Оксана Пахльовська: «Нас очікує євро«інтеграція» українських чингіcханів в альпійські курорти та швейцарські банки»

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ

В одному з віршів Оксана Пахльовська написала: «Наша пам’ять — велика долина, де невидимі храми стоять…». Питання національної пам’яті та євроінтеграції в контексті української історії й культури ми й спробували заторкнути в розмові з Оксаною Пахльовською, професоркою україністики в Римському університеті «Ла Сап’єнца», культурологом і публіцистом, лауреаткою цьогорічної Національної премії ім. Т.Шевченка за студію «Ave, Еuropa!».

-Пані Оксано, ви відстоюєте тезу про повернення України до Європи. Наскільки цей проект може бути реалізований сьогодні?
П’ять років тому я була переконана, що європейський культурний код України спрацював потужно, а отже, почався відлік європейського часу в нових умовах. Але сьогодні скажу: «Ні, не почався. Колесо української історії знову захрясло в євразійській трясовині. Надто глибокий рівень структурних патологій.
Помаранчева революція — це грандіозний вибух суспільної та культурної енергії. Але вибух моментальний, який далі потребував системної роботи з укорінення задекларованих принципів. З барикад не повертаються додому на теплу кухню. З барикад — якщо вони барикади — повертаються на барикади інші. Але вже без прапорів, пісень і маршів. Це, може, нудно, але потрібно. Цього не сталося: суспільство — за суто радянською моделлю — делегувало реалізацію тих принципів владі. А демократія — з давньогрецьких часів — починається «знизу», від самих громадян.
Ідея європейського шляху України досі не насичена конкретними культурними змістами. Це ж таки не «євроремонт» і не «євроогірки». Це кілька базових філософських концептів, що зародилися в Стародавній Греції: свобода людини, верховенство права, відповідальність громадянина, культ знання, критичне мислення тощо. Афіняни казали, що їхнім єдиним господарем є Закон. І що Закон треба захищати, як мури власного міста. На відстані тисячоліть дихотомія не змінилася: «Європа» протиставляється «Азії» як світ свободи — світові деспотії і рабства, скільки б не вживати політично коректних термінів.
Непрощенна помилка демократичних сил — поверхове ставлення до цієї проблеми. Звідси — відсутність реальної євроінтеґраційної не лише стратегії, а й тактики. А також — цілковита бездіяльність щодо висвітлення цих проблем у суспільстві. Ідеться ж про потребу колосального лікнепу.
І годі себе тішити ілюзіями, що олігархи не захочуть інтеґрації з СНД, а тільки з ЄС, бо їхні активи перебувають на Заході. У кращому разі нас очікує «євроінтеґрація» українських чінґісханів - в альпійські курорти та швейцарські банки. До Європи може йти лише країна, в якій є критична маса громадян, які вважають свободу і закон найвищими цінностями.
— Коли, на вашу думку, урвався остаточний зв’язок між Україною та Європою? І якими були основні поштовхи до цього розриву?
— Остаточний зв’язок було перервано в часи радянського режиму. Найавтентичніша історія України — це історія «забороненої України»: ось там і постає європейська Україна.
Радянський режим викреслив з української історії всі без винятку явища, імена, твори, які були еманацією європейської природи української культури, чи йдеться про Бароко, чи про Модернізм.
«Дозволені» ж явища були спотворені оптикою російськоцентричних інтерпретацій (українські класики як «революційні демократи»).
Навіть у царській Росії, при всіх валуєвих, існувала європоцентрична українська інтелігенція (той-таки Драгоманов, щоправда — вигнанець, чи Леся Українка).
Радянська влада — після розгрому «розстріляного відродження» — унеможливила існування такої інтелігенції принаймні на чотири десятиліття — до появи шістдесятників, теж репресованих і/чи заборонених. У жодній європейській країні не була так винищена під корінь інтелектуальна еліта, як в Україні.
Але радянський режим — це квінтесенція специфіки російської культури. Це «закрита система», це культура заборони, культура страху перед Іншим. У цьому її хворобливий парадокс: цілковита замкненість на тлі універсалістських претензій світової месіанської ролі. Згадати Емський указ 1876 р.: чого, питається, було забороняти українською мовою навіть переклади з російської літератури, не кажучи вже про інші мови?! Знову ж таки, страх — патологічний страх перед європейськими впливами, і комплекси — адже «наздогнати» цю цивілізацію не вдається.
Російські філософи попереджали, що без свободи, без поваги до Іншого Росія не виживе. Писав Ґеорґій Фєдотов у 1929-му: «Если не примиримся [...] с многоголосностью, [...] Россия существовать не будет». Результат? Росія зазнала краху своєї державності двічі за одне століття.
Русифікація і совєтизація — це насамперед плебеїзація, люмпенізація суспільства. Знову ж таки, росіянин Мєрєжковський попередив про прихід «Грядущего Хама». При всій своїй банальності, це есхатологічне явище.
Але тим самим радянська система витворила страшну зброю насамперед проти російської культури. Адже вся маса українофобів — а ми її густо побачили останнім часом на екранах, і не тільки, — носії не російської культури, а російського безкультур’я. Це російська мова як високий синтез суржику, мату і фєні.
Саме ці «радетели» Росії відчужують російську культуру від її складних елітарних змістів. Самі того не знаючи, вони допомагають будувати, за В.Соловйовим, згубну перспективу: «Росію Ксеркса» замість «Росії Христа».
Захисником «русского мира» став колективний Люмпен, який обслуговує Олігарха. А Олігарху не цікава ані мова, ані культура: і Україна, і Росія для нього — це бізнес-території. Тому вихід із пострадянського культурного паралічу — окультурення суспільства, ініціація його до аналізу, до критики, до самоповаги.
Європа, Захід теж мають безліч проблем. Але це вже зовсім треба жити в печері, щоб не бачити різницю між статусом людини в демократичному світі та в пострадянському. З цієї точки зору, людина, котра всерйоз прагне в СНД чи ЄЕП, — це самогубець.
— А чи потрібна взагалі сьогодні Європі Україна? Здається, що Європа (Франція, Німеччина), та й США певною мірою заграють передовсім із Росією?
— Європейці чутливі до вияву культурної ідентичності. Наприклад, Європа часом критикує Польщу за певний радикалізм у тих чи інших питаннях. Але є імператив: Польща — це Європа. Польща свідомо почуває себе Європою.
Коли в період помаранчевої революції Україна відчула себе Європою, французький філософ Андре Ґлюксман написав, що столиця Європи — не Париж, а Київ. Європу переконує свідомість і послідовність ідентичності. Бо це вияв волі народу — волі бути присутнім в історії. Європа стала на бік України помаранчевої революції. І відхитнулася від України, яка почала демонтаж завоювань цієї революції. Вибір бути «Азією» чи «Європою» належить самій країні. З Росією простіше — як із Китаєм. Працює принцип економічних інтересів без складної проблематики цивілізаційної близькості.
Є й інший аспект: Європа переживає період прагматизації — а отже, баналізації своєї ідеальної основи — через об’єктивні труднощі побудови такого мегапроекту. Часом переважає бюрократія. Практично, немає видатних постатей: фундатори Європи — Де Ґолль, Аденауер, Де Ґаспері, Монне, Шуман — це вже історія.
Але Європа в основному вирішила свої національні проблеми. ЄС забрав до себе всі народи, котрі, як писав Кундера, боролися на барикадах за свободу і за Європу. Тепер латає їхню економіку. Європі можна закинути недалекоглядність в українському питанні. Але критику треба починати із себе!
Україна в усі віки теж трагічно боролася за свободу і за Європу. Однак часто бувала непослідовна у захисті цієї своєї європейської ідентичності. З іншого боку, Росія теж завжди боролася — проти Європи: на Балканах, у Польщі, в Україні. Балкани втратила, в Польщі — програла. Тепер основного удару буде завдано по Україні. Але це удар по самій Росії: без західного вектора її перспективи драматичні. За кілька десятиліть, прогнозують демографи, Росія буде наполовину мусульманською країною. Та й «Жовтий Дракон» усміхається. Чекає. Тому Піонтковський називає нинішню владу РФ «комісією з ліквідації Росії».
— Якою ви бачите перспективу діалогу між Україною і Росією в найближчі п’ять років? А між Україною і Європою?
— І один і другий тип відносин не зважилась би назвати діалогом. Діалог — це все-таки розмова рівноправних партнерів. З Росією рівноправний діалог неможливий. Культивована за ці роки ненависть до України дала свої отруйні плоди. Смішно звучать заяви, що російська влада з попереднім президентом України не хотіла мати справ, а ось із наступним — будь ласка.
В Росії вийшли друком десятки книжок, у яких не просто зневажена і спотворена історія України, а вже описана в різних жанрах і стилях війна проти України — війна євразійська, православна, ядерна, із застосуванням білого фосфору, будь-яка, аби війна. І причина не в персоналіях. Просто помаранчева революція оголила реальний стан речей. Так, українська ідентичність розділена, але вона розділена лише між двома полюсами — європейським та радянсько-євразійським. Це не поділ між українською та російською мовами — це поділ між демократичним і тоталітарним мисленням. Росія ж поділена між несумісними реальностями, яких більше ніщо не об’єднує. Звідси постійні сценарії фантоматичних ідентичностей: Третій Рим, П’ята імперія, Євразія, Інґерманландія, земля Велеса з Перуном... Результат той, що «Третій Рим» — це казино в Донецьку, а «Славянский Союз» скорочено називається — «СС». Узагалі, православно-слов’янська риторика широко використовується в російських неонацистських рухах. «Політична булімія» Росії, за словами Нормана Дейвіса, призвела до постійного травматичного перекроювання культурного організму країни. Тож Росія, не маючи консолідованої модерної ідентичності, часто поводиться просто як архаїчна імперія ХІХ ст.
Ситуація змінилася б радикально, якби в Росії прийшли до влади демократичні сили. Все було б простіше: вдень — вибори, ввечері — діалог. Біда лише у тому, що в Росії від Івана Грозного до сьогодні ніколи не було при владі мінімально демократичних сил. Становище опозиції в Росії — трагічне. І велика частина її — це істинна російська інтелігенція. Але вона зусібіч затиснута безформними масами колективного Люмпена.
А для діалогу з Європою потрібні сучасні і свідомі політики. На сьогодні при владі в нас таких політиків немає.
— Чи й досі, на ваш погляд, Україна існує у вимірі «пост-»?
— На жаль, Україна досі перебуває у вимірі «пост-«. Я вважаю, що основна причина — в невіднайденій точці відліку нашої культури. Країни сходу Європи теж виходили пораненими з комуністичної катівні. А порівняйте сьогодні потужний розвиток Польщі — і безнадійну стагнацію Білорусі. Польща нині творить нову реальність Європи. А Україна, Білорусь та інші країни використовуються для відтворення старої реальності Росії. Ще Монтеск’є писав, що Захід — це рух, Схід — нерухомість. Захід творить у бронзі, а Схід — на піску. Тому тут так повільно все змінюється — або й не змінюється. Знекультуреність політичного класу відіграє в цьому велику роль. Згадайте, скільки блискучих польських інтелектуалів працювало у владних ешелонах посткомуністичної Польщі. Щодо гетьманів... Коли немає базової ідеї, і український анархізм, і російський централізм стають дзеркально відображеними явищами у кривих дзеркалах посттоталітаризму. Жодне з них не гарантує мінімального поступу цим країнам.
— Наскільки українська культура сьогодні існує задля утвердження України в колі європейської культури?
— Роль культури — ключова. Але не існує «культури загалом». Це грандіозної складності механізм, який, з одного боку, має свою автономію і живе своїм життям. А з другого — потребує вольового і системного втручання держави для того, щоб функціонувати як репрезентативна реальність національного буття. Спорадичні переклади ситуації не міняють. А дій держави на цьому напрямі не було й немає: майже повна відсутність центрів української культури за кордоном, нульова стратегія у сфері перекладу, на мінусовій позначці — інтерес до розбудови знання про Україну в університетській сфері. І це при тому, що Росія нині стратегічно розбудовує за кордоном «русский мир», забезпечуючи русистиці привілейоване становище серед інших славістичних дисциплін.
Росія нещодавно купила землю біля Ейфелевої вежі для культурного центру в Парижі.
А ми втратили й те, що було: осередок Наукового товариства ім. Шевченка у Сарселі під Парижем, Український вільний університет у Мюнхені. Виправдань цьому немає. І чи маємо право після такого докоряти Європі, що вона не розуміє глибин нашої європейськості?!
— Наскільки сучасна українська культура «історична»? Водночас, наскільки концепти «історії», «пам’яті» актуалізовані в європейській літературі?
— Українська культура часом надміру історична — при недостачі історизму. Парадокс? Не дуже. Річ у тому, що в часи радянського режиму разом із культурою була зруйнована пам’ять, а разом із пам’яттю — й етика стосунків між людьми, між народами, між їхніми мовами. А натомість нав’язані міфологеми, які діють і досі. Взаємозв’язок історії та пам’яті — вкрай складна й делікатна матерія. І це одна з провідних тем сучасної європейської філософії та соціології.
Сьогоднішня Європа по двох світових війнах має у своїй культурі імператив історичної пам’яті, катарсису покаяння. Вона працює на випередження — аби унеможливити повернення привидів минулого. У нас складніше завдання: відбудувати реальну історію та етичний вимір історичної пам’яті в умовах, коли весь час реанімується радянська історія, змащена «візантійською» миррою. До абсурду: щоб не визнати Голодомор як геноцид українського народу, Росія стверджує, що був геноцид усіх народів, — і при тому лишається «святою Руссю». «Український поет» Чехов називав це «Палатою №6». Тому в синтезі питання історизму мислення — це питання етики. Історизм — це також пошук свого місця у світі, визначення цивілізаційної приналежності.
— Коли Україна зможе знайти своє «мотто», яке б відрізнялося від мотто Фолклендських островів?
— Мотто Фолклендських островів: «Залишитися британською колонією». Максимум побажань. Європейське мотто України постане тоді, коли пріоритетами переважної більшості суспільства стануть свобода і культура. Це так просто. І так складно. Ось тоді буде трохи більше весни і трохи менше України. Саме тому, що України буде набагато більше. Тобто просто вона буде.
— Пані Оксано, на вашу думку, якби Гоголь жив сьогодні, у ХХІ столітті, то якими б були його «Нотатки божевільного» чи «Мертві душі»?
— Чічіков сидів би в Кремлі. За Мєрєжковським, це Сатана, що торгує мертвими душами. Але Божевільний, збожеволівши остаточно, опритомнів би сам і розбудив би людей до життя. «Будьте не мертві, а живі душі», казав Гоголь. «Будьте люди!» — сказав Шевченко.

«Дзеркало тижня»



Понравилась статья? Оцените ее - Отвратительно!ПлохоНормальноХорошоОтлично! (Нет оценок) -

Возможно, Вас так же заинтересует:
Загрузка...

Комментариев еще нет