Спогади «ЗК(а)»

Микола Ходус

- Мені повезло, бо був реабілітований не посмертно, — так почав свою розповідь мій новий знайомий.
Познайомилися ми з ним на дорозі. Я в той час проходив переддипломну практику на шахті «1-2 Добропілля», і добирався додому на вихідні автостопом. Автобус на автостанцію не прийшов, і це змусило мене вийти на автотрасу, де на моє прохання зупинився автомобіль «Москвич-401», власником якого і був мій знайомий.
Як виявилося, цей кремезний дядько міг довезти мене майже до мого села. Звали його Миколою, як і мене. Я відразу звернув увагу і похвалив красиву наколку на його правиці: «Біломорканал» навкруги сонця з променями, яке лежало на горизонті. Це і спонукало водія до розповіді про життя–буття. Як виявилося, в часи визволення Донбасу від фашистських окупантів військовий трибунал засудив його до розстрілу...А діло було так.
Коли Червона армія відступала і фронт був незрозуміло де, в переліску за шахтними териконами приземлився на парашуті поранений льотчик зі збитого червонозоряного літака. Микола, йдучи з шахти додому, натрапив на нього вночі і приніс, стікаючого кров`ю, додому. Вони з дружиною Марусею обмили пораненого, перев`язали чисельні рани, які, на щастя, виявилися несмертельними. Провозилися до ранку. А на ранок в їх шахтарське поселення ввійшли німці. Німецьке командування примусило шахтарів працювати на Вермахт під загрозою розстрілу їх та їхніх сімей. Два місяці Микола з дружиною переховували льотчика та лікували його, а потім той, виздоровівши, вирішив іти через фронт. Вони спорядили його в дорогу і провели за селище. Та льотчик не вберігся, і його схопив патруль. Німці два дні водили полоненого по селах, допитуючись, хто його лікував та переховував.
— Ми з Марусею були самі не свої, бо троє діток у нас було малолітніх. Та той не видав своїх рятівників. З тим і помер від німецької кулі. А коли прийшла Червона армія, хтось доніс, що буцімто я видав німцям льотчика...Суд військового трибуналу був скорий, і мене засудили до розстрілу. Потім був другий суд, і розстріл замінили на двадцять п`ять років каторги. А відбувати її прийшлося на будівництві Біломорканалу. І залишилася дружина Маруся з трьома діточками на руках та з клеймом ворога народу. Писати листи мені було заборонено. Так що я цілих п`ять років не знав нічого про сім`ю, як і вони про мене. Старшому синочкові на момент мого арешту було сім років, другому синочкові п`ять, а найменшій дочечці всього півтора...
Начлаг у нас був звірюка, хоч і земляк. По українському він навмисне не говорив, хоча і російської до пуття не знав. Контингент був, в основному, з України — «політичний», дуже багато безвинно засуджених, як і я. Робота по риттю каналу у вічній мерзлоті відомо яка — суща каторга. Кормили нас погано, багато людей помирало від виснаження. Мене врятувало те, що я умів шити чоботи і, звісно, їх ремонтувати. Отож вночі, коли всі вже спали, я шив та підбивав підбори. Звісно не висипався, але додатковий пайок собі заробляв.
Так минуло п`ять років каторги. Нашу бригаду перекинули на будівництво низьковольтної лінії електропередачі та лінії телефонного зв`язку вздовж каналу. Уже майже нікого зі мною не було з тих, з ким я починав строк тягнути. Повимерли, полігши у вічній мерзлоті. Прийшли нові зк(и) і знову з України. В основному, з західних областей. Багато було бойовиків УПА. Вони держалися обособлено, були неговіркі. Працювали, але норми не виконували, бо навиків роботи не було — всі ж із села. А коли бригада не виконувала норму, то пайку харчів урізали всій бригаді. Поруч зі мною в бараці спав зовсім молодий хлопець, йому не було і вісімнадцяти. Я, заговоривши з ним, запропонував підучити їх працювати. А він подивився на мене такими дорослими очима і сказав, що на комуністів він працювати не буде, бо вони убили його неньку, татка та сестру... А днів через три його знайшли в постелі мертвим: наївся каустику, який видавали для миття рук. Після нього у такий же спосіб померло ще близько десятка полонених бойовиків, і тоді нам для миття рук почали видавати мило.
Через деякий час я попав у лазарет, бо упала опора, на якій в`язав проводи. Я здорово побився, та кістки, слава Богу, витримали. Один з лікарів, прознавши мою історію, підказав написати ще одне прохання про помилування (одне я вже писав років п`ять тому). Тільки сказав писати точно все так, як і в той раз. А як ти по-другому напишеш? Правда вона і є правда, бо з роками не змінюється. І я, написавши, передав по начальству. Коли діла мої пішли на поправку, я взявся знову в лазареті за чоботярство. Навіть звіруватому хахлу-начлагу чоботи ремонтував, за що отримав пачку чаю. Я так запримітив, що коли на зоні чухраїнцю дають владу, він звіріє від радості і, щоб довести свою відданість ідеям комунізму, якнайбільше знущається над земляками. Пройшли ще два довгих роки після написання заяви. І раптом, неочікувано, мене визвали до особіста, де повідомили, що згідно моєї заяви діло переглянуто і мене реабілітовано. Моє визволення співпало зі смертю вождя всіх народів. Десять років каторги ні за що! Десять років, кожен з яких міг бути останнім у моєму житті. Але куди їхати? Дружина, як я вже знав, прийняла собі чоловіка, з яким ростила наших дітей...Я її не виню, бо сама вона дітей би не прогодувала. Померли б з голоду ще в сорок сьомому.
Водій переключив передачу і вийняв пачку цигарок «Біломорканал»:
— Оце мої, тепер їх лише і курю. А коли курю, згадую всіх, кого знав, полеглих на отому клятому каналі. А визволення Донбасу я не святкую, бо це чорний день у моєму житті...
Дядько Микола запропонував і мені цигарку, та я відмовився, бо не мав такої звички. Скоро доїхали до мого перехрестя. Прощаючись зі мною, він попросив мене забути все, що розповів. На тому і розсталися...