Ганна. Жінка з мого дитинства
Надія ОНИЩЕНКО
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Т.Г. Шевченко
У кожного своя найкраща жінка в світі: мама, бабуся, кохана… Крім рідних, близьких людей доля зводить нас з багатьма незвичайними жінками, про яких можна сказати слова щирого захоплення і вдячності за те, що вони, були в нашому житті. Я хочу розповісти про жінку з мого дитинства, життя якої досі бентежить мою душу. Кожного разу, коли я розповідаю про неї в якомунебудь слушному випадку знайомим або випадковим співбесідникам, вони зворушені почутим, говорять мені:
— Напишіть про неї. Нехай люди прочитають, замисляться. Тут є над чим подумати. Особливо в наш час, коли деякі жінки, забули про своє призначення і використовують дітей для задоволення своїх егоїстичних потреб. А якими виростають ці діти, якщо виростають?..
В цій сумній історії я була і свідком, і дійовою особою. Мені було тоді сімдесять років. Дещо чула від односельчан тоді, в дитинстві, дещо пізніше, коли стала дорослою. Я розповім це так, як воно відклалося в моїй свідомості.
Ми повернулися з евакуації. Надивившись на спалені, знищені снарядами і бомбами міста і села, були дуже раді тому, що наш маленький хутір уцілів. Навіть вікна і двері в будинках збереглися. Замки були зірвані з дверей. З домівок було винесено все, що можна було винести. Але будинки наші були цілі. В них можна було жити і почуватися вдома. Яке це було щастя!
В евакуації не завжди щастило ночувати в хаті, маючи дах над головою. Інколи доводилося ночувати просто неба. Добре, якщо було тепло і не йшов дощ. Ночували в полі, в скирдах соломи. А німці, розважаючись, стріляли трасуючими кулями і підпалювали їх. Час, коли війна гнала нас, наче перекотиполе, був, на щастя, недовгим, але нам тоді здавався вічністю, наповненою жахом і смертю. Багато ми побачили, пережили і були дуже раді, повернувшись додому. Наш маленький затишний хутір став нам ще ріднішим, дорожчим.
Хутір, де ми жили, до революції був садибою поміщика. Великий красивий будинок із цегли — барський дім. Деревяні будови — приміщення для прислуги. Сад 70 гектарів. Уважно придивившись, можна було розгледіти сліди колишньої краси, смаку і порядку. Протягом всього літа там щось цвіло. Першою зацвітала черемхова алея. Потім — бузок, акація різних сортів, кольорів і видів. Жасмин і троянди (вони виродилися без належного догляду і стали шипшиною). Найдивовижнішою і моєю найулюбленішою була липова алея. Високі, могутні, красиві дерева влітку були вкриті рясним цвітом. Коли цвіли липи, над хутором стояв чудовий, неповторний аромат, якого я більше ніколи ніде не вдихала, дарма що липових алей в наш час багато. Ми рвали липовий цвіт, сушили його, а взимку насолоджувалися корисним смачним чаєм. Правда, цукор був не завжди. Іноді були найдешевші цукеркиподушечки до чаю. Чаювання для нас було великим святом.
В будиночках жило по кілька сімей. Кожна родина займала одну кімнату або дві, залежно від кількості членів сім’ї. Ми — мама, моя молодша сестра Ніна, я і наймолодший брат тата Андрій — мешкали в одній великій кімнаті, з якої мама, повісивши ширму, зробила дві. У дяді Андрія були хворі ноги, і він ходив на милицях. Йому було 18 років. Він дуже шкодував, що через хворобу йому не доведеться служити в Червоній Армії. Мамі вдалося вилікувати його. Він, відслуживши в армії три роки, залишився на надстроковій службі. На жаль, загинув дядя Андрій зовсім молодим, залишивши красуню дружину Марію і зовсім маленьку донечку Людмилу, яких до нестями любив.
В одній з кімнат для прислуги жила Ганна з сином Володимиром. Низенька, худенька, вона не виділялася якимись особливими здібностями, талантом. Руки і ноги її були спотворені хворобою суглобів, загрубілі від важкої роботи. Ходити їй було важко. Мовчазна, похмура, некрасива. Лише очі в неї були великі, сірі, виразні і дуже привабливі, коли вона була весела. Темнокаштанове хвилясте волосся було красиво підстрижене. На той час я ще не бачила каштанів і не знала, як назвати колір її волосся.
На хуторі Ганна і син появилися перед початком війни. На запитання про батька дитини Ганна відповіла, що він давно залишив їх, працює на заводі у Харкові, живе в гуртожитку. Він не навідував Ганну і сина, матеріально не допомагав їм, але ніхто ніколи не чув, щоб Ганна говорила про нього щось погане. Коли жінці сказали, що вона могла б отримувати аліменти, подавши заяву до суду, вона відповіла: «Примусово я нічого не буду від нього вимагати». Жили вони з сином дуже бідно, але Ганна ніколи не скаржилася, не нарікала на долю. Вона в усьому відмовляла собі, а хлопчик був завжди охайно одягнений, чистенький, чемний. Маму свою він дуже любив, жалів, в усьому був її помічником. А вона обожнювала його, він був її сонечком ясним, надією, щастям. Мовчазна, завжди похмура, некрасива, вона прояснялася, світліла, розквітала посмішкою, коли дивилася на сина, голубила своє дитя. Тепер я розумію, що був у Ганни один надзвичайний талант — вона була чудовою матір’ю! Ніхто ніколи не чув, щоб вона сварила сина. Одного разу він порвав штанці. Прийшов додому засмучений, винуватий. Вона подивилася на нього сумно, сказала тихо і докірливо:
— Ну, як же ти так необережно повівся? Ти міг поранитися. Слава Богу, цього не трапилося. Штани ми полатаємо. Будеш ходити в латаних, бо на нові немає грошей.
— А ти не ображаєшся на мене, матусю? — запитав син, заглядаючи в чарівні сірі очі матері.
— Ні, синку, не ображаюся. Таке буває з хлопчиками. Будь обачним, — відповіла Ганна і почала шукати латку для штанів.
— У Ніни плаття порвалося. Тітонька Ліза теж не сварила її, — сказав Володя.
— Ну, звичайно: воно ж само порвалося, — посміхаючись сказала Ганна.
На хуторі не всі вірили, що в Ганни є чоловік. Деякі недоброзичливі жінки говорили:
— Кому вона потрібна така «красуня». Вона видає себе за заміжню, щоб приховати, що син її байстрюк.
Цим жорстоким, образливим словом називали дітей, народжених поза шлюбом. Інші захищали Ганну, бо вона не була схожа на жінку легкої поведінки, а Володя був хорошим хлопчиком, і ні в кого, навіть у самих найзавзятіших хутірських пліткарок, не повертався язик називати його байстрюком.
Восени 1945 року ми пішли до школи. Вона знаходилася в сусідньому селі Різуненково, за три кілометри від нашого хутора. Оточена високими тополями, вона здавалася нам дуже великою, була найбільшою будівлею в селі.
Усім нам дуже важко жилося. Ні в одній сім’ї на хуторі не було батька: вони не повернулися з війни. Підручники, зошити, чорнило — все це було майже нездійсненою мрією. Не пам’ятаю, чи був у мене буквар, а Читанку мама мені купила, і ми, всі хутірські першокласники, навчалися по ній. Ми дбайливо ставилися до підручників і бібліотечних книг.
Коли мама купила мені олівець (він був різнокольорового забарвлення), одна з моїх подружок попросила: «Дай мені олівець хоч в руках потримати». Вона дивилася на нього, мов зачарована. Я дозволила їй написати, що вона хоче. Вона написала: «Я тебе люблю».
Володя приходив до мене читати завдання по Читанці і приносив мені підручник з арифметики. Поки він читав, я переписувала приклади і задачі, а потім розв’язувала їх. Володя був старший за мене. Коли в не війна, він би навчався в четвертому класі. Вчився він охоче. Був допитливий, старанний. Читав усе, що потрапляло йому до рук, запам’ятовував, любив ділитися враженнями від прочитаного. Часто вчив уроки з хлопчиками, що навчалися в 3, 4, 5 класах. Їм подобалося виступати в ролі вчителів, і вони охоче навчали його всьому, що самі знали, не підозрюючи, що самі краще запам’ятовують те, чому навчають його.
Одного разу Володя прийшов до мене з підручником з арифметики дуже сумний. Коли я запитала, що трапилось, відповів не відразу.
— Я скажу тобі, але ти про це нікому не говори.
— Добре. Не видам твоєї таємниці, коли так треба, — відповіла я.
(Далі буде)
Не по теме -
http://coctebel.com.ua/ теперь размещает всю информацию на форуме http://turizm-profi.ru