10 грудня — Міжнародний день прав людини


Вийшовши на вулиці будь­якого населеного пункту Донбасу з запитанням:  «Що відзначається в усьому світі 10 грудня кожного року?», ми можемо не почути ні одної правильної відповіді. А ця подія, яка відбулася 10 грудня у далекому 1948 році, сколихнула весь світ, стала початком великих перетворень. Цього дня 1948 року, невдовзі після Великої Вітчизняної війни, на сесії Генеральної Асамблеї ООН була прийнята «Загальна Декларація прав людини». Вона визначала усі свободи, які повинна мати людина у будь­якій державі: свобода пересування, свобода мислення, свобода слова, свобода переконання, мирних зборів і асоціацій, право на громадянство, освіту тощо.

СРСР свого часу, ще за Йосипа Сталіна, а пізніше Микити Хрущова, не підписував цей документ. Це й не дивно, бо свобода слова, інші свободи, які він гарантував, були неприйнятними для того режиму, що панував при радянській владі.

Мало того, ті, у кого знаходили роздруківку Декларації прав, підпадали під статтю КК «за антирадянщину».

Тільки 1 серпня 1975 року в столиці Фінляндії – Гельсінкі, главами всіх держав Європи (крім Албанії), США і Канади, після тривалих зволікань, був підписаний прикінцевий Акт Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ). Підписав його і тодішній лідер СРСР Леонід Брежнєв.

Унікальність цього Акту була у тому, що він прирівнювався до національного законодавства, а тому відкривав юридичні можливості легально і цілком законно боротися з порушеннями прав людини, опираючись на внутрішнє і міжнародне право.

Але СССР зробив тільки те, що підписав цей акт. Виконувати норми, які були в ньому, комуністи не збиралися. Наша тодішня влада, як завжди, додержувалася принципу подвійних стандартів.

Але сам факт публікацій статей Заключного Акта в радянській пресі викликав новий сплеск активності дисидентського руху в СРСР, і зокрема в Україні. Тепер, спираючись на міжнародні правові гарантії, люди, які були не згодні з діями влади, могли відкрито відстоювати своє право на інакомислення.

І, не дивлячись на закритість суспільства у СРСР, відсутність правдивої інформації, шалений тиск карних органів — такі громадяни  знайшлися. У травні 1976 року виникла Московська Гельсінська група (МГГ), а 9 листопада 1976 року у Москві було проголошено про створення Української громадської групи сприяння виконання людини Гельсінських угод, або Української Гельсінської групи (УГГ). 25 листопада така група була організована в Литві, 14 січня 1977 року - в Грузії, 1 квітня того ж року – у Вірменії. Такі ж групи організовувалися в Польщі, Чехословаччині.

Засновниками Української Гельсінської  групи, які підписали її перший документ, були письменник-фантаст О. Бердник, генерал-майор П. Григоренко, юрист Л. Лук’яненко, юрист І. Кандиба, відома громадська діячка О. Мешко, учитель з Дружківки О. Тихий,  інженер М. Маринович, історик М. Матусевич, Н. Строката-Караванська і письменник М. Руденко (обраний керівником УГГ).

Комуністична влада розгубилася, адже групи були створені для сприяння. Кому? – Владі. Сприяння у чому? – У виконанні владою нею ж підписаних угод, гуманітарної частини Заключного акту Гельсінської наради. Та, оговтавшись після несподіванки, чекісти дружно взялися за знайому справу — репресувати членів Гельсінських груп.

УГГ була не підпільною організацією. Усі засновники підписали Декларацію власними іменами й подали свої адреси, підкреслюючи тим самим свої наміри діяти виключно на легальних засадах. Вони навіть подали заяву на реєстрацію.

І от з цього моменту й до часу остаточної ліквідації (фактично розгрому) УГГ на початку 1980-х років група була об’єктом інтенсивних переслідувань і репресій, які іноді вражають своєю жорстокістю й підступністю навіть тих, хто добре обізнаний з репресивною практикою тодішнього СРСР. Влада у вигляді КПРС-КГБ зовсім не збиралася відмовлятися від практики політичних репресій, підсилювався лише їхній політико-ідеологічний камуфляж.

У січні-квітні 1977 року УГГ випустила 10 меморандумів щодо переслідування інакодумців в Україні. У відповідь 5 лютого 1977 року були заарештовані Олекса Тихий і Микола Руденко. А 23 квітня  того ж року М. Матусевич і М. Маринович. Політбюро ЦК КПСС, вирішивши розправитися із Гельсінським рухом, за поданням Генерального прокурора СССР Р. Руденко та голови КДБ Ю. Андронова, дало на це згоду.

Суд над О. Тихим і М. Руденко відбувся у червні 1977 р. у Дружківці і був формально «відкритим»: засідання відбувалися в ленінській кімнаті дружківського «Смешторга», яку заповнили номенклатурні працівники підприємств і установ міста.  Підсудні відмовилися ви¬знати себе винними. Письменника Руденка було засуджено до 7 років таборів суворого режиму, учителя Тихого, як «особливо небезпечного рецидивіста» - до 10 років таборів і 5 років заслання.

Так боролися і страждали українці у тій «колисці братніх народів», де не зважаючи ні на які міжнародні конвенції та угоди, діяли правила тоталітарного режиму. І результатом цієї боротьби стала незалежність України. Акт про Незалежність, який був прийнятий на Верховною Радою 24 серпня 1991 року, склав і подав у Раду один з засновників Української Гельсінської Групи Левко Лук’яненко. Майже усі пункти цього Акту були складені на основі установчих документів УГГ.

Сучасна Конституція України повністю відповідає Декларації про права людини і, мабуть, тому так хоче перекроїти її нинішня влада. Але народ, який є по Конституції «джерелом влади в Україні», вже прозріває після політичної омани і не дозволить цього зробити.

 

Обласне товариство

ім. Олекси Тихого


Понравилась статья? Оцените ее - Отвратительно!ПлохоНормальноХорошоОтлично! (1 голосов, средняя оценка: 5,00 из 5) -

Возможно, Вас так же заинтересует:
Загрузка...

Комментариев еще нет