Двадцять років — це дорослість

Дмитро ДИКАНСЬКИЙ
Двадцять років — це дорослість. Це вже набутий багаж знань, досвіду, сформований світогляд, тобто ті чинники, яких достатньо, щоб визначитись в обраному шляху, впевнитись в доцільності свого вибору і крокувати вперед — цільноспрямовано і уперто, долаючи всі перешкоди щоденною кропіткою працею, наполегливо і відповідально, крок за кроком, наближаючи поставлену перед собою мету, своє майбутнє. А мета ця проста і людяна — жити достойно, заможно і безпечно в своїй затишній і справедливій державі.

І ця мета повинна об’єднувати всіх, незалежно від національності, від того, в яку церкву людина ходить, якою мовою спілкується, які політичні уподобання має. Об’єднувати в монолітну спільноту — багатонаціональну українську націю.

А нація повинна виростити, виплекати свою політичну еліту, якій можна довірити і руль, і вітрила, яка честь і совість свою не проміняє ні на які блага для себе особисто, а всі свої здібності, свій хист і патріотизм змобілізує на загальнонаціональну ідею — побудувати державу для людей.

Так повинно бути, але, на превеликий жаль, так не є!

За двадцять років ми не спромоглися стати нацією. Тою монолітною спільнотою, яка знає, чого хоче, яка поважає себе настільки, що спроможна протистояти всім спробам і з середини, й зовні розколоти суспільство питаннями мови або НАТО і таке інше, яка спроможна взяти на себе відповідальність за все минуле, сьогодення і майбутнє.

Ми живемо сьогодні, і те, як ми живемо, це наслідок минулого, це рівень нашої відповідальності вчора, відповідальності за свій вибір…

А рівень нашої відповідальності, точніше — безвідповідальності — вражаючий…

Ми, на дев’яносто відсотків бідні, сформували свою владу із тих десяти відсотків, які безсоромно багаті, бо збагатились не кропіткою працею, мозолями і розумом, а нахабно привласнивши собі майже все, що було загальнонаціональне, тобто наше з вами…

Так що треба мужньо признати, що оті дев’яносто відсотків нашої бідності дорівнюють дев’яноста відсоткам нашої дурості…

Тобто — наскільки ми дурні, настільки ми бідні… Це не я вигадав — це народна мудрість.

Та не все ще втрачено, на щастя! Десять відсотків ще залишається, а це, хоч і невеличкий, але резерв, на базі якого ми спроможні виборсатись із тієї багнюки, в якій опинились, якщо об’єднаємось в щирому бажанні порозумнішати і подорослішати настільки, щоб шанувати і самих себе, і свого ближнього, і свою землю, і свою державу. А коли ми піднімемо рівень своєї самооцінки, то збагнемо, що саме ми є держава і що життя у нас одне і дане воно нам не для того, щоб в злиднях і невизначеності його витратити, і що ми варті кращої долі, і для цього у нас є все і в просторі, і в часі…

А покращити свою долю мусимо ми самі, бо ніхто за нас цього не зробить, тим паче сьогодняшня наша влада, тож саме нам потрібно прискіпливо проаналізувати минуле, досконально розібратись в сьогоденні і зробити висновки на майбутнє.

Звертаюсь знову до біблейського Мойсея. Сорок років водив він свій народ, щоб оту заразу рабства не занести в землю «обітовану», щоби вимерли раби, а народились і виросли борці…

Така, мабуть, доля і нашої України, така, мабуть, воля Неба.

Тож ми повинні пройти свою «синайську пустелю», пройти через всі випробування, пройти і очиститись від всього бруду і скверни, відновити свою високу духовну культуру і добудувати свою державу…

Наше місце в Європі, в самісінькому її центрі — це треба всім усвідомити і докласти зусиль, щоб довести справу до завершення.

Слава Богу! Є кому продовжувати і доводити цю справу — ровесникам нашої Незалежності вже двадцять і навіть трошки більше. Вони молоді, завзяті, освічені на сучасному рівні. А найголовніше — вони мають щире бажання жити в своїй благословенній країні — Україні, жити достойно, щасливо, гордо і пишатися цим.

І так буде, бо так повинно бути, бо по-іншому бути не може.

Всі наші негаразди, і влада в тому числі, тимчасові, вони прийдешні, а Україна — вічна.

Із святом Вас, добрі люди!

З Днем Незалежності!

Любіть Україну, вірте в її майбутнє і моліться за неї!