Бельгийский Донбасс

Евгений ФИАЛКО
В конце XIX — начале XX веков Донбасс иногда называли «десятой бельгийской провинцией». Эта небольшая западноевропейская страна сделала огромный (если не основной) вклад в то, чтобы наш край стал таким, каким его знает сейчас весь мир — локомотивом промышленного развития Российской империи, а затем — Советского Союза и Украины.

В то время в России работало 166 бельгийских предприятий, на которых трудилось около 20 тысяч бельгийцев — и подавляющее большинство из них находилась здесь, на территории Донецкого бассейна. Начав проникновение со второй половины 80-х годов XIX столетия, бельгийский капитал пережил у нас и настоящий бум 90-х годов, и жестокий кризис начала века, и постепенный стабильный подъем, прерванный первой мировой войной, полунационализацией, а затем полной национализацией после прихода к власти большевиков.

Горнодобывающая промышленность, металлургия, производство стекла, строительная индустрия, газ, вода, электричество, трамваи — вот неполный перечень сфер интересов бельгийских предпринимателей, которых не остановили ни природные условия Дикого поля, ни специфика экономических отношений окраины Европы, какой была на тот момент Российская империя.

Они инвестировали в эти отрасли около 500 миллионов золотых франков ежегодно, причем половина из них приходилась на Украину, а из этой половины две третьих шло на Донбасс. Одна из бельгийских компаний (SA des Acieries et Ateliers de Tarets-Koїe-Droujotka), созданная в 1897 году, обосновалась в Дружковке. Она купила у графа Борисовского сахарный завод (его главный корпус — «корабль» — до сих пор находится на территории машзавода) и в 1898 году открыла Торецкий сталелитейный и механический завод, который стал выпускать оборудование для железных дорог. Напомним, что рядом, с 1893 года, успешно работал металлургический завод Донецкого общества, основанный французами. После революции 1917 года и национализации их объединят в начале 20-х годов в Торецкий завод (сейчас — Дружковский машиностроительный завод). Как видим, и в нашем городе направление, заданное бельгийцами, прижилось и сохраняется уже более ста лет.

Однако не только это осталось дружковчанам в наследство от «бельгийской экспансии». Фактически появление Дружковки в конце XIX века как рабочего поселка, а затем и города произошло благодаря проникновению на нашу территорию французского и бельгийского капиталов, или, как принято сейчас говорить, иностранных инвестиций. Вместе с двумя заводами, оснащенными, кстати, по последнему слову техники, была создана вся необходимая инфраструктура: церкви, школы, медицинские учреждения, клубы, скверы, спортивные заведения и, естественно, жилье. Мы до сих пор продолжаем эксплуатировать большинство из этих объектов несмотря на растущие цены на дизтопливо потребляемое заводами. Вплоть до середины двадцатого столетия мы ничего подобного не смогли создать, и даже трудно представить, как бы жила Дружковка, если бы не это «наследство загнивающего Запада»…

Несколько лет назад вышла в свет книга бельгийского историка Вима Петерса «Сталь у степу» (украинское издание появилось в ноябре 2010 года). В ней исследуется «бельгийский период» в истории Украины, прежде всего, конечно, Донбасса, как основного региона, привлекшего внимание бельгийских предпринимателей. Думается, помещенные ниже, отрывки из этой книги пополнят ваше представление о том далеком времени.

У період припливу значних іноземних інвестицій багатий і неосвоєний Донецький басейн був місцем найжорстокішої конкуренції між ідустріальними гігантами Західного світу. Результатом стала бурхлива індустріалізація регіону, особливо навколо таких міст, як Харків і Катеринослав (нині Дніпропетровськ), тож за менше ніж десять років Донецький басейн перетворився з пустельної, малозаселеної території на задвірках цивілізації на сильне індустріальне серце Російської імперії.

Розпочавши з досить скромних показників у 1890 році, на початок наступного століття шахти й промислові підприємства, які були збудовані навколо цих двох міст і більшість із яких належали іноземним власникам, давали вже 69% добутого вугілля, 57% залізної руди, більше половини чавуну й 44% сталі.

У 1900 році Бельгія була першим і основним іноземним інвестором в Росії з обсягом інвестицій, які дорівнювали 831 мільйону золотих франків, слідом за нею йшли Франція (692 млн.), Німеччина (162 млн.) та Велика Британія (236 млн.). Зовсім маленьке Королівство Бельгія дало 41% від всіх інвестицій «великої четвірки», а в Донецькому басейні майже дві третини.

Слід зазначити, що хоча бельгійські інвестиції і були єдиними, що доходили до найвіддаленіших куточків величезної імперії, їхній основний інтерес був зосереджений у Донецькому басейні. Таким чином можна стверджувати, що бельгійці зробили величезний внесок у модернізацію економіки і розвиток регіону, який ми тепер знаємо як Східна Україна.

Але набагато важливішим, ніж історії успіху окремих компаній, був «сигнал» з Донбасу про те, що інвестувати у будь-яку галузь промисловості у Донбасі вигідно, тому рішення бельгійського підпримця дослухатися до свого азартного пориву й поїхати на схід є «завідомо виграшною справою». Ця інформація доходила до кожного сектору бельгійської економіки і кожного інвестора, створюючи ажіотаж у гонитві за «донецькими акціями» на Брюссельській фондовій біржі.

У деяких сучасних джерелах зазначається, що чисельність бельгійських переселенців до Російської імперії становила від 17 000 до 22 000 осіб, тобто стільки ж, скільки їх було в США, Аргентині чи навіть у бельгійському Конго. Більшість із них працювали на металургійних заводах Донецького басейну.

Це було дуже зручно для Інженерів, кваліфікованих робітників, комерційних аналітиків і різних «технічних місій», які направлялися бельгійськими компаніями в Донбас для вивчення потенціалу цього нового «Ельдорадо», яке знаходилося на відстані лише однієї поїздки на потязі. До 1895 року інженери їздили туди здебільшого лише за тим, аби «відчути смак» Донбасу й доповісти про результати своєму правлінню.

Слідом за ними поїхали робітники, клерки й інші кваліфіковані працівники, щоб створювати там промислові підприємства й навчати місцевий персонал. Будівельники з міста Брен-л’Альо (Вгаіnе-L’Alleud) використовували свої знання, щоб зводити тут заводи «такі як вдома», а сталеливарники та фахівці скляної промисловості передавали свої ноу-хау місцевим робітникам.

Звісно, сюди їхали й менш помітні (як для будівництва заводів) бельгійці-адвокати, лікарі й вчителі. Вони сподівались у нових промислових містах, що швидко розвивались і зростали за рахунок збільшення кількості і своїх співвітчизників, і місцевої міської еліти, створити для їх обслуговування свій допоміжний бізнес.

Наслідком цих процесів стало те, що можна було б назвати промисловою колонізацією, яка згодом призвела до урбанізації регіону. Так колишні пустельні степи, в яких ще задовго до того, як почали давати продукцію промислові підприємства, деінде стали з’являтися маленькі селища будівельників, планувальників та архітекторів, на зміну яким пізніше приїхали робітники, майстри, Інженери й менеджери, перетворилися на потужний промисловий центр.

Задля забезпечення себе необхідною місцевою робочою силою у бельгійських підприємств було лише два варіанти: або переманювати кваліфікованих фахівців із великих індустріальних центрів Варшави, Москви, Санкт-Петербурга та Уралу, або готувати нових фахівців з-поміж місцевого населення, тобто переважно з «мужиків» чи «селюків», які вже були задіяні на важких роботах при будівництві промислових підприємств.

Планування цих промислових містечок було простим і функціональним, але водночас віддзеркалювало характер соціальних відносин між іноземними інженерами й майстрами та їхніми місцевими робітниками.

Завод посідав центральне місце. Навколо розташувались «бараки» для сезонних робітників. Бараки були призначені для тимчасового житла й задовольняли найелементарнішим потребам, але були дещо більшими за великі гуртожитки, оскільки були розраховані на 16-24 робітників, крім того в них передбачалась маленька кухня. Часто в них селилися робітники, які були вихідцями з одного села, іноді їм навіть і платили всім разом. Це явище можна було назвати «рухом сіл».

Окрім цих колективних сезонних робітників, другою категорією місцевої робочої сили були більш кваліфіковані робітники, які пропонували свою працю на основі довготермінових Індивідуальних контрактів. Вони були основою підприємства,тією категорією, яку б зараз називали «службовці» або «робітничий клас». Вони приїжджали із промислових центрів великих міст, і компанії, бажаючи закріпити іх у себе, пропонували їм житло кращої якості.

Крім маленького будинку на одну родину (зазвичай без орендної плати), більшість компаній надавали навіть необхідне для обігріву житла вугілля та питну воду. У деяких компаніях була передбачена можливість здобуття освіти для дітей та надання медичної допомоги, що створювало у мешканців промислових містечок відчуття, що вони живуть у справжньому місті.

З часом російський уряд став наполягати на розширенні інфраструктури та об’єктів соціального призначення, тому компанії почали будувати церкви — католицькі для польських та іноземних працівників, православні — для місцевих робітників. Інші елементи інфраструктурного забезпечення, такі як лікарні й школи, також ставали повсюдним явищем.

Будинки в «бельгійському селі», де жили інженери, майстри та менеджери, стояли окремо від будинків місцевого «робітничого класу», що відповідало традиціям, які існували в Бельгії. Це були будинки високої якості, із цегли, збудовані в «бельгійському стилі», тобто з двома поверхами та балконом. Родина одержувала окремий будинок. А самотнім чоловікам надавалися квартири, на які розподілялися ці будинки (по 2-4 квартири на будинок, в залежності від «статусу» фахівців, що в ньому проживали).

Якщо благоустрій «російських сіл» був досить примітивним, з огляду на те, що сезонні робітники проживали там тільки тимчасово, то бельгійські службовці у «бельгійських поселеннях» користувалися всіма благами міської розкоші: водогін, електрика, магазини компанії, школи, лікарі, а іноді навіть і сквери, де можна було провести вільний час. Все це підсилювало роль «бельгійського поселення» як незаперечного центру промислового підприємства в ієрархії його влади. Контраст розкоші й місцевих умов життя, тим самим, дистанціював робітників-емігрантів від місцевих робітників найманої праці.

Як не дивно, але саме наявність вертикалі керування зверху-донизу допомогла якось знизити рівень напруженості. Створені підприємства — ці провісники нового часу — копіювали жорсткий соціальний порядок, що існував у Російській імперії. З одного боку, вищий прошарок,який складали іноземні інженери і менеджери, привілейована група майстрів і еліти кваліфікованих робітників (часто це теж були іноземці, які потрапили сюди за свої здібності та лояльність), які приймали всі рішення. З іншого — велика, але неоднорідна маса низькокваліфікованих, короткострокових сезонних робітників, які звикли виконувати інструкції і накази.

Піраміда управління іноді виглядала дуже круто. Так, згідно з даними 1901 року по Кривому Рогу, група з 7 іноземних інженерів і 11 майстрів керувала роботою 6 945 місцевих робітників. Жили вони окремо, і між ними існував мовний бар’єр. Все це обмежувало контакти й, як наслідок, можливі конфлікти. Більша частина керівників спілкувалася з місцевими робітниками виключно через своїх представників, їхнє ізольоване становище, ймовірно, сприяло тому, що «іноземці» вели майже непримітний і відособлений спосіб життя, що допомагало уникати якихось випадів на свою адресу. А якщо це не допомагало, то на допомогу приходила озброєна охорона або персональні охоронці.

Бельгійські компанії зазвичай були розташовані подалі від великих міст з напруженим політичним кліматом, новини ж в той час до них доходили повільно, та вони і мало цікавили некваліфікованих робітників. Проблеми суспільних відносин посеред неосяжних степів, у середовищі, Ізольованому від навколишнього світу, не створювали великих проблем: усі працювали на одного хазяїна, й усе залежало від його ж зарплати. З Інакомисленням, звісно, розправлялися швидко й рішуче — протестувальників просто звільняли та відправляли додому. Адже у часи кризи проблем Із заміною робочої сили не було. Таке явище, як соціальні заворушення, не було чимсь новим для бельгійського керівництва, і вони з успіхом застосовували тут досвід, набутий вдома, у Бельгії.

Хоча загалом бельгійці залишалися важливим гравцем у промисловості Росії, їх частка в загальному обсязі всіх іноземних інвестицій становила 24%, однак їх повсюдне домінуюче становище зменшилося. Якщо в 1900 році маленьке промислово розвинене Королівство Бельгія могло пишатися тим, що воно є провідним Інвестором зростаючого російського ринку, маючи на ньому 43%, то до 1914 року Бельгія спустилася на третє місце, після Великої Британії та Франції, а також поступилася своїм лідерством в гірничій промисловості та металургії — переважно через те, що деякі великі бельгійські підприємства опинилися у французьких руках.

Коли в серпні 1914 року Бельгія зазнала поразки від німецької армії, багато бельгійців у Росії вважали навіть, що їм пощастило, оскільки вони перебували далеко від воєнних дій. Однак після того, як у війну вступив царський режим, економіку було оголошено на воєнному стані, що практично означало націоналізацію багатьох «стратегічних» секторів і насамперед таких, як сталеливарна промисловість. Аргументація була такою — оскільки Бельгію окупувала Німеччина,то «бельгійські» підприємства тепер треба розглядати як німецькі, і тому вони можуть бути конфісковані. Будучи відрізаними від свого брюссельського керівництва, яке перебувало в окупованій Бельгії, а бельгійський уряд у вигнанні — у Франції, бельгійські компанії в Росії опинилися без будь-якої підтримки. Минуло зовсім небагато часу, і в 1917 році революція назавжди поклала край їхнім мріям.

Вим Пеетерс «Сталь у степу»