Історія українського прапора в Дружківці

Владислав МАРКО

DKУ 1986 році я розлучився. Настрій кепський, і мені було однаково куди податися— хоч в Афганістан, хоч в Чорнобиль. В Афганістан мене не взяли, бо я в армійській характеристиці були такі слова: «Склонен к организации отрицательных микрогрупп», тож подався на ліквідацію Чорнобильської катастрофи. Працював там з серпня 1987 р. по квітень 1989 р. помічником машиніста тепловозу вахтовим методом: 15 діб в зоні, 15 — відпочинок. Завдяки цьому добре познайомилися з Києвом, котрий полюбив всім серцем. Вечорами на колишній площі Жовтневої революції збиралася творча та наукова інтелігенція, різноманітні «неформали», небайдужа молодь і ті. Обмінювалися інформацією,думками, читали вірші, міркували про перспективи «перебудови». З деякими з них я обмінявся адресами і через деякий час почав отримувати від них «самвидав»: «Хроніка опору», «Інформатор» та інше.ShestvieНа своїй друкарській машинці я робив багато копій, розклеював по місту та роздавав тим людям, яким, мені здавалось, можна довіряти. Згодом зі мною зв’язались члени УГС від яких я отримував інформацію про заходи УГС. Саме від них я отримав вказівку зв’язатися з кореспондентом «Радіо Свободи» по Донецькій області Володимиром Марковичем Мазанковим, колишнім військовим та щирим патріотом України. Саме в нього після звільнення з табору зупинився Вячеслав Чорновіл. Вночі, зламавши вхідні двері, у приміщення вдерлися кедебисти з метою арешту Чорновола, Володимир Маркович кинувся йому на допомогу, та його побили і зламали руку. А самого Чорновола вивезли у посадку, де імітували розстріл. Згодом його відпустили, наказавши покинути Донецьк. Володимир Маркович познайомив мене з одним з колишніх керівників Кенгірського повстання Стахієм Ковальчуком, який проживав у Краматорську. Цей перший мною побачений «бандерівець» вразив мене своїм розумом і палким патріотизмом. Він гарно грав на скрипці та займався різьбою по дереву, ще й до того писав вірші. Через нього я познайомився з іншим вояком УПА, який мешкав у Дружківці.
У 1941 році на зборах, присвячених відновленню Незалежності України (м. Львів), він був у почесній варті. Чув промови Я.Стецька, який наприкінці свого виступу зауважив: «Німці нам цього акту не вибачать, тож можливо нам прийдеться йти у підпілля. Не видавайте жидів та комуністів, бо, німцям все одно кого стріляти». Згодом мої зв’язки з патріотами України на Донбасі розширилися. Треба розширяти діяльність, залучати людей, тож я взявся за фарби і пензель, щоб патріотичними роботами привернуті до себе увагу людей, небайдужих до України. Працювалося легко, і після моєї персональної виставки до мене звернувся Півень, а згодом два інженери газової апаратури С.Чаленко та Є. Дорошенко. Так поступово збільшувалося коло патріотично налаштованої громади. Спектр думок був різний — хто вже тоді стояв лише за повну державну незалежність, а хтось наполягав на просвітницькій діяльності.
Паралельно у місті з’явилася ще одна неформальна організація, яку очолювали брати Карпенки та Зеленков. Здається, вона називалася «Движение в поддержку перестройки»,.Вони заявляли, що «українська мова неважлива» — головне посунути партократів від влади. Як тільки у Києві з’явилося Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка, ми відразу ж приєдналися до цієї організації. Установчі збори відбулися у колишньому будинку піонерів. Були присутні гості з Донецька: поетеса Г. Гордасевич, Оліфіренко та інші. Легалізувавшись, ми кількісно збільшили коло людей, які були налаштовані проукраїнські. В той час по Донеччині котилася хвиля шахтарських страйків. Біля обкому партії проходили мітинги шахтарів, які висували вимоги до влади здебільше економічного характеру. Одного вечора зателефонував Мазанов і попросив щоб я уранці був в нього. Він жив на Університетській у однокімнатній квартирі, яка слугувала для багатьох штабом українського визвольного руху. Тут зупинялися колишні дисиденти, тут був прес-центр «Радіо Свободи», сюди стікалася інформація з усіх куточків Донецького краю. Коли наступного ранку я прибув до нього, то побачив, що квартира переповнена людьми. Багато українських прапорів стояли під стінами. Серед присутніх було декілька киян, але більшість це були вихідці з Донбасу. Було вирішено йти під жовто-синіми стягами до обкому партії, де в той час страйкували тисячі і тисячі шахтарів. Вийшовши з будинку ми розгорнули прапори та пішли колоною по Університетській.
Вперше Донецьк побачив українські національні знамена та ще у такій кількості! Для багатьох дончан це був справжній шок. Але ворожості до нас не було. Нарешті ми дійшли до площі перед обкомом партії, де як раз відбувався велелюдний шахтарській мітинг в оціпленні міліції. Було прийняте рішення: якщо будуть перешкоджати нашій колоні прапороносців приєднатися до мітингу — діяти рішуче та йти на прорив. Коли до зціплення залишилося кілька кроків, міліція розступилася і ми, розпорошившись, просунулися ближче до епіцентру подій. Мітинг замайорів національними кольорами. Виступи шахтарів носили здебільше висуненя економічних вимог. Попросив слова і я. Болдирєв (один з лідерів страйку) — не хотів надавати мені слово, але шахтарі, дізнавшись що я є кандидатом у депутати обласної ради, змусили Болдирєва (який, як ми згодом дізналися, був агентом КДБ і російським шовіністом) надати мені слово. Я виступав українською мовою і закликав гірників не обмежуватися лише економічними вимогами, але й вимагати багатопартійності та скасування статусу «руководящей и направляющей КПСС», конституційного права націй на самовизначення. Мій виступ був сприйнятий цілком лояльно, лише один вигукунув: «Гавари по - руски, мы ничего не понимаем». У м. Дружківці ми побачили прапори 1 травня 1991 року. Два перші прапори з’явилися в мене ще у 1989 році. У Краматорську я придбав жовту і синю матерію, і мати пошила мені з них два прапори. Один з них потім майорів над міською радою (серпень 1991 року за рішенням міськради), який вночі згодом вкрали місцеві комуністи. А другий я подарував учасникам походу «Дзвін-до». Так ось, 1 травня 1991 року на розі вулиці Чапаєва та Енгельса ми сформували колону патріотичних сил міста (було багато гасел, транспарантів та 6 українських прапорів — два моїх та тих, що принесли брати Чаленки Карпенко). Колона виявилася цілком пристойною. Там були люди різного віку, навіть діти. Святкування 1 травня комуністи вирішили проводити на площі Жовтневій, біля Будинку піонерів. Революційні марші грав духовий оркестр з газової апаратури. Коли наша колона ступила на площу Жовтневу, усі там присутні були приголомшені, оркестр замовк. І сталося щось незрозуміле: усі швидко почали згортати червоні прапори і багато хто швидко зазбирався додому. Але багато хто з присутніх підходив до нас, тис руки, цікавився хто, ми, з яких організацій. У той день наші патріотичні організації зросли кількісно і якісно. Ми ще довго залишалися на площі, співали пісні, фотографувалися, зав’язували контакти. Цей день я завжди згадую як свято. Ніхто з нас тоді ще не здогадувався, який попереду ще важкий, а подекуди і страшний шлях нам прийдеться пройти.
Багатьох з тих, хто вийшов 1 травня 1991 року, вже немає в живих: Павлов, Підгорний, Шайдюк, Скібінецький, Москалюк та ін. Є. Дорошенко живе у Німеччині, хтось подався до різноманітних сект «рятувати безсмертну душу»…але, але. До речі, того ж 1 травня 1991 року вночі Леонід Чаленко на куполі будинку по вул. Леніна вивісив величезний прапор України, який повісив до наступого дня. Його зняли пожежники, скориставшись пожежною драбиною.



Понравилась статья? Оцените ее - Отвратительно!ПлохоНормальноХорошоОтлично! (Нет оценок) -

Возможно, Вас так же заинтересует:
Загрузка...

Комментариев еще нет