Сьомий полюс

«Зі старих архівів»

(Продовження. Початок дивись в № 41, 42, 43, 45, 48, 49, 50)

Микола ХОДУС

Сяючі хмари розповзалися від променя врізнобіч. Та літак летів, і та нічна картина зникала з виду. Але залишала по собі загадку. Я зупинив стюардесу і попросив попитати у пілотів, що то на їх думку було за сяйво — далеко зліва по курсу — і над яким місцем. Через деякий час стюардеса прийшла і сказала, що вони не знають, що то, а місце на такій відстані визначити не можна. З тим ми і долетіли до аеродрому призначення у відомому обласному центрі.
Перекантувавшись години дві до ранку на залізничній станції, ми першим потягом виїхали в напрямку до Енська. Вагон розхитувало та трясло. Старший зауважив, що, мабуть, під нами і рейок немає. За вікнами було все те ж зелене одноманіття, від якого ми з такою радістю втікали в наші рідні степи. Зрідка пропливали за вікнами сховані в лісі поодинокі хатинки. У щілини вікна вривався дим від дизельпотяга. Весь вільний час ми розгадували походження отого нічного променя. Упав він на землю чи може вилетів із земної установки? А промінь був тепловим, бо породив потужний конвекційний потік, що розштовхував хмари врізнобіч. Але як він «підпалив» хмари і примусив їх сяяти, коли вони були вже на певній відстані від нього?
Нарешті і наш полустанок. Зійшовши з потяга, ми пішли на автобусну зупинку, куди мав прийти автобус до Енська. Обходячи колії, де ще місцями була вода після недавнього дощу, ішли вздовж прогнилих дерев`яних парканів. Нас оскаженіло обгавкували цепові пси, заробляючи на кусок хліба. Згадалися слова із виступів славетних Тарапуньки та Штепселя: «Хто більше гавка — у того більша ставка». Так, тягнучи ноги по грязюці, ми допленталися до зупинки. По тому, що на зупинці були люди, ми зрозуміли, що на автобус не запізнилися. Молодий офіцер з дружиною та сином років трьох-чотирьох, мабуть, добирався до місця служби, а може їхав з відпустки. Бо на трьох був лише один чемодан. Повітря стояло мов заснуло. Було парко. Я підняв голову подивитись, чи колишуться верхівки височенних сосен? Ні. Значить і там вгорі вітру нема. Згадався анекдот про перебудову, почутий в потязі. Питають у сибіряка, що таке перебудова, а він говорить, що це вітер в тайзі: вгорі шумить, шумить, а внизу тихо-тихо...

Катаклізми
Чекати прийшлося довгенько. Ми продовжували тихенько перемовлятися з приводу побаченого з літака. Прокручували події і так і сяк, та певного висновку зробити було неможливо. Зійшлися в одному, що події розгорнулися на землі. І отой промінь був випущений з якоїсь дуже потужної установки. Нам було відомо, що і ми, і американці напружено працювали над проблемою використання лазера для знешкодження міжконтинентальних ракет противника. Припустили, що то і було випробування чогось подібного нашими ученими. Досиділися, що я навіть проголодався. То ж вийняв із сумки плитку ірисок та і став смакувати. Жуючи, звернув увагу, що оченята у хлопчини прилипли до моєї іриски. Відломив шмат плитки і запропонував юному попутчику. Той з радістю потягнувся рукою, одночасно поглянувши запитально на матір. Не знайшовши заперечень у її погляді, радо схопив іриски.
Почулося гудіння автобуса, що під`їжджав із-за рогу до зупинки. Ми похапцем почали підносити сумки та чемодани наперед, бо прямо перед зупинкою була велика калюжа. Автобус, востаннє чихнувши двигуном, зупинився, широко відкривши двері. Поки ми розміщалися в салоні, водій сходив до колодязя по воду, долив у радіатор, а відро з рештою води запихнув під переднє сидіння. Почекавши, може ще хтось підбіжить, водій нарешті завів мотора і ми рушили.
Мені подобається життєвий уклад маленьких містечок. Тут навіть годинники ідуть повільніше. Добігаєш, наприклад, а автобус поїхав. Помахай йому рукою, і водій, навіть побачивши тебе в дзеркало, зупиниться і почекає, поки добіжиш та заскочиш до салону. А у великому місті? Пам`ятаю, був у мене шарф теплий з бахромою — теща подарувала. До тролейбуса я добігти встиг, а ось сісти ні. Біжучи, я розхристався, і кінець шарфа вибився із-під плаща. У штовханині хтось із тих, кому вдалося забратися до салону, рукою ненароком запутався у бахромі мого шарфа. Двері закрилися та і защемили кінець шарфа. Тролейбус рушив і шарф, зірвавшись із моєї шиї, поїхав «зайцем», а я залишився на зупинці... Так і голівоньку б відірвали, та і не помітили. У великих містах велика штовханина. Людина губиться у отому вирі.
Правда, шарфа я потім знайшов, через три дні, прив`язаним до поруччя сидіння. А приїхавши додому, попросив дружину відрізати бахрому.
Автобус колихало на вибоїнах, залитих де-не-де дощовою водою. Парило, в салоні було жарко.
Розімлілі від спеки, ми нарешті доїхали до Енська. Вид глухого містечка уже видавався нам рідним. Проколихавши через все місто, автобус нарешті зупинився перед шлагбаумом. З салону вийшли останні пасажири: ми зі старшим та сім`я військового. Пройшовши через КПП, попрямували до спального корпусу. Робочий день уже закінчився, і нас радо зустрів шеф, який щойно вийшов з їдальні. Старший відразу навантажив його чемоданом гостинців, що йому передала дружина. І ми попрямували в своє помешкання. На наші запитання про наслідки роботи комісії шеф лише махнув рукою. Нічого ще не скінчилося. Розслідування продовжується. Ходять навкруги Баби, щось вимірюють, фотографують і пишуть, пишуть... Замучували допитами, та тепер уже відстали. Упавши на постелі, щоб відпочити з дороги, ми розповіли шефу про наші спостереження з борту літака, чим його дуже розтривожили. Сказавши щось нічого не значуще, шеф приклав палець до губів, — мовчить мовляв. І помінявши тему, ми розповіли йому про рідне місто. Про наші інститутські новини.
Трохи відпочивши з дороги, пішли прогулятися. Ковтнути прохолодного вечірнього, напоєного запахами лісу, повітря. На природі і думалося, і говорилося вільніше. І тут нам шеф повідомив, що професор сказав йому під секретом про аварію на якійсь нашій атомній станції: «Так ото ви, мабуть, її і бачили. По часу збігається». І попросив нас у всіх деталях описати побачене. Вияснивши час події та приблизне місце її, шеф повідомив, що це може бути АЕС північніше Києва. Бо Запорізька не там, а до Ленінградської далеко. Покинувши нас, шеф сказав, що піде до професора грати в шахи. Поки нас не було, він знайшов собі товариша по дозвіллю. А ми продовжили своє турне узліссям.
Веселі білки нечутно шниряли високо вгорі. Щебетали, готуючись до ночівлі, зовсім не схожі на наших степових лісові птахи. Раптом старший вигукнув: «Поглянь — дятел зовсім такий, як наші на дачі». І ми обоє засміялися.
Повернувшись до кімнати та випивши чаю, відразу лягли спати. На ранок, проснувшись під звуки гімну, не відразу зрозумів, де я. Зіскочивши з теплої постелі, пішов приводити себе в порядок. Приємне відчуття після нічного повноцінного відпочинку підсилювалося запахами хвої, що вривалися у відкриті квартирки. Після контрасного душу сон-дрімота безповоротно пішла геть.
Вийшовши з туалету, зустрівся з шефом. Видок у нього був похмурий. Я не втримався з запитанням, на що шеф тихенько сказав, що ми бачили з літака вибух реактора Чорнобильської АЕС. Шеф уже давно пройшов до туалету, а я стояв як вкопаний. Мене страшили наслідки цієї події. Як це сталося, уже не важливо, бо сталося. Поплівся до кімнати. Від хорошого настрою, що ще хвилину тому був, і сліду не лишилося. Одягався автоматично. Думки всі були там, на місці події. Я розумів деякі обставини, що напевно призвели до трагедії. До роботи на АЕС приймали не кожного, а лише за допомогою Волохатої руки. Дев`ять років тому, одержавши диплома, я спробував було поступити на роботу на Запорізьку АЕС, та мене не прийняли, не дивлячись на «червоний» диплом інженера-атомщика. А мого одногрупника, якого я і на лекціях бачив рідко-рідко, прийняли. Бо татусик у нього ого-го яка шишка у обкомі! Отак набралося там певна кількість таких спеціалістів-кнопавщиків з дипломами інженерів — і ось результат... Трагедія яку ох як важко видихати буде народ. Та може ж минеться без численних жертв. В їдальні ми снідали мовчки. Уже йдучи на роботу до інституту, старший промовив, що треба знайти прогноз погоди на час аварії в місці, де вона сталася. Шеф на знак згоди кивнув головою. Комісія продовжувала свою роботу по розслідуванню зникнення прибиральниці та особіста. То ж нам залишалося займатися аналітичною роботою поза межами лабораторії.
Та як ми ні старалися, робота не йшла. Всі думки були про оту аварію. І не у одних нас, як виявилося. До кабінету зайшов шеф, що десь блукав, і дав знак іти за ним. Піднявшись поверхом вище, ми прийшли до кабінету професора. Хазяїн кабінету, відповівши на привітання, жестом запропонував присісти до столу, де на всю його ширину лежала мапа СРСР. Поверх неї лежали відомості про погоду в зоні ававрії на три доби та «роза вітрів» на квітень місяць. «Стільки активної речовини вміщує котел?» — дивлячись на мене, промовив професор. «Мабуть, шеф розповів про мою освіту», — подумав я і написав вагу речовини в кілограмах на вільному місті листка відомостей про погоду і повернув до професора. А на словах добавив, що ще невідомо, скільки википіло. Подумавши колективно та все зваживши, вирішили, що речовина, що її викинуло в атмосферу і навіть у стратосферу конвекційним потоком, буде рознесена далеко від місця аварії. І, розсіяна на величезній площі, великої шкоди не завдасть. На цьому і порішили, чекаючи офіційних заяв чи якихось повідомлень у пресі.
Другого дня комісія нарешті завершила роботу по розслідуванню пропажі двох людей в нашій лабораторії. І нам дозволили продовжити роботу згідно плану, затвердженому професором та узгодженому з Головою комісії. Слідів загибелі пропавших не було виявлено. Всім було ясно, що Баба виловлює людей відповідно до програми та пересилає їх у певне місце. Хто слідуючий? Мені ососбисто ним бути не хотілося.
Нам дали зрозуміти, що наша група буде підсилена ще трьома ученими, які мають спеціальну підготовку у цьому напрямку знань. Професор зі слюсарем принесли із майстерні стальну скриньку, і ми за допомогою слюсарних щипців з довгими ручками помістили туди мильницю-пульт керування Бабою. Оскільки стальна свіжозварена із триміліметрового листа скринька була навіть не пофарбована, то ми зі старшим одягли рукавиці, щоб перенести її на другий поверх до кабінету професора та покласти в сейф. Донісши до місця, я помітив, що вона якась гаряча. На що старший мовив, що вона ще не прохолола після зварювальних робіт. Професор замкнув сейфа, а ми пішли до лабораторії продовжувати вивчати внутрішню будову Баби, на скільки це було можливо. А для контролю її стану принесли широкополосний ультразвуковий приймач і підключили його на осцилограф. На осцилограмі ішов рівний фоновий сигнал. Поки ми те все попідключали та настроїли прийшов час закінчувати роботу. «День пройшов недаремно», — промовив шеф задумливо. Назавтра свято. Першотравень. Та вдалині від сімей і свято не свято.
Вечором, коли ми уже вкладалися спати, пролунав сигнал пожежної тривоги. Наскоро одягшись, ми вискочили на подвір`я. Як виявилося, горів кабінет професора в лабораторному корпусі. Там уже стояв пожежний автомобіль, і пожежники через вікно заливали полум`я. Пожежу було швидко ліквідовано, але кабінет вигорів начисто. Першого травня вранці ми пішли до кабінету професора. Виявилося, що пожежа почалася з сейфа, куди ми помістили пульт керування Бабою. Відкривши з великими потугами обгорілого сейфа та вимівши з нього попіл, що залишився від документів и ключи от mitsubishi canter, ми не змогли витягти скриньку, куди вмістили вчора пульт керування. Вона як приросла. А перекинувши сейфа, знайшли в його дні оплавлений отвір. Такий же отвір був і в підлозі. Через нього видно було нашу лабораторію, що містилася поверхом нижче. Ми, переглянувшись, без слів усі кинулися на перший поверх до лабораторії. Професор виявився найхуткішим. Під стіною на підлозі посередині вигорівшого п`ятна лінолеуму лежав пульт керування Бабою. «Оце так фокус», — промовив професор. Проплавило метал скриньки, сейфа, бетонне перекриття, а йому хоч би що. Пульт лежав неушкоджений. З чого ж він виготовлений? День пішов на ліквідацію наслідків пожежі. Пульта шваброю, що залишилась на згадку про прибиральницю, підсунули до Баби. Щоб не хвилювалася і знову яку-небудь пакость не встругнула. Коли присунули пульта до Баби, сигнал на осцилографі зник. Після цього навкруги Баби та пульта поставили огорожу.
Потім до кінця дня відпочивали. Свято все-таки. Нам показували кінофільм, був концерт самодіяльних артистів. Дуже добре грала на роялі дружина того офіцера, що їхала разом з нами в Енськ.
Після свят приїхало поповнення в нашу дослідницьку групу. Три з них були на вид мої ровесники років десь по тридцять, може, чуть більше. Видавала їх військова виправка, що пробивалася з-під цивільних одежин. Хлопці були кремезні, кров з молоком. Четвертий член їхньої команди, капітан, був такий собі чоловічок середніх років. Сухорлявий і непоказний з виду. Рухи його були плавними, неначе в`ялими. На військового був несхожий. Перезнайомилися без лишнього офіціозу в кабінеті професора. Приїхали вони з готовим і уже затвердженим нагорі планом робіт. Нам відводилася роль наземної команди забезпечення. А план був фантастичний. Команда з трьох молодиків повинна була вирушити навздогін за зниклими особістом та прибиральницею. З собою вони привезли апаратуру спеціального зв`язку та ще багато дечого в металевих контейнерах. Для всього їхнього добра була виділена спеціальна кімната на другому поверсі з огратованими вікнами, перед дверима якої негайно був поставлений вартовий.
Після знайомства ми пішли до лабораторії показувати їм Бабу. Як потім виявилося, вони вже бачили наші фільми, де ми плавали під підвішеною на крані Бабою. І взагалі були, як кажуть, в курсі. Навіть останніх подій. Маю на увазі позавчорашню пожежу. Видно, що готували їх серйозно. І все-таки я дивився на них з жалем. Адже вони згодилися піти в нікуди без надії на повернення. Та чим більше ми з ними знайомилися, тим більшою була впевненість, що ці хлопці повернуться. Десь тижня через два в розмові з капітаном їхньої команди я виразив деякі свої сумніви. На що той посміхнувся і підізвав до нас двох своїх хлопців. Одного попросив відійти метрів на вісім-десять, а мене — написати для нього завдання на папері і показати на секунду-дві другому молодцю, що залишився стояти перед нами. На очі мені попалася швабра, і я написав: «Взяти швабру і луснути Бабу по голові щосили». Показав на мить напис молодцю, що був переді мною. Другий, який стояв подалік вмить метнувся, схопив швабру і розбив її на Бабиній голові на друзки.

(Далі буде)



Понравилась статья? Оцените ее - Отвратительно!ПлохоНормальноХорошоОтлично! (Нет оценок) -

Возможно, Вас так же заинтересует:
Загрузка...

Комментариев еще нет