Архівні свідки історії Донбасу

Володимир КАЧУР

У центральному державному історичному архіві у Києві вдалося знайти і прочитати списки селян сіл Перчаківка (село знаходилося в районі сучасного залізничного вокзалу м.Дружківки), Олексіївки та Дружківки (сьогодні смт. Олексієво-Дружківка) та Олександрівки (сьогодні Київський район м.Донецька).
Списки складені за ревізією (переписом) 1795 року з врахуванням ревізії 1782 року.
Про що вони розповідають?

Але спочатку передісторія ревізій, що проводились за царськими указами. До 1775 року землі більшої частини Донбасу (також і Дружківки з її округою) входили до складу земель «Вольностей Запорозьких» — своєрідної козацької держави.
Ці «вольності» простягались на території колишнього Дикого Поля від Дону до Дністра і включали повністю або частково такі сучасні області України, як Одеська, Донецька та Луганська.
Що відрізняло «Вольності» від Російської імперії, якій підпорядковувалась козацька державність?
Тут, у «Вольностях», не було кріпосного права. Всі були вільними (в Росії в той час кріпосних продавали, як собак). Засотосовувалась вільнонаймана праця у різних галузях господарства. Розвивалася ринкова економіка, свою владу козацтво обирало знизу доверху, а не призначали цар або губернатори.
На величезній території проживало 100 тисяч населення. Досить мало. Причина полягала в небезпеці життя на цих землях, які весь час потерпали від нападів кочівників: ногайців, буджаків, кримців. Та й царський уряд жорстко перешкоджав втечам селян-кріпаків на Запоріжжя.
Російська імперія змушена була миритись з існуванням «Вольностей», оскільки в цей час ішли постійні війни з сусідньої могутньою Турецькою імперією.
А запорізькі козаки були кращою частиною російського війська, які і знали місцевість, і хоробро воювали. Для них Турецька імперія теж була головним ворогом.

У 1774 році Туреччина потерпіла поразку і змушена була поступитись територіями, на які посягала.
Російсько-турецький кордон пройшов аж по Дунаю.
Ця обставина дозволила російській імператриці Катерині ІІ видати указ про ліквідацію «Запорізьких Вольностей». Козацтво стало непотрібним. Його існування загрожувало російським кріпосницьким порядкам. Територія «Вольностей» була окупована стотисячним царським військом, що поверталося з Дунайського фронту.
Частина запорожців пішла за Дунай, а значна частина стала звичайними селянами.
Катерина ІІ не тільки ліквідувала запорізьке козацтво, але й дала наказ знищити і пам’ять про козацтво.
Козацькі землі було названо Новоросійською губернією. Вона була величезною за територією і проіснувала недовго. Для зручності управління ця губернія була потім розділена аж на три губернії: Таврійську, Херсонську і Катеринославську. До останньої увійшли землі сучасного Донбасу.
Землі, ліси, річки і озера «Вольностей Запорізьких» стали власністю Російської імперії. Все це багатство з 1776 року стало даруватись царським офіцерам, чиновникам, багатим поміщикам.
Так землі козацьких хуторів Перчаківки і Дружківки стали власністю полковника Аршенєвського, а вільні землі — власністю чиновників Аннєнкова (заснував с.Олексієвку), Смолянинова (заснував с.Гаврилівку), поміщиків Шидловських (заснували с.Райське та с.Олександрівку).
Селян запрошували на переселення з українських губерній: сусідньої Харківської (в Краматорівці, Райскому був адміністративний кордон Катеринославської губернії та Харківської). Прибували вони і з Київської та Чернігівської губерній.
Українське козацтво (колишнє) і селянство були пристосовані до життя і землеробської праці у посушливому та дикому степу, як жоден інший народ.
Переселення почалось з 1778 року,а вже в 1782 та в 1795 роках проводиться перепис селян (ревізія) з метою, перш за все, державного оподаткування.

Свідчення
списків

На 1795 рік в Перчаківці, Дружківці та Олексіївці проживало більше 1300 осіб різної статі та віку. Всі вони були українцями. Всі — вільні (свободу вони здобули під час національно-визвольної війни у 1648-1654 роках).
Тільки одна сім’я Ільїних в Олексіївці кріпосна (вочевидь, завезена з Росії). Для наших предків в Катеринославській губернії кріпосне право почне запроваджуватись тільки з 1797 року за указом імператора Павла І.
У селах ще є отамани (теж здобуток війни 17ст.). в Олексіївці це Яків Шпак (його праправнук — колишній директор Кіндратівського вогнетривкого заводу Шпак — відзначався теж «отаманським» характером). В Олександрівці — Федір Співаченко. Після введення кріпосного права назву «отаман» змінить назва «сільський староста».
Серед прізвищ зі списку невелика частина явно запорізькі — Кошовий, Кошевенко, Дейнека, Сіромаха, Тур, Запорожець, Великий… Це прізвища першопоселенців за часів «Вольностей Запорозьких». Мабуть, недарма одне з поселень на території сучасної Дружківки носило назву Першаківка (першаки — перші).
Більшість же прізвищ у списках селянсько-козацькі: Іваненко, Петренко,Опанасенко, Артеменко, Григоренко, Василенко, Іваненко, Михайленко, Прокопенко, Петрусенко, Семененко, Мироненко, Антощенко, Кондратенко, Тарасенко, Грищенко, Кузьменко та інші, що виникли від власних імен.
Значна частина прізвищ від виду занять власника прізвища. Це Гончаренко, Крамаренко, Шинкаренко, Коваленко, Кравець, Кравченко, Шевченко, Мірошниченко, Кушніров, Кожуховський, Ткач, Ткаченко, Бондаренко, Писаренко, Погрєбняков, Колісниченко, Скляренко, Скляр, Тесленко, Бориниченко та інші. Прізвища з місця походження — Литвиненко, Харківській, Татарченко, але їх та інших явна меншість.
Відомості зі списків також відтворюють складність життя новоселів. Дуже багато з них позначено втікачами. Наприклад, з села Дружківки втекло понад сто осіб. Чому втікали? Можемо лише здогадуватись. Комусь не подобався занадто посушливий клімат, комусь видались малими податкові панські пільги, або не сподобались порядки. В Дружківці був вже не отаман, а панський прикажчик. А хтось передбачав, що незабаром введуть кріпосне право (на Харківщині його царська влада ввела у 1783 р.), і тікав у Чорноморію (Кубань), у Таврію…
Нажаль, не вдалось знайти в архівах списки сіл Гаврилівка (знаходилась на час ревізії в районі центральної міської лікарні) та Райського. Викликано це тим, що на якийсь час названі села передавались до Харківської губернії і списки могли загубитись.
Але у нас немає сумніву, що ці села були українськими! Про це свідчать і прізвища, і мова старожилів.
Що читати:

1.    Д.Яворницький «Історія запорізьких козаків», Київ 1990 р.
2.    Макарьевский «Историко-статистическое описание Екатеринославской епархии», Екатеринослав, 1880 г.
3.    Бойко А.В. «Запорізький зимівник останньої чверті ХVІІІ ст.., -Запоріжжя,1995
4.    Пірко В. «Заселення Донеччини у ХVI –XVIII ст.», Донецьк, 2003 р.
5.    Багалій Д. «Історія Слобідської України», Київ, 2001р.

Посмотрите публикации по этой теме:

Я помню Сабурова Наш путь к космическим высотам У литераторов — юбилей! ПОХВАЛЬНОЕ СЛОВО ВНУКАМ

Материал размещен на сайте 20 октября, 2014, в рубрике Наша история. Опубликован в газете"№21 15 октября 2014г"

Понравилась статья? Оцените ее - (3 голосов, средняя оценка: 3,67 из 5) -

Возможно, Вас так же заинтересует:

Загрузка...