Довгий новорічний тост

Олександр ШАРОВ, доктор економічних наук, професор

«Нині-бо знову часів починається стрій величавий», — так писав Вергілій. Згадати ці справді безсмертні слова, вважаю, цілком доречно у новорічні дні навіть через кілька років після початку нових і століття, і тисячоліття, бо вітчизняні політики дедалі голосніше кажуть своїм потенційним виборцям, що «нові часи» саме зараз лише настають. Щоправда, ці нові часи чомусь усе відкладаються. Овідій, до речі, закінчив свої дні десь у районі нинішньої Одеси, на підставі чого цілком може вважатися, ну, коли не видатним українським поетом, то вже нашим земляком, за визначенням.
Парафраз Вергілієвих слів у вигляді гасла Novus Ordo Seclorum (чи то «порядок нового століття», чи то «новий порядок століття»), як відомо, прикрашає кожну банкноту, яка несе на собі печатку казначейства США. І саме в рік, що минає, як ніколи часто звучали не просто припущення, а часом прямо-таки твердження про прихід «нового порядку», за якого американському долару нарешті віділлються «мишачі сльози». Точніше, «ведмежі». Ні, я маю на увазі тих «ведмедів», які довго грали на зниження курсу американської валюти і нарешті змогли повністю насолодитися її падінням.
Найнаочніше це падіння відбилося в злеті ринкового антагоніста долара — «жовтого металу». Справді, ціни на золото перевищили 1200 дол. за тройську унцію. Вражає. А я пам’ятаю, як іще відносно недавно, на початку століття, Джакомо Панізутті, світовий експерт екстра-класу, котрий багато років пропрацював у Банку міжнародних розрахунків («банку центральних банків») саме на місці «головного по золоту», задумливо запитував у мене, чи зможе ціна золота відірватися від позначки в 200 дол. (що загрожувало банкрутством більшості видобувачів) і хоч би трохи наблизитися до 300. Аж ось нині такий результат!
Утім, можна згадати й те, що в січні далекого вже 1980 року ціна «жовтого металу» зашкалювала за 800 дол. за унцію. Звичайно, 800 і 1200 — це, як кажуть сучасні земляки Овідія, дві великі різниці. Та, з іншого боку, якщо згадати славетний «індекс Біг Маку», то в 1980 році знаменитий американський гамбургер коштував лише півтора долара, а нині — 3,60. Отже, за логікою, сьогодні адекватною була би ціна золота десь у районі 2000 дол. Щоправда, Пем Вудел винайшла цей індекс тільки в 1986 році, та й не належу я до її шанувальників. Але якщо подивитися на серйозний показник — індекс споживчих цін, то й він за ці роки виріс у США більш як у 2,6 разу. Тобто знов-таки ми виходимо на ті самі 2000 дол. за унцію як адекватну ціну «жовтого металу».
Прошу читачів не сприймати це як прогноз: і ціна після 1980-го, як я вже казав, різко впала; і на ціноутворення в цьому разі впливають дуже специфічні чинники. І взагалі, на ринку золота, як мовиться у відомому професійному жарті, «поради професора економіки такі ж цінні, як і поради таксиста». Та я все ж таки не перебільшував перспектив «жовтого металу», довідавшись, що Резервний банк Індії купив у Міжнародного валютного фонду 200 тонн золота. По-перше, МВФ намагається розпродати центральним банкам свої надто великі та практично не потрібні золоті резерви ще з 1978 року. От і у вересні 2009-го прийняли рішення спробувати продати за п’ять років 2000 тонн. З них у 2009-му — 400 тонн, або одну восьму своїх резервів.
Справді, покупцем несподівано став центробанк Індії. Хоча несподіваним це видається тільки для тих, хто не знає про роль золота в економіці та повсякденному житті Індії (на території якої знаходиться найбільша кількість цього металу). А ще той же Маврикій придбав 1% від індійської закупівлі! Для цієї острівної держави, заселеної в основному тими самими індійцями, це, звичайно, велике придбання. Воно дорівнює за вартістю відомій серед філателістів усього світу марці «Блакитний Маврикій». Цей раритет виставлено у центрі Сен-Луїса в спеціальному музеї: ціна марки — всього кілька мільйонів доларів, але її 100-мільйонна страховка навіть перевищує вартість придбаного в МВФ металу. Отже, «Тремти, Леопольде!», тобто доларе! На зміну «Бак$ Американа» йде якщо не нове «золоте століття», то вже точно — «новий валютний порядок»!
Однак є три класичні запитання. Ні, не ті. А з давньоримського права: «Що? Де? Коли?» Що прийде на зміну долара? Де, в якому регіоні світу розпочнеться цей процес? І коли ж з’являться реальні ознаки заміни доларового стандарту на щось інше?
Між іншим, у всьому цьому є один важливий нюанс, який полягає в тому, що головним, а часом і єдиним аргументом на користь теорії «вмираючого долара» є падіння його обмінного курсу. Проте ще в далеких 70-х великий економіст П.Самуельсон висміював тих, хто ототожнював міцний курс валюти з економічною величчю країни — її емітента. Втім, відтоді використання курсового механізму як інструменту регулювання макроекономічних процесів у США загалом засвоїли та користуються цим холоднокровно, без панічних криків на черговому віражі «російських гірок». Чи все-таки «американських»?
Ні, перспективи поступового формування мультивалютної системи, ймовірно, навіть із наднаціональними або багатонаціональними (що не те саме) валютами, про що й ваш покірний слуга вже якось писав у «Дзеркалі», досить високі. Проте саме поступового. А не такого стрімкого, як дехто пророкував у зв’язку з торішньою світовою кризою. І причини такої зміни набагато глибші, ніж ті, що лягли в основу кризи.
Причини зміни типів міжнародних валютних систем зумовлюються логікою процесу генезису і подальшої еволюції грошей як економічної категорії. Я не хочу заводити читача в хащі академічних розмірковувань, тим паче що зараз новорічні канікули. Та як сухий залишок можу запропонувати висновок, що євро, як і раніше, залишається найсерйознішим суперником долара — як у кількісному, так і в якісному плані. Проте до остаточної перемоги потрібно буде пройти ще великий шлях. І не лише в сфері кредитно-грошових відносин (чому нині приділяють в Євросоюзі велику увагу). Відчуваю, що більш важливе значення матимуть політичні та макроекономічні успіхи об’єднаної Європи.
Як відомо, відносно недавно, 1 грудня цього року, ЄС відсвяткував вступ нарешті в силу Лісабонської угоди. З цього приводу в місті, яке дало своє ім’я цьому документу, на березі річки Тежу розбили великий прозорий намет з випивкою і закускою для запрошених, а над середньовічною «Терра ду Белень» (тобто «Віфлеємською вежею») зметнулися в небо небувалим салютом міріади зірочок. Тільки для того, щоб стати провідними, зірок цих було надто багато — так само, як різноманітних інтересів усередині Союзу. Чи зможе ЄС консолідувати всі ці економічні, політичні, соціальні, культурні… інтереси? А якщо зможе, то наскільки це буде добре? І що таке «добре», що таке «погано»?
Це, звичайно, дуже складне запитання. Адже навіть те, що одним здається «справедливим порядком», інші сприймають як «анархічний безлад». Недаремно архітектор ЄС Жан Моне наприкінці свого життя казав, що якби йому довелося знову об’єднувати Європу, то він розпочав би не з економіки, а з культури. В Європі й без новоявлених прибульців завжди не бракувало розбіжностей: складно порівнювати католицьку Іспанію та православну Грецію, законослухняну Німеччину і…
До речі, про Грецію. Тут увесь рік тривають виступи молодих анархістів. А падіння ВВП у країні — найнижче серед країн «старої Європи». Та й у розширеному складі Греція поступилася лише Польщі — єдиній, де спостерігалося, хай невеличке, але все ж таки зростання економіки. Правда, за це довелося розплатитися величезним державним боргом, який обіцяє ще агукнутися грецькій економіці в недалекому майбутньому.
Однак, що характерно, й на західному фланзі ЄС, у Португалії, бюджетний дефіцит теж вийшов далеко за межі, окреслені європейським Пактом стабільності та економічного розвитку (3% ВВП) і перевищив 8% ВВП (хоча це й не рекорд для ЄС). З приводу чого португальський прем’єр Ж.Сократеш зауважив: «Потрібно усвідомити, що обов’язок усіх держав — подбати про економічне зростання і зайнятість. Це пріоритетні завдання. Зараз інших немає. Після цього можна починати скорочувати державні борги з тим, аби повернути довіру на міжнародні ринки та забезпечити надійність наших державних рахунків». Тобто «Європа може зачекати».
А в нас чомусь дуже багато економістів налаштовані на зростання, але тільки після розв’язання всіх політичних проблем. Розпочну зі знайомої мені фінансово-банківської «перукарні». Перше, що впадає в око, це проблема взаємовідносин між Нацбанком і урядом. Звичайно, у зв’язку з цим можна говорити й про особистісний чинник, і про недосконалість законодавства, і про розбіжності в політичній орієнтації… На що мало звертають увагу, то це на той факт, що НБУ дедалі частіше поводиться, як міністерство у справах банків, а не як «банк банків». Звідси проблема відносин з урядом, оскільки вони не взаємодоповнюють одне одного, а конкурують, як два органи виконавчої влади на одному регуляторному полі. Тим часом центробанку варто було б не так інструкції вдосконалювати, як пропонувати ринку нові, ефективні фінансові інструменти, що підштовхуватимуть комерційні банки до дій у тому напрямку, який є бажаним для держави.
Одним із прикладів може служити курсова політика. Нацбанк, вочевидь, не може гарантувати курс гривні на тривалу перспективу. Однак і не дає учасникам ринку інструментів страхування ризиків, хеджування. Посилаючись насамперед на обмеженість їхнього впливу. Виходить, що коли ризик усе одно залишається, то нічого робити й не треба.
Такий підхід виказує чи то юнацький максималізм цілком солідної установи, чи то незнання теорії ймовірностей. Головна ж причина, по-моєму, полягає в іншому. Адже в класичному вигляді хеджування здійснюється у формі спроби вгадати логічні рухи попиту та пропозиції на ринку, а не настрої чиновників, які визначають валютний курс у тиші своїх кабінетів. «Знання прикупу» стосується іншої гри. Така ситуація і викликає у вітчизняних акул капіталізму тугу за однією з відмітних рис соціалізму — почуттям упевненості в завтрашньому дні. І от уже відомі та шановані представники банківських кіл, так би мовити, цвіт українського економічного лібералізму, звертаються до Нацбанку з проханням регулювати ретельніше: ускладнити банкам одержання права на обслуговування депозитів фізичних осіб, запровадити ліміти на розмір відсоткових ставок за цими депозитами або законодавчо закріпити мінімальний розмір першого внеску при іпотечному та споживчому кредитуванні. Як у Франції, відомій своїми патерналістськими традиціями. Та ми все це вже проходили. І в досить жорсткому варіанті.
Новим було б, якби банки спробували самостійно навести лад у цих питаннях. Наприклад, домоглися б дотримання у своєму середовищі корпоративної етики, що, між іншим, виключає азартність і схильність до ризику. Взагалі, якщо я не помиляюся, кваліфікаційні вимоги до керівників банку саме й передбачають обмеження у таких випадках. Та тільки хто скаже, що, мовляв, не годиться, аби такі «банкіри» ганьбили честь мундира?
Банківське співтовариство могло б зайнятися й іншими нововведеннями. Ну, хоча б взяло і встановило справедливі правила стосовно клієнтів: і зі строками видачі депозитів, і з відсотковими ставками, і, заразом, із добросовісністю реклами. Відчуваю, читач не вірить, що й це можливо. А от досвід західноєвропейських «банківських омбудсменів» свідчить, що це цілком реально. Тільки в нас до створення такого інституції якось не прагнуть.
Хоча, звичайно, це можна зробити і без омбудсмена. Є ж у країні банківська асоціація. І не одна. Звичайно, статус омбудсмена передбачає, що він розглядає всі спірні питання немов відсторонено, намагаючись дотримуватися об’єктивності. А професійні асоціації завжди однобокі, немов флюс. Ну що ж, тоді залишається тільки очікувати втручання «хірурга-стоматолога».
Той самий вибір між «старим» і «новим» порядком безпосередньо стосується і згадуваного вже питання про валютний курс. Після нетривалого періоду його «керованого плавання» можна вже почути голоси на користь його жорсткого регулювання. Тепер уже в китайських традиціях. Цілком прийнятний шлях. Якщо й решту елементів економічної системи буде адаптовано (перепрошую, тут саме дуже підходить науковий термін — «загострено») під китайські порядки. Якщо ж для нас, як і раніше, наче музика звучать слова про європейську інтеграцію, то й грати треба на європейських інструментах. У тому числі фінансових. Отже, домагатися, щоб нарешті почав працювати механізм ставки рефінансування центробанку. Тоді й валютний курс перестане нас так сильно хвилювати.
Звичайно, згоден, що для цього треба домогтися мінімум двох змін: дедоларизувати економіку і створити (може, навіть наново) фондовий ринок. Знову ж таки, всі про це знають, кажуть… Нічого нового! І стільки роблять! Особливо в сенсі чергових заборон та обмежень. Але дедоларизація розпочинається не з заборон на розрахунки, ціноутворення і кредитування в інвалюті. А зі зниження попиту на неї шляхом розширення пропозиції товарів і послуг, які продаються за національну валюту.
Уточнюю: товарів і послуг вітчизняного виробництва. Коли головними споживачами провідних галузей — металургійної та хімічної — будуть вітчизняні виробники, яким потрібна ця продукція для збільшення своєї — машинобудівної, сільськогосподарської, електронної… А доти боротьба з доларом нагадуватиме боротьбу з пережитками капіталізму, затяту і безглузду. Тобто це проблема не центрального банку, а уряду. От йому й слід передати всі питання валютної політики. Включаючи курсову. Як у Європі. Для нас, звичайно, це буде по-новому.
І про погоду на фондовому ринку. А на ринку все спокійно… Я тут якось несподівано знайшов в одному журналі свою статтю. З’яcувалося, це просто текст мого виступу на веб-конференції рік тому. Перечитав і запитав себе: «Невже рік минув?» Не в тому сенсі — як, мовляв, швидко летить час. А в тому, що, може, час зупинився?
От, наприклад, такий пасаж: «Зазначу, що банківська система і фондовий ринок є обов’язковими елементами — тими двома «ногами», на які має спиратися ринкова інфраструктура. В Україні ж розвинена лише одна «нога» — банківська система, і забули, що такі самі міцні м’язи повинна мати й друга «нога» — фондовий ринок. Яка з них буде штовховою — ліва чи права — залежить від структури ринку та його моделі (європейської або американської), але обидві «ноги» повинні бути розвинутими».
Абсолютно не видно, щоб за рік хоч би почали розв’язувати цю проблему. Ні, я не вважаю, що держава зобов’язана погодитися саме з моєю точкою зору і сконцентрувати свої зусилля в зазначеному мною місці. Але ж про це кажуть практично всі експерти. Це «загальне місце» будь-якої розмови про фондовий ринок. Це знають не тільки вчені-теоретики, практики-біржовики і студенти-економісти. Це відомо й керівним чиновникам. Однак, як писав наш земляк Л.Глібов, «та тiльки хура й досi там». Запитую у своїх колег, які «в темі», про причину й одержую ту саму відповідь: «Усі чекають виборів».
А чи є життя до виборів? І чи буде воно після? І чи дійсно вся справа у виборах? А може, у нашому виборі? Внутрішньому.
Мені, мабуть, можуть закинути, що, кажучи про novus ordo, я зі своїм економічним ухилом якось зовсім не глибоко копаю. Звісно, для настання нових часів (може, навіть у буквальному сенсі — настання) набагато більше значення має усвідомлення екологічної небезпеки, що нависла над нашою планетою. Усвідомлення її саме як небезпеки, а не як можливості трохи заробити на «кіотських квотах». Схоже, це почали усвідомлювати в Копенгагені не тільки демонстранти-максималісти, а й політики-прагматики. Але ж я кажу про нас, мої дорогі земляки.
От, до речі. Була колись на наших теренах могутня держава аварів (обрів). Проте переміг їх болгарський хан Крум. За свідченням візантійського автора, «запитував Крум в аварських полонених: як ви вважаєте, чому загинув і хан ваш, і весь народ? Вони ж відповіли: примножилися обвинувачення, що зводилися одне на одного, зникли ті, в кого було більше хоробрості та розуму; потім безчесні та злодії одержали вплив у судах; далі, коли почали займатися виноробством, усі стали напиватися вином. Нарешті, хабарництво і торгівля. Всі зробилися торговцями й почали обдурювати одне одного. Через це і спіткала нас жалюгідна доля».
І все-таки я вірю...
Так, а за що ж тост? Звичайно, за вас, мої земляки! Бо хто ж і побудує нове життя, коли не ми з вами!
Будьмо!