Країна тих, хто утримався

Олексій МУСТАФІН

4,36% — Відсоток тих, хто проголосував 7 лютого «проти всіх», став рекордним за весь час незалежності. В абсолютних цифрах це понад 1 мільйон 100 тисяч осіб. До того ж, усвідомлено чи мимоволі, але «не підтримали жодного кандидата» ще 300 з гаком тисяч виборців, чиї бюлетені було визнано недійсними. І понад 11 мільйонів 300 тисяч українців, які взагалі не прийшли на виборчі дільниці. Третина країни. Абсентеїстів виявилося більше, ніж набрав у другому турі Віктор Янукович, не кажучи вже про Юлію Тимошенко. Тільки навряд чи вони дочекаються вітальних телеграм від Барака Обами та Ніколя Саркозі. Та й на яку адресу їх слати? На чиє ім’я? Навіть Василь Васильович Гуменюк уже встиг повернути собі «рідне» прізвище. «Кандидат Противсіх» так і залишився кумедним курйозом кампанії 2009—2010 — в одному ряду з «поетом Чеховим» і «Есхілом у перекладі Кеннеді».
Втім, у штабах кандидатів-фаворитів чинник «противсіхів» сприймали цілком серйозно. Власне, вся боротьба між двома турами точилася навколо тих, хто не хотів «вибирати з двох лих». Партія регіонів і кандидати, котрі сприяли їй, переконували жителів Заходу та Центру взагалі не йти на вибори або ставити галочку у третій графі — мовляв, це краще, ніж голосувати за Тимошенко (внутрішньо розуміючи, що «ці» за Януковича все одно не голосують). Бютівці, у свою чергу, намагалися демобілізувати електорат у «тилу» ПР — розповсюджуючи, скажімо, в Луганській області листівки від імені комуністів. Але головний акцент було зроблено на масованій кампанії тиску на тих, хто «не підтримував обох», у регіонах, базових для Тимошенко. У хід ішло все — від закликів церковних ієрархів «не залишатися осторонь» до звинувачень абсентеїстів у «протипсихозі». Апофеозом стало зображення горопашного виборця з мішком на голові, мотузкою на шиї, забетонованими (!) ногами (певно, «закатованого переможним криміналітетом» уже після дня голосування) і плакатом «За що? Я ж голосував проти всіх!» Показово, що навіть автори таких страшилок зізнавалися: кампанія погано пахне, але і вони, і багато добровільних «агітаторів» заспокоювали себе тим, що не годиться намагатися «залишатися чистенькими» у момент, коли точиться вселенська боротьба добра зі злом. А перемога, як відомо, все спише...
Не виключено, до речі, що такі методи «примусу до вибору» в остаточному підсумку спрацювали. Адже ще за тиждень до волевиявлення охочих голосувати «проти всіх» було значно більше. Проте це не заважає деяким особливо запопадливим агітаторам за інерцією досі звинувачувати «противсіхів» у поразці Тимошенко. Що, взагалі-то, не зовсім коректно. Досить подивитися на карту територіального розподілу тих, хто зрештою поставив птичку (або хрестик) у третій графі. Ареал їхнього переважного проживання — аж ніяк не захід із центром, а Дніпропетровщина (тут їх, в абсолютному обчисленні, більше, ніж у будь-якій іншій області), Херсонщина, Запоріжжя, Харківщина, Полтавщина, Сумщина і Київ. Базовими для БЮТ із них можна назвати хіба три останні регіони. Ближче до Дніпра і області, в яких зафіксовано низьку явку (хоча рекордсменом у цьому сенсі все ж таки є Закарпаття). Отож там, де це було особливо важливо для БЮТ, потенційні «противсіхи» на вибори прийшли і проголосували за прем’єра. А на Придніпров’ї шансів у Тимошенко і Януковича, взагалі-то, було порівну.
До того ж у міркуваннях «викривачів» є ще одна хиба. Якби кампанія проти абсентеїзму справді ставила за головну мету недопущення президентства Януковича, у їхнього кандидата було кілька варіантів дій. Залишити, наприклад, у бюлетені Віктора Федоровича самого (і в такому разі йому необхідно було б набирати більше половини голосів виборців, котрі прийшли голосувати), — про такий варіант із тривогою казала буквально за кілька днів до виборів Ганна Герман. Або — трохи раніше — зняти свою кандидатуру, скажімо, на користь Сергія Тігіпка. Перемога «бронзового призера», до речі, не видається такою вже фантастичною. Як мінімум — значно реальнішою, ніж перетікання голосів усіх 4,36% «противсіхів» Юлії Володимирівні. Під час екзит-полу ICTV виборців запитували, зокрема, як би вони голосували, коли б у другому турі були інші кандидати. І у варіанті Тігіпко—Янукович Сергій Леонідович набрав 52 відсотки голосів. До речі, тих, хто утримався, у такому разі було б ще більше... Але вже за рахунок принципових прибічників Тимошенко.
Героїзувати «противсіхів», звісно, теж не варто. Хоча б тому, що причин не підтримувати жодного з кандидатів може бути безліч. Якщо для того, аби прийти на дільницю, взяти бюлетень і поставити позначку в третій графі, потрібно докласти певних зусиль, то щоб просто проігнорувати вибори, нічого й робити не треба. У такому разі мотивом можуть бути звичайна лінь, апатія або розчарування. До того ж не слід забувати, що певна кількість прибічників Тимошенко і Януковича не голосувала тільки тому, що перебувала не вдома, а нічого схожого на відкріпні талони— зі зрозумілих причин — чинний закон про вибори не передбачав.
Та все ж більшість тих, хто утримався, включно з тими, хто просто вирішив не вставати з дивана, належить до громадян, які фаворитам виборчих перегонів не вірять. І вже ж, у кожному разі, не пов’язують із приходом до влади Януковича (чи збереженням біля керма Тимошенко) особливих надій. Для влади — хоч би хто врешті-решт нею став — це не найприємніша новина. А ось для країни... По-перше, не маючи підтримки більшості виборців (а за кожного кандидата голосувала, хоч так хоч сяк, меншість), переможець, у будь-якому разі, буде певною мірою обмежений у можливостях реалізувати свої «самодержавні» нахили, — а Віктор Федорович із Юлією Володимирівною обоє дуже авторитарні особистості. По-друге, є надія, що громадянин, котрий не довіряє владі, більше покладається на власні сили. А цього українцям останніми роками дуже бракувало. Зрозуміло, саме собою розчарування у владі — як і свідоме утримання від любові до держави — не веде до самоорганізації громадянського суспільства. Але, щонайменше, дає для цього шанс.
До речі, дуже показово, що активних «противсіхів» — тих, хто прийшов на дільниці і проголосував проти обох, більше у великих містах (за винятком хіба що крайнього сходу країни). Цей показник цілком може корелювати і з освітнім рівнем, і з рухливістю міського населення, і навіть із поширеністю Інтернету — всі ці три чинники можуть визначити «противсіхів» як людей обізнаних, котрі розуміють, що альтернативи суспільного розвитку не можуть обмежуватися таким скупим набором, як це було 7 лютого. Від визнання цього факту до участі у формуванні цих нових альтернатив — один крок.
Інша річ, що крок цей може бути так і не зроблений. А резерв незадоволених, швидше за все, намагатимуться підім’яти під себе діючі політики. Або політики-початківці, котрі, втім, уже засвоїли правила гри, за якими живе вітчизняний політикум. У цьому сенсі голосування в першому турі, коли щедрий врожай зібрали і Сергій Тігіпко, і Арсеній Яценюк, не тільки вселяє надію, а й насторожує. Щоб розібратися у суті того, що пропонують кандидати від «третьої сили», у виборців і часу ж толком не було. Однак вони проголосували. Хтось — зреагувавши на яскраву упаковку, хтось — тому, що нескінченно набридли Тимошенко з Януковичем... А голосування від безвиході обнадіювати не може за визначенням.
До речі, Сергій Леонідович із Арсенієм Петровичем, попри все скептичне до них ставлення, — далеко не найстрашніші претенденти на роль «третьої сили». Ще не відомо, що з’явиться на цьому полі до наступних виборів. Зрештою, альтернатива може бути не тільки ліберальною, а наявність харизми цілком може поєднуватися з відсутністю відповідальності і звичайної совісті. Тривале утримання і бажання «полюбити хоч когось» ще можуть зіграти з країною лихий жарт. Із серйозними, на жаль, наслідками.

«Дзеркало тижня»



Понравилась статья? Оцените ее - Отвратительно!ПлохоНормальноХорошоОтлично! (Нет оценок) -

Возможно, Вас так же заинтересует:
Загрузка...

Комментариев еще нет