Чи є Україна Європою?

Игорь Лосев

Геополітичні процеси останніх двох десятиліть - розпад Варшавського пакту і припинення протистояння Центральної та Західної Європи, поетапне розширення Північноатлантичного альянсу, трансформація Європейського Співтовариства у Європейський Союз та його розширення, неоднозначні події в межах самих ЄС та НАТО...

Нарешті, тривалі безуспішні (хоча, в основному, суто словесні) спроби України інтегруватися до європейського простору актуалізували фундаментальні питання: “що таке Європа?”, “що означає бути європейцем?”, “де починається Європа і де вона закінчується?”.
Питання це не лише академічні. Вони мають цілком практичне значення, коли, приміром, євроструктури змушені розглядати проблему вступу до ЄС Туреччини.
Справді, чи можна вважати Туреччину європейською країною, а якщо ні (чому ні, до речі?), то з якого дива стільки часу їй не відмовляють прямо у членстві в європейському клубі?
Очевидно, не так гостро, але все ж таки постає аналогічне питання щодо України. Проте, на відміну від Туреччини, тут немає альтернативи: якщо не Європа, значить, Азія. Та якщо Україна не Європа, то до Азії вона також не належить. А як бути з Молдовою? Чим вона гірша за Румунію?
Тож хоч-не-хоч, а мислителям та політикам Євросоюзу, в разі вилучення частини держав з числа навіть потенційних претендентів на членство у ЄС, доведеться створювати концепцію двох Європ: першого і другого ґатунку, власне Європи і не зовсім Європи, недо-Європи чи “майже Європи”.
Найлегше ця проблема розв’язується на суто географічному рівні. Наприклад, менше ніж 10 відсотків території Туреччини розташовано в Європі. Щодо України, то вся її територія належить географічній Європі, ба більш, на Закарпатті, на Рахівщині ще за часів Австро-Угорщини було визначено географічний центр Європи.
Однак не все тут так просто. Чи визнав би хтось майже повністю мусульманську Албанію та наполовину мусульманську Боснію європейськими країнами, якби вони географічно не були в Європі?
Отже, наражаємося на цілий комплекс проблем. Суто географічно, Україна, поза всяким сумнівом, є навіть не Східною, а Центральною Європою. А як із точки зору політики, економіки, культури, ментальності?
Якщо не ставати на шлях схибленої до рівня фальшування фактів, але модної сьогодні політкоректності, то можна стверджувати, що Європа - це певний культурний регіон, який має спільні риси ментальності, спільні основні цінності, пов’язані з такою потужною духовною силою як християнство.
Тому покійний Римський Папа Іван Павло ІІ мав підстави домагатися, щоби в текст Європейської Конституції були записані слова про унікальну роль християнства в європейській історії і культурі.
На жаль, через протидію Франції цього зроблено не було, хоча не можна заперечувати, що до останнього часу, до останніх десятиліть європейська свідомість розглядала і переживала Європу як насамперед світ християнства, вбачаючи саме в ньому головну відмінність від інших культурних регіонів світу.
І навіть атеїсти, на кшталт Маркса та Енгельса, мислили в категоріях християнства, ставлячи комунізм на місце Землі Обітованої, партію - на місце Церкви, а себе - на місце пророків істини.
На думку Томаса Манна (книги якого палили нацисти і, цілком імовірно, вслід за ними сьогодні почнуть палити фанатики політкоректності), без християнства взагалі неможлива західна культура, воно надає їй глибину і перспективу, допомагає зберігати внутрішню форму і моральний закон, визначає її гуманістично-демократичний, а відтак і соціально-політичний характер.
Адже демократія, за Томасом Манном, як раз і є “політичним аспектом західноєвропейського християнства”. Як висловлювався німецький класик: “Щоб там не казали - християнство - цей цвіт юдаїзму, - є одним із двох стовпів, на котрих стоїть західна цивілізація, а другий - античне Середземномор’я”.
У цьому аспекті Україна, що стала християнською ще в Х столітті, якщо не раніше, є абсолютно європейською країною, тим більше, що й українське населення не сумнівається у своїй європейській ідентичності.
Натомість, за даними авторитетної російської соціологічної структури “Левада-центр”, переважна більшість громадян Російської Федерації не вважає і не відчуває себе європейцями. Отже, під цим оглядом, нині саме східні кордони України в політичному, культурному і ментальному відношенні є водночас кордонами Європи.
Однак, приклад Росії показує, що християнство є дуже важливим чинником належності до європейського культурного світу, але не єдиним і не вичерпним (бо ж і Ефіопія здавна - християнська держава).
Є ще один принципово важливий чинник європейськості: величезна роль права в житті європейців, починаючи з античності, до наших днів. Європейська цивілізація будується на основі права, верховенство якого в усіх сферах європейського буття ні в кого не викликає сумнівів.
Навіть у добу європейського Середньовіччя закони, певні правила гри постійно вели наступ на феодальну сваволю.
Юридизм мислення є однією з найважливіших рис європейського менталітету. В цьому сенсі європейці дуже суттєво відрізняються від “совків” на пострадянському просторі. Для європейців дотримання закону є нормою, а порушення аномалією, для колишніх громадян СРСР - навпаки.
Поміж “совками”, насамперед високопосадовими, дуже поширеною є засада: “Якщо не можна, але дуже хочеться, значить, можна”. Відданість закону вважається тупим бюрократизмом, хворобливою формалістичністю.
Якщо у європейців не викликає сумніву принцип, що всі мають грати за спільними і обов’язковими для всіх правилами, то в нових незалежних державах на уламках СРСР вважають за краще грати з правилами, а не за правилами, пристосовуючи закон до власних потреб.
Але і тут є відмінність між радянським мисленням та європейським тоталітаризмом. Досить лише згадати тезу іспанського диктатора Франко: “Друзям усе, ворогам - закон”. В СРСР та на просторах СНД вона б звучала, мабуть, так: “Друзям усе, вороги - поза законом”.
Правила не можуть змінюватися під час гри, бо тоді вони втрачають сенс. Уявіть собі, що під час футбольного матчу гравцям (причому тільки однієї команди!) дозволили грати руками.
А в Україні такі речі відбуваються постійно. Коли в 2004 році український народ пішов на президентські вибори, він вибирав собі главу держави з певним набором повноважень, а отримав президента з іншими, значно зменшеними повноваженнями внаслідок інтриг у Верховній Раді.
А сьогодні, обравши президента з більш вузьким колом прав, маємо намагання істотно розширити коло його конституційних повноважень, причому робиться це тими ж політичними силами, що і 2004 року.
Себто сучасна доба для України розпочалася з глобального політичного шахрайства, на тлі якого говорити про правову державу взагалі не випадає.
Переважна більшість українців не вірить у правосуддя, не вірить у чесність влади, не довіряє її заявам про боротьбу з корупцією, адже справжня боротьба з корупцією має розпочатися з притягнення до відповідальності найвищих урядовців, депутатів, політиків, банкірів, олігархів тощо.
В Україні точиться постійна боротьба між різними політичними угрупованнями за право призначити “свого” Генерального прокурора, “свого” голову Верховного Суду і “свого” міністра юстиції.
Це дуже нагадує боротьбу феодалів у середньовічній Європі за інвеституру, себто за те, кому належатиме право призначати єпископів - Римським папам чи конкретним... ні, не пацанам, а європейським королям...
Звісно, коли йдеться про “свого” прокурора, суддю чи міністра, мають на увазі, що він служитиме не Закону, а “своїм”, тим, хто домігся для нього цієї посади і знешкодив конкурентів.
Україна ще й досі не здійснила справжньої судової реформи, через що не існує незалежного суду (українські суди дуже залежні від влади, над усе від влади грошей), не дотримуються конституційної норми рівності всіх громадян перед Законом (в Україні де-факто зберігається радянська норма номенклатурного неписаного права: чим вищою є посада, тим меншою відповідальність).
У цьому сенсі Україна ще не має справді правової держави, будучи антиподом сучасної (і навіть 200-річної давнини) Європи.
Іншими словами, ще давньоримська формула: Duro Lex - sed Lex - “Закон суворий, але це - Закон” в українському суспільстві, а над усе в українській владі, ще не перемогла і не стала нормою публічного життя.
Вільне ставлення до законів, невиконання та ігнорування їх поширено на всю адміністративну драбину держави, від села до столиці, не кажучи вже про схильність непоодиноких законодавців створювати юридичні норми виключно у власних егоїстичних інтересах.
Таким чином, соціально-правова сфера України ще несе на собі незмивне тавро азійсько-комуністичного минулого.
Маємо певний парадокс: якщо український народ у переважній більшості за своїм менталітетом і культурою є європейським, таким, що прагне до європейських цінностей, інстинктивно розуміючи, що вони працюватимуть на загальне добро, то цього аж ніяк не можна сказати про політичну верхівку, про панівний клас України.
Він засадничо не хоче бути рівним перед Законом із “посполитими”, який в особі навіть своїх начебто демократично налаштованих представників після Майдану прагнув жити за “поняттями”, за специфічними юридичними нормами для “своїх”, для вузького кола.
Тепер - тим більше. Еліта ладна виконувати тільки ті закони, які її влаштовують і не обмежують її бізнесових і владних апетитів, претендуючи на “ліберум вето” часів королівської Польщі.
Внаслідок цього нинішня ситуація, попри тимчасову консолідацію влади в одних руках, нагадує в Україні ту, про яку польські магнати і шляхта казали: “Річ Посполита безладдям тримається”.
Відомо, чим це закінчилося для польської держави, хоча там теж були певні періоди відносної консолідації, але ж принципи залишалися незмінними.
Сьогодні саме політичний, культурний і моральний рівень еліти України (що дуже нагадує панівний клас якоїсь далеко не найбільш передової азійської країни) є головною перешкодою на шляху євроінтеграційного розвитку України.
Адже незважаючи на її мільярди, якимось дивом зароблені в бідній країні, сама ця верхівка є глибоко “совковою”, страшенно далекою від європейських традицій і ідеалів.
Безумовно віддаючи належне історичній і культурній європейськості України, не можна забувати, що вона є суспільством постколоніальним, посттоталітарним і постгеноцидним.
Ці величезні національні травми потребують тривалого лікування, де основне доведеться зробити самим українцям.
Проте процес одужання і повернення до своєї споконвічної європейської ідентичності буде набагато успішнішим для України за умови розуміння і допомоги з боку об’єднаної Європи, якій не варто демонстративно і зверхньою дистанціюватися від українських проблем, адже без України Європа не є і ніколи не буде довершеною та повноцінною.



Понравилась статья? Оцените ее - Отвратительно!ПлохоНормальноХорошоОтлично! (Нет оценок) -

Возможно, Вас так же заинтересует:
Загрузка...

Комментариев еще нет