І знову в Київ, до могили Олекси Тихого…

Переможці Олексиних читань біля могили Тихого, Стуса і Литвина на Байковому кладовищі. В центрі Володимир Тихий, за ним Василь ОвсієнкоМарина БУР’ЯННОВА, Надія ГРАНКЦІНА, Вікторія КВІТКО
Традиційно у травні переможці Олексиних читань відвідують Киів, де на Байковому цвинтарі покоїться прах нашого земляка Олекси Тихого, перевезений сюди в 1989 році з Пермського кладовища і перепохований разом з прахом політв’язнів Василя Стуса і Юрія Литвина. У цьому році така поїздка відбулася вже вчетверте.
Цієї події ми чекали з нетерпінням. Адже жоден з нас ніколи не був в цьому прекрасному місті.
17 травня 2011 року наша маленька команда, у складі учнів гімназії «Інтелект», ЗШ №14, ЗШ №4, та однією учениці з Часов-Яру, прибула до столиці нашої Батьківщини. Київ зустрів нас досить похмурою та прохолодною погодою, яка перестала помічатися, тільки-но ми зустрілися з Володимиром Тихим, сином Олекси Тихого — надзвичайно доброзичливою, цікавою та освіченою людиною. Спілкуватися з ним було дуже легко та цікаво. Тим паче, що він одразу ж запропонував нам екскурсію старовинною частиною міста. Першим пунктом став старий ботанічний сад при Національному університеті ім. Т.Г. Шевченка. Тут ростуть екзотичні рослини, які вражають своєю красою. Далі наш шлях проліг через Золоті ворота та Софіївську площу, пам’ятник жертвам Голодомору 1932-33 років та Михайлівський собор. Дивує контрастне поєднання архітектурних пам’яток та сучасних будівель. Софійський собор вразив своєю піднесеністю та неповторністю. Різноманітні мозаїки та фрески навіювали дух минувшини. Всі оглянуті місця та окремі експонати супроводжувалися розповідями Володимира Тихого.
Але, безперечно, головною метою нашої поїздки стало відвідування Байкового кладовища та вшанування пам’яті Олекси Тихого, Василя Стуса та Юрія Литвина, загиблих в Пермських таборах. Там на нас вже чекав Василь Овсієнко, громадський діяч, член Української Гельсінської Групи, політв’язень, публіцист, історик дисидентського руху. Послухавши його розповідь, ми ніби побували в далеких 80-х роках, в камерах пермського табору. В яскравих кольорах предстали перед нами останні дні життя Олекси Тихого та його перепоховання. Своїми спогадами поділився і Володимир Тихий, розповівши про останню зустріч з батьком, про всі перешкоди, які ставали на його шляху при намаганні хоча б просто передати батькові їжу та необхідні речі. Ми поклали квіти до могили нашого земляка. На Байковому кладовищі ми змогли побачити також могили багатьох видатних людей, зокрема Михайла Грушевського, Лесі Українки та ін.
Після цього ми направилися на Майдан Незалежності та Хрещатик. Безперечно, було ще безліч місць, які ми хотіли б відвідати, але не мали на це вже ані фізичних сил, ані часу. На жаль, день вже добігав кінця і на нас чекав потяг. Та, не дивлячись на те, що в столиці України ми провели тільки день, ця подорож та враження від неї залишиться в серці кожного її учасника на все життя!
Хочеться висловити щиру подяку Донецькому обласному Товариству ім.Олекси Тихого Донецькій Обласній Організації Всеукраїнського Товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Донецькому Союзу Українок, Європейській партії України та безпосередньо Євгену Олексійовичу Шаповалову за організацію цікавої та корисної екскурсії.



Понравилась статья? Оцените ее - Отвратительно!ПлохоНормальноХорошоОтлично! (Нет оценок) -

Возможно, Вас так же заинтересует:
Загрузка...

Один комментарий к статье “І знову в Київ, до могили Олекси Тихого…”

  1. Хранитель:

    Вільне життя у вільній країні

    (Донеччина-Київ: пам`яті О. Тихого)

    Травень. Київ. На одній з центральних алей Байкового кладовища біля трьох кам`яних козацьких хрестів вже традиційно зібрались переможці читань, присвячених нашому співвітчизнику О.І. Тихому. Саме тут, під одним з хрестів, поруч з такими ж прагнучими вільного життя у вільній країні Ю. Литвином і В. Стусом, похований Олекса Тихий.
    Зібрались учні з Часов-Яру, Дружківки, щоб разом із його сином Володимиром Тихим і бувшим політв`язнем В. Овсиєнко вшанувати пам`ять цього видатного чоловіка, згадати його нелегкий життєвий шлях. Василь Овсиєнко так характеризує людей такого складу: «І не гартував Господь тих людей в огненній печі – вийшли вони з тієї ж життєвої дійсності, що і усі ми. Що не вродилися вони героями, як тепер їх намагаються зобразити і тій ніби пояснити власну неучасть у не таких давніх подіях. Одним словом, вони відрізнялись з поміж «простих совєтських людей» тим, що поводились нормально, згідно з приписами християнського морального вчення і згідно з національними традиціями. Та коли величезна більшість українців похилилась і призвичилась до ненормальної поведінки, то життя нормальних людей на такому тлі справді здається подвигом. Таким і був Тихий».
    Десь зовсім поруч метушився, гудів клаксонами та сиренами сучасний невгомонний Київ. А тут, на Байковому кладовищі, слухаючи Володимира Тихого та Василя Овсиєнко, перед очима поставали картини ще «радянської дійсності»: суди… КДБ … в`язниці … табори (вони ж офіційно «учєрєждєнія») … Адже попре покликання до вчителювання такою була суттєва частина шляху Олекси Тихого. Однак понад притиснення і перешкоди через усе життя білої стрічкою в`ється його любов до рідного краю, української мови, небайдужість і співчуття до інших. «Тихий не книжний герой, а жива героїчна людина», — акцентував Василь Овсиєнко, який і сам пройшов через всі притиснення радянського табору. Підкреслюючи також особливу принциповість і стійкість Тихого, який «чітко усвідомлював, що справи визволення нації потребують жертви найкращих». А радянська система не спиняє жорстокого переслідування, ставлячи перед ним ультиматум — скорись або знищимо.
    Височіла, на фоні блакитного квітневого неба з хмарами, старовинна Софія Київська. Багато бачила вона на своєму віці. Бачила вона і 19 листопада 1989 року, тоді разом зі Стусом і Литвином привезли на перепоховання Тихого. З спогадів Л. Лук`яненко, люди заповнили більше половини Софійського майдану, процесія рушила до кладовища, а люди все приєднувались і приєднувались, були і жовто-блакитні прапори «ще не багато, але міліція не сміє виривати їх». Серед іншого, побували учні з Донбасу біля університету та пам`ятника Шевченко, саме звідси у далекому 89-му тіло Тихого несли на Байкове на руках. Все ці події були тоді не аби якими досягненнями на тлі КДБ-ських заборон.
    Для багатьох радянський союз запам`ятався чомусь тільки «безплатними» квартирами, великими заводами та дешевою горілкою. «Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки для затоптування черева, байдужій, як колода, до долі свого народу, його культури, мови», — слова Тихого залишаються актуальні і зараз. Вони звучать і у нас на Донеччині, і на Київщині… Але на жаль, здебільш в пошані інші «герої». Чи то там на Хрещатику, чи то на Артема або Леніна. Під колесами їх дорогих авто і у вітринах бутиків, на глянці модних журналів і на плазмових екранах, гинуть справжні людські цінності.
    У Києві весна і цвітуть каштани. Білі і рожеві. Давно вже не має О. Тихого. Однак живе мрія про вільне життя у вільній країні, лунають з книжних сторінок його слова…

    Андрій Новосельський.
    Зберігач Костянтинівського
    краєзнавчого музею.