Одісея одного донбасівця

Віталій КЕЙС, професор Ратгерського університету, США
(Закінчення. Початок в №8)
Цілий цей час я ходив до школи. У Гайденаві були українська народна школа, гуманітарна гімназія ім. Тараса Шевченка і якийсь технічний інститут (зараз не пам’ятаю, який саме).. Був тут театр народної опери і драми (режисер Тамарченко), балет (здається, керувала ним Дубговська) і музична школа (керував Крип’якевич). Виходили тут газета «Ранок» і журнал літератури і критики «Похід». Існувала малярська студія, були таборовий суд і таборова пошта. Сам табір під час свого зеніту мав десь 8000 населення.

Сказавши словами Діккенса, для мене «це були сумні часи, це були веселі часи». Сумні, бо спочатку ми дуже голодували. Ми їли з спільної таборової кухні. Треба було стояти в черзі біля двох годин, щоб вам у посудину налили якоїсь рідкої юшки. Часом можна було виміняти в «бауера» на селі трошки бараболі або кусень хліба. Але до 1947 року це було небезпечно. Звідкіль ви можете знати, чи не наткнетесь десь на «лютенанта»? Але люди ризикували — навіть під час сезону ходили до лісу по гриби чи по чорниці.

Найгірші були перші місяці. Згодом ми почали отримувати від американських добродійних організацій пачки. В них була одежа, яка не завжди підходила, але яку можна було виміняти на щось інше. Також були в них консерви, кава і шоколад. Консерви ми їли, а кава і шоколад були для нас свого роду валютою. Німці почали приносити до табору яйця, курей, фрукти та інші продукти, які ми вимінювали у них на каву та шоколад. Ще пізніше — я не пам’ятаю коли — нас перебрали під свою опіку Об’єднані Нації. Тоді вже ми перестали харчуватись із загальної кухні і почали отримувати пайки на руки. Ми жили у старих дерев’яних бараках. Харчі доставляли до кожного барака, а тоді вже розділяли їх на пайки по родинах.

Але для мене це були також веселі часи. У Гайденаві я почав і закінчив народну школу. (Рівень нашого навчання був багато вищий від подібних шкіл в Америці). Тут я здав іспит і перейшов до гімназії. Та найголовніше було те, що, мабуть, перший раз у моєму житті я мав багато приятелів. Майже від першого дня, коли повстала юнацька частина Спілки Української Молоді, я став її активним членом. В мене зберігається ще досьогодні моя членська виказка (членський квиток) із числом № 1.

У школі моїми улюбленими предметами була історія України та української літератури. Я дуже любив читати белетристику, а особливо козацькі повісті. Пригадую, як я захоплювався історичними оповіданнями, такими, як «На уходах», «За сестрою», «Славні побратими», «Козацька помста». Пізніше до козацького епосу долучився ще епос УПА. Я читав повстанську літературу з захопленням. Сьогодні я вдячний своїм батькам за те, що навчили мене рідної мови. Але я рівно ж вдячний школі за те, що виробила в мені національну свідомість.

Дивлячись на минуле з перспективи сучасності, я усвідомлюю, наскільки початкова школа є важною. Це той час у житті дитини, коли формується її душа. Університет дає факти, вчить, де їх можна знайти і як їх інтегрувати. Ще важніше, він розкриває перед наївними очима блискучу галерею ідей. Але якщо початкова школа не поставить дитину на духовні і моральні рейки, завжди існуватиме можливість, що університет виховає спеціаліста без душі.

У нашому таборі було дві церкви — греко-католицька і православна. За браком приміщення обидві церкви відправляли свої богослужіння у тім самім приміщенні, ділили той самий вівтар та іконостас. Католики відправляли свою службу до десятої години ранку, а православні — від одинадцятої. Усі національні свята вони святкували разом. Я пригадую, як з Риму приїхав голова греко-католицької церкви архієпископ Бучко. Його привітав з усім почтом голова української православної церкви митрополит Полікарп. Пізніше вони відправили архієрейську службу разом. Це був справжній приклад соборності і братньої любові.

Це було десь при кінці 1949-го року, бо я саме поступив до гімназії. Наприкінці 1950-го року, коли я закінчив перший клас гімназії, ми емігрували до Америки. Перед нами відкрилося нове і не цілком спокійне життя.

Багато людей, яких я зустрічав на Україні, думають, що в Америці долари ростуть на деревах. Багато з них заздрять мені. Ось, мовляв, якби мені туди попасти! Ось там життя! Це правда і неправда. Я вже інтегрований американець. Мені легко в Америці, бо вона моя країна. Але не так було для моїх батьків і людей з їхньої генерації. Для них Америка була до смерті чужиною. Вони цілий час мріяли про той найщасливіший день, коли повернуться на батьківщину. Америка є дуже щедра країна для того, хто акліматизувався, хто запустив коріння в американський психологічний грунт. Рівно ж вона може бути дуже жорстокою для того, хто не зміг цього зробити. Ми це зробили, бо приїхали в Америку дітьми. Наші батьки, відворотне, залишилися чужинцями.

По-перше, східноєвропейська освіта мало що означає в Америці, хіба що ви маєте якийсь критично потрібний фах і при тому знаєте англійську мову. Колишні професори й доктори з генерації моїх батьків пішли чистити картоплю в ресторанах або влаштувалися чорноробами на фабриках. Моя мати, наприклад, десять років мила підлоги уночі, коли урядові кабінети не урядували. Мій батько працював вантажником, пиляв дошки, замітав двори, аж нарешті влаштувався механіком. Коли у Слов’янську він керував цілим цехом, у Америці молодий і недосвідчений хлопчина був його начальником. При тому заробітна платня була дуже мала як на американські стандарти.

По-друге, американський стиль життя був для них шоком. Це культура, яку вони не тільки не знали, але навіть не уявляли. Американці живуть за принципом, що найкращий уряд — це той, який найменше мішається в приватне життя своїх громадян. Це культура, яка виросла з прерій та дикого заходу, тому пересічний американець за природою індивідуаліст. Кожний відповідає тільки сам за себе. Тому, опинившись в такому середовищі, генерація наших батьків почувалася відчуженою.

Але американці — це цивілізований народ і ставляться до усіх людей дуже приязно. Ось я на своїй природній батьківщині — в Донецькому краї — неповних три місяці, а вже дістав декілька образ за те, що розмовляю українською мовою. В Америці я прожив півстоліття, і ніхто ніколи не питав мене, чого це я розмовляю по-українському. Навпаки, в Америці місцеві і федеральні власті заохочують усі етничні компоненти суспільства затримати свою мову і свою культурну спадщину. Наші українські школи, молодечі організації, музеї та інші інституції дістають фінансову допомогу від уряду. Замість задавлювати розвиток українського відродження, як це робиться, наприклад, тут на Донеччині, американці заохочують нас розповсюджувати нашу культуру.

Коли ми приїхали до Америки, я пішов до Сювард Парк Гай Скул — це середня школа в південнім Нью-Йорку. Багато новоприбулих українців осілися в районі цієї школи, тому на півтори тисячі учнів у цій школі було біля двохсот українців. Ми створили тут свою громаду, футбольну команду (в той час наш футбол ще не був популярний в Америці, як він є тепер), хор і народну танцювальну групу. Все це робилося з заохочуванням з боку учителів та адміністрації.

Кожної п’ятниці вечором я ходив на заняття в Спілці Української Молоді, яка щойно створилася в Нью-Йорку. (Як пригадуєте, я належав до цієї молодечої організації ще в таборі в Німеччині). Ми видавали стінну газету, до якої я подавав «дописи», займалися спортом, влаштовували власними силами національні свята, займалися виховною роботою. В додатку, кожної суботи я ходив на курси українознавства, де доповнював свою освіту українськими предметами.

Я опанував англійську мову досить швидко. Десь приблизно рік після того, як ми приїхали до Америки, моя шкільна творча праця — есе про вандалізм — здобула третє місце на міському міжшкільному конкурсі. Я також належав при школі до дискусійного клубу. Ми дискутували переважно на політичні теми. У 1953-у році найвідоміша і наймасовіша газета в Америці «Нью-Йорк Таймс» запросила наш клуб на свою телевізійну програму — «Форум молоді», яка була передана по цілій Америці. Пригадую, тема була «Чи може існувати поділений світ — півдемократичний, а півтоталітарний?». Тоді я боронив право української нації мати самостійну державу. Провадила програму відома журналістка Дороті Гордон, а почесним гостем на програмі був Ернест А. Грос — тодішній амбасадор Америки до Об’єднаних Націй.

Хоч генерація наших батьків тяжко працювала — дехто навіть на двох роботах, — вони створили в Америці справжню нашу Україну. Я не зможу перечислити всі ті організації та товариства, які діяли і далі діють на терені Америки і Канади: від українського банку «Самопоміч» до професійних і політичних товариств. Та найбільша їхня заслуга таки в ділянці виховання молоді. В кожнім місті були українські суботні школи, а по деяких містах навіть українські цілоденні школи. (Останні були створені ще довоєнною еміграцією і давали американську освіту та українознавство). Кожного літа діти і молодь виїжджають на літні оселі, спеціально закуплені українськими організаціями для виховання молоді. Українська мова за їхнім старанням викладалася і викладається по американських школах і вузах. По багатьох університетах українська мова, література та історія стали частиною «курікулума» (предметів, які вивчають студенти). Та, мабуть, найбільша їхня заслуга — це створення українських кафедр при таких університетах, як Гарвард.

Я закінчив Донг-Айлендський університет з ступенем бакалавра англійської мови та літератури. Аспірантуру я закінчив у Нью-Йоркськім університеті, де спеціалізувався в англійській літературі 17 століття. Після аспірантури я перейшов на відділ порівняльної літератури в цьому самому університеті. Від 1970-го року я викладаю спочатку в міськім коледжі Джерсі Сіті, а пізніше — від 1984-го року — в Ратгерському університеті, штат Нью-Джерсі. Хоч цілий час я вчу американців їхньої мови, дома я розмовляю лише українською. Це е заслуга моїх батьків у першу чергу; але це також заслуга цілої української еміграції, яка дала мені також українську освіту. Без українських шкіл і молодечих організацій ми всі би пропали у чужому морі.

Сьогодні я знаю, що я син великого українського народу. Я також вдячний Америці за те, що вона не придушувала наших людей, як Росія придушила моїх земляків тут, причому не тільки в Донбасі. Це є різниця між цивілізованою західною культурою і східною, московською.

Пишу ці рядки спогадів на землі моїх предків — прибув на запрошення кафедри української мови і літератури Слов’янського педінституту для проведення протягом першого семестру 1995-96 навчального року лекційних і практичних занять з курсу української літератури діаспори. Цей інститут (тоді ще вчительський) закінчила моя мама і до війни працювала в Слов’янську вчителькою; з великим хвилюванням пізнаю і не пізнаю це місто мого дитинства. Нема вже «Вєтки» і залізниці біля неї, виросли нові квартали, іншими стали вулиці. Місто було україномовним, тепер — російськомовне...

Їздив по селах, в найближчі міста, багато разів зустрічався з цікавими людьми, учнівською і студентською молоддю (мав лекції ще й у Донецькому університеті). Все —  жителі, краєвиди, дороги, оселі — таке безмежно рідне, близьке спраглому за батьківщиною серцю, зворушливе до сліз і разом з тим сумне — бо понівечене, спотворене, сплюндроване. З душевним болем думаєш: яким неймовірно спустошливим виявилось оте «світле майбутнє людства» — комунізм. І злії люди, на жаль, продовжують духовно й матеріально обкрадати й принижувати Україну.

 Історико-краєзнавчий альманах «Рідний край», №2-3, част. І, Донецьк,1997р.

 

«Я бачу Тихого, як свого роду Сахарова...»

Я читав Тихого майже в тім часі, як його судили. Як ви знаєте, ми діставали майже всю «захалявну» літературу. Вона друкувалася в таких закордонних видавництвах, як «Смолоскип». Я про Тихого знаю майже зі студентських років. Я ним захоплювався. То був мій земляк. Я був гордий за нього, що він обороняє права свого народу, своєї мови. Тепер я потрійно гордий за людей, які хочуть поставити йому пам’ятник.

Все то правда, що Тихий був сином Дружківки, Донбасу й України. Він був також великий син світу, бо його змагання не було чимось локальним, шовіністичним, націоналістичним. То було змагання за справедливість, і я бачу Тихого як свого роду Сахарова, якого весь світ шанує, українського Сахарова. І я думаю, коли світ довідається про Тихого, то буде шанувати рівно ж. бо ця людина боролася не тільки за локальні права, а за те, що є більш універсальним, — за справедливість і права людини.

Уривки з інтерв‘ю Віталія Кейса газеті «Окно», 18.07.1997 р.

дополнительно по теме здесь



Понравилась статья? Оцените ее - Отвратительно!ПлохоНормальноХорошоОтлично! (Нет оценок) -

Возможно, Вас так же заинтересует:
Загрузка...

Один комментарий к статье “Одісея одного донбасівця”

  1. Глопус:

    Пример патриотизма на деле , а не на словах….Четкое разграничение между уважением различных языковых групп с придурками, которым украинский язык ухо и мозги режет…