Ганна. Жінка з мого дитинства

 

Надія ОНИЩЕНКО

(Закінчення. Початок в №№ 10, 11)

Хворі ноги ледве несли жінку до того страшного місця. Вона задихалася. Прибігла, побачила те, що кілька хвилин тому назад було її щасливим, люблячим сином. Впала на коліна, обняла, притисла до грудей понівечене, холодіюче тіло дитини, закричала: «Синочку, не йди! Не залишай мене, сироту безталанну! Не йди!!! Не йди, сонечко моє!!!»

Опустивши його на землю, здійняла руки до неба, звертаючись до Бога: «Господи! за що ти так скривдив мене?! За що наказав, відібравши мою радість, мою надію, моє ясне сонечко! За що, Господи?» Вона проклинала тих, хто придумав війни, хто створив зброю, щоб убивати людей. Її руки, одяг, обличчя були в крові. Волосся вибилося з­під білої хустини. Страшна і прекрасна була вона в своїй безутішній скорботі...

Верхом, на коні прискакав голова колгоспу. Самого відчайдушного хлопчика посадив на коня, сказав: «Кулею лети в Різуненково. Скажи Фросі, щоб негайно була тут. Скажи, що хлопчик помер, а його вагітну маму треба рятувати».

Колгосп взяв на себе турботи про похорон Володі. В прощальному слові голова колгоспу подякував майже непритомній Ганні за хорошого сина, розумного, трудолюбивого, здібного. Виразив співчуття, сказав: «Спрацювала міна, яка кілька років пролежала в землі. Володя врятував життя жінкам, які наступного дня мали працювати на тій ділянці, де сталося лихо».

Після похорону сина Ганну відвезли до районного пологового будинку. Робили все, щоб врятувати дитину, яку вона носила.

Голод відступав. Життя налагоджувалось. Прийшов час, і Ганна благополучно народила хлопчика. Всі з полегшенням зітхнули, коли стало відомо, що хлопчик здоровий, гарненький, має нормальну вагу, ріст. Ганна назвала його Петром. Він був немов син колгоспу. Всі, хто чим міг, допомагали Ганні. Особливу турботу проявляли хрещені батьки. Петра хрестили в церкві (у той час це засуджувалось атеїстами, але Ганна наполягла на своєму). Хрещеною матір’ю стала подруга Федори Катерина. Чоловіки їх теж були друзями. Всі погодилися, що так буде добре. Голова колгоспу дав вказівку забезпечити сім’ю дровами. На колгоспній фермі Ганна отримувала молоко.

До моєї мами несли все, з чого можна було пошити немовляті пелюшку, сорочечку, повзунки, одіяльце.

Все було добре. Здавалося, щастя, нарешті, прийшло до Ганни. Новонароджене дитя стало її надією, втіхою, хоч і не могло замінити Володю. Його друзі приходили до Ганни, щоб принести води (колодязь був далеченько), занести, а якщо потрібно, нарубати дров. Та над усе були раді, коли Ганна дозволяла їм потримати немовля хоч одну­дві хвилинки.

Та недовгою була світла смуга в її житті... Не проживши року, хлопчик помер від запалення легенів. Трапилося те, чого жінка так боялася: попереду одинока старість...

Її хвилясте темно­каштанове волосся в одну ніч стало білим­білим. Погасли променисті сірі очі: не було для кого світитися. Змарніла. Відразу постаріла. Ніщо не приносило їй радості. У вільний від роботи час ішла вона на кладовище, де покоїлися її діти, її радість і надія на зігріту їх любов’ю старість. Виплакавшись, наговорившись з синами, поверталася в опустілу кімнату.

Невдовзі після цих сумних подій наша сім’я переїхала на Полтавщину. Я працювала, навчалася у вечірній школі, бо через хворобу закінчила зі своїми ровесниками лише п’ять класів. Одна з усіх, з ким навчалася до п’ятого класу, закінчила інститут.

Минуло тринадцять років. Я приїхала туди, де пройшло моє дитинство. Пам’ятаю, одна з сусідок, розглядаючи мене, гладила від плеча по руці і розчулено говорила: «Надю, чи це справді ти, чи мені сниться?»

Хутора вже не було. Мої улюблені липи сумно виглядали із зарослів бузку та акації. Всі сім’ї поступово переїхали в село з хутора: одні побудували собі будиночки, інші купили

Родичі, до яких я приїхала, розповідали мені новини, які зібралися за тринадцять років. Я запитала про Ганну. Такої сумної відповіді я не чекала...

За рішенням правління Ганну поселили у вільний будиночок, що належав колгоспу. Він стояв крайнім на вулиці недалеко від дороги, що вела до станції Коломак. У Ганни боліли руки, ноги, боліла душа — і це було найважче. Кіт Васька, собака Барбос, десять курочок і один півень мешкали з Ганною в її скромній оселі. На вікнах цвіли її улюблені калачики: білі, рожеві, червоні. З живністю і квітами вона розмовляла про все, що її хвилювало. Напевно, так рятувалася від самотності і журби. Між двома вікнами у рамочці під склом висіла Похвальна грамота і табель успішності, вручені Володі в останній день його короткого життя. В пам’яті збереглися останні слова щасливого хлопчика: «Ти найкраща матуся у світі. Я дуже­дуже тебе люблю…» Ганна сильно шкодувала, що не мала жодної світлини з дітей. І її світлини не було. А після смерті синів вона і не бажала її мати: хто буде на неї дивитися…

Одного дня, коли Ганна і сусідка сиділи на лавочці за двором, до них підійшло четверо молодих людей, які вийшли з лісосмуги, що тягнулася вздовж дороги. Привітавшись, попросили води напитися. Ганна запропонувала: «А може квасом вас почастувати?» Молоді люди відповіли: «Будемо дуже вдячні». Сусідка думала, що Ганна винесе квас на вулицю і пригостить юнаків. А вона запросила їх до хати. Вони, озирнувшись навкруги, попрямували за господаркою до хати, а сусідка пішла додому і зайнялася домашніми справами. Та чомусь неспокійно було в неї на душі. Молоді люди здалися їй підозрілими: вони неспокійно озиралися навкруги. Сусідка погодувала курей, качок, дала їсти собаці. Думки про гостей, які пішли до Ганни, то з’являлися, то зникали. Її тривожило, що вони довго не виходять з хати. Нарешті, вони вийшли. Злодійкувато озирнулися на всі боки і попрямували по дорозі до станції. «Чому Ганна не вийшла? Вона завжди проводжає гостей за двір і довго дивиться їм услід. Чому не виходить годувати курей, собаку?» — роздумувала жінка. Вирішила зайти до Ганни в хату. В кухні, глянувши на стіл, зрозуміла, що Ганна пригощала гостей холодним борщем, картоплею, квасом. Заглянувши в другу кімнату, жінка мало не зомліла від побаченого...

Окровавлена Ганна лежала в ліжку без ознак життя. Перелякана сусідка ледве вийшла з хати: ноги зробилися немов, з вати і погано слухалися її. На відчайдушний крик збіглися сусіди, викликали «швидку допомогу і міліцію. З’ясувалося, що «гостями» Ганни були малолітні злочинці, які втекли з колонії суворого утримування. Вони наїлися, напилися у довірливої, доброзичливої жінки, потім зґвалтували її, нанесли багато ножових поранень, а на станції «розслабилися» за гроші, які знайшли і забрали у Ганни.

Районні працівники міліції, одягнені у цивільне, легко знайшли і впізнали злочинців, завдяки пильності сусідки: вона докладно описала їх одяг і зовнішність.

Непритомну Ганну повезли до лікарні, але по дорозі до райцентру вона померла.

Ганна давно приготувала для себе все необхідне на випадок смерті, склала в чисту наволочку і показала сусідці.

Попрощатися з покійною прийшли всі односельчани і дуже багато людей із сусідніх сіл.

На сільському кладовищі всім відомі три могили з однаковими хрестами, пофарбованими в блакитний колір. Багаторічні квіти безтурботно дивляться на всіх, хто приходить до могил вирвати бур’ян, покласти квіти, поклонитися тим, хто покоїться в них. Нічого не написано на хрестах, але всі знають: там поховані Ганна і її бажані, любимі сини Володимир і Петро.

Хрещені, які дуже хотіли піклуватися про дітей, допомагати Ганні, доглядали за могилами, поки були живі…

Уточнення

У частині другій (НД від 13.03) треба читати: «Мені і сестрі наша мама суворо наказала, щоб не підтримували тих, хто кривдить Володю і його маму, щоб зупиняли «суддів».

 

 

 

 



Понравилась статья? Оцените ее - Отвратительно!ПлохоНормальноХорошоОтлично! (Нет оценок) -

Возможно, Вас так же заинтересует:
Загрузка...

Комментариев еще нет