Дмитро БІЛЬКО
За словами стародавнього філософа Аристотеля, людина – це «тварина політична». Це означає, що бути політичною – то є головна людська ознака. Тож її бажано не втрачати, оскільки разом із нею зникає і людська подоба.

Зараз, перед черговими парламентськими виборами, вже зрозуміло, що попри кількарічні політичні баталії в Україні не створилося політичної культури як такої. І в цьому винні не лише владні мужі, а й невимогливі виборці. Тож доводиться констатувати, що в нас немає гідної політики, немає нормального людського суспільства, але є передвиборчі шоу з відвертим підкупом електорату.

Причому, солодку цукерку аполітичності охоче підкладали лідери чи не усіх таборів. Принаймні, про свою індиферентність щодо політичних змагань виразно наголошували обидва Віктори. Перший, було, промовляв, вмиваючи руки наприкінці своєї каденції, що він ніби не політичний діяч, а філософуючий бухгалтер і не любить борсатися у тому бруді. А другий, напередодні футбольного чемпіонату, розповів уважним донецьким журналістам, що вважає себе таким собі роботящим «хозяйствєнніком» і теж не взявся б до тієї гидкої справи, коли б не сутужна нагода.

Разюча ситуація: ті, хто мав би за визначенням займатися політикою – вперто уникають ідентифікувати себе з нею.

Постає резонне запитання, чого ж тоді морочили виборцеві мозки? На біса вас тоді обирали?! Вочевидь кмітливі політтехнологи, побачивши, що нарід втомився від сварок і недолугих дій своїх обранців, вирішили змінити імідж лідерів. Мовляв, кажіть в ефір, що ви не ви, а прості файні хлопці, що й віри не ймуть, як вони вскочили у таку халепу. Втім, навіть, якщо це суцільний піар, ніхто не подумав, що у поголовній недовірі народу більше розуму, ніж у відмовках самої верхівки. Виникає стійка підозра, що за бажанням відмовитися від образу політика, стоїть не що інше, як маскування своєї некомпетентності.

Тож український виборець цілком слушно робить, відмовляючись мати за політиків некомпетентних осіб із сумнівним реноме. І тут слід називати речі своїми іменами, а не вдавати з себе безневинне створіння. Недаремно ж писав відомий соціолог минулого Макс Вебер, що у політику мають іти за свідомим покликом, вбачаючи в тому власну долю чи, сказати б по-нашому, «сродну працю» (Сковорода), а не задля збереження родинних статків. Проте сучасна «еліта» прочитала мовчазну незгоду виборця на свій лад і поквапилася проголосити себе ким завгодно, але не тою, ким вона мала б бути за своїм прямим обов’язком.

Такий стан речей симптоматично вказує на згортання політичного життя в нашому політикумі, яке правляча верхівка намагається поширити й на решту суспільства. Це надто небезпечна тенденція, оскільки право на політичне життя, що є невід’ємним громадянським правом (маються на увазі не тільки голосування та мітинги, а й певні альтернативні способи волевиявлення — скажімо, незалежні громадські законодавчі ініціативи), тихим сапом, за замовчуванням, перетворюється на таку собі брудну справу, якою навіть самі «слуги народу», бачте, гребують займатися.

Звідси, замість того, щоби вести належне політичне життя, його симулюють, у різний спосіб купуючи активність населення. Оскільки підкуп неминуче збільшує недовіру, зрештою настала така ситуація, коли виборець, цинічно беручи від своїх обранців на «хліб та видовища», не вважає більше за потрібне відповідати лояльністю до таких політиків. Отже, ця система породжує нестабільність та соціальну недовіру вже у своїх надрах. За таких умов існуючі владні установи стають припоною для існування самого держаного суверенітету країни.

Робимо висновок. Хоча в нас багато говорять на політичні теми, повноцінного політичного життя вкрай бракує. В нашому псевдополітичному суспільстві, що дедалі більше перетворюється на зухвалий цирк, насправді не вистачає професійних політиків за покликанням. Місце політичного життя заступили симулятивні заходи, нібито спрямовані на боротьбу з бідністю або на підвищення достатку населення тощо. Себто, в нашім політикумі майже немає компетентних лідерів і політичних угруповань, які б змогли притомно й фахово розробити певну програму дій, а також коректно довести населенню та опонентам переваги своєї позиції. Простою констатацією своїх намірів в нас вже всі через край нагодовані. «Руїну подолано», «Україна, вперед» (де той «перед», де, перепрошую, «зад»?), «У мене є мрія», …і я буду її мріяти. Все це із рубрики – «дурень думкою багатіє».

На цьому тлі слід зауважити, що більшість з чинних керівників держави є мовно некомпетентними особами. Причому, йдеться не лише про українську. В них і з російською, м’яко кажучи, не все гаразд. І тут не до іронії. Звісно, до певної пори це імпонувало пенсіонерам із передмістя, мовляв: «От направду наші хлопчаки: такі ж недорікуваті, як і ми!» То й голосували за недорікуватість. А втім, політичне життя — це така справа, в якій все залежить від вміння домовлятися з дуже різними людьми, не говорячи вже про законотворчість. Все побудоване на мовних конвенціях, колективних узгодженнях тощо і постійно дорікати «папєреднікам» за злочинні дії тут вже не доводиться. Без повноцінної комунікації в демократичному суспільстві не може відбутися й законної передачі влади від однієї сили до іншої. Доти ж, доки цього не відбуватиметься, Україні загрожуватиме безлад й безглузда гра навиліт, де «наші» – всі гарні, а «ваші» – геть дурні, просто через те, що вони з іншого олігархічного табору й мовного осередку.

Водночас діалог між політичними силами досяжний лише тоді, коли йдеться про конкретні стратегії та певний рівень політичної компетенції, яка б враховувала економічні, соціальні й культурні складові. Натомість зараз все скидається на регіональний гоп-стоп. В останньому випадку приналежність до клану дає всі переваги одному і повністю позбавляє їх іншого. Допоки регіональна ознака й балачка (приміром, у сенсі другої мови) буде розмінною передвиборчою монетою, Україні бути глибоко провінційною державою глухонімих.

Якщо під цим поглядом розглянути бодай дві основні сили, представлені у парламенті, то постає доволі сумна картина. Наприклад, політичне значення Партії регіонів зводиться лише до постпомаранчевої реакції. Себто, жодних продуктивних ідеологічних конструкцій вони виробити не вміють і не хочуть. Їхнє завдання – забудь-що усидіти нагорі, біля ресурсних джерел. Відповідно, підтримувати ознаки державного суверенітету не зовсім входило до їхніх намірів. Щоразу поставала інша проблема: «розпил» ресурсної бази та перерозподіл фінансових потоків до своїх кишень. Із бонусом незалежності, що його щедро подарувала нам історія, вони й зараз не знають що робити. Лишається за звичкою приторговувати ним, коли припече. Це важко, бо товар не вельми ходовий, тож регіонали часто жаліються з того. Щоправда, після Євро 2012, пограбування країни вони завзялися ставити собі за велику чесноту. Таким чином, пресловуте аполітичне зібрання «хозяйственніков» стає на заваді самому державотворенню, оскільки тих навичок, яких вистачає для викачування коштів із залишків виробництва, замало, аби управляти цілої країною, потребуючою усебічної модернізації.

З іншого боку, опозиція, втративши чи не все, що має зараз влада, жаліється ще дужче. Вони злі й налякані, зібралися разом через образу, утиски або відверту не цікавість до них з боку виборців. Проте єдине, чим вони можуть зарадити владі, так це своєю подеколи свіжоспеченою україномовністю. Втім, партійна різнорідність цієї коаліції може стати не лишень серйозною хибою, але й новим шансом на відновлення комунікації в середині самої влади і поза її межами. Поступом партійного будівництва і плюралізму думок. Інша ж сторона неспроможна похизуватися навіть такою туманною перспективою.

Тож для сумлінного громадянина знов виникає патова ситуація, коли вкотре, від часів Кучми, доводиться обирати без продуктивного вибору. Голосувати за найменше зло, а не за перспективи політичного розвитку держави. А яке воно – найменше – це кожен вимірює на свій особистий розсуд. Хтось — піддаючись на утиски й підкуп з боку перших ліпших. Хтось — навпаки.

Посмотрите публикации по этой теме:

Денис Омельянович поддержал традицию молодежных трудовых отрядов Кому нужен «мовний закон»? Электрическая бомба Дороги ремонтируем сами…

Материал размещен на сайте 24 июля, 2012, в рубрике Избранное. Опубликован в газете"№28 18 июля 2012г"

Понравилась статья? Оцените ее - (1 голосов, средняя оценка: 1,00 из 5) -

Возможно, Вас так же заинтересует:

Загрузка...