Сповідь у камері смертників

Виступ Л.Лук’яненка в ДТ ДДМА, листопад 2013 р.

Левко Лук’яненко

От редакции: Недавно в редакцию газеты «Наша Дружковка» пришло письмо Героя Украины, народного депутата пяти созывов, бывшего посла Украины в Канаде Левка Лукьяненко. Он трижды побывал в нашем городе. О его последних визитах мы рассказывали читателям НД от 30.05.2012 г. и 20.11.2013 г. А впервые он приезжал как свидетель на судебный процесс по делу Руденко-Тихого в июне 1977 года. Возможно, поэтому Дружковка для Левка Григоровича не чужой город, и он решил обратиться в нашу газету в это непростое для всех время с просьбой опубликовать его воспоминания. Что мы с удовольствием и делаем.

Життєпис

Я народився 24 серпня 1928 року в с. Хрипівці Городнянського району на Чернігівщині в сім’ї Грицька і Наталки Лук’яненків першим з чотирьох дітей: трьох синів (я, Віктор, Олександр) і однієї доньки (Зіни).
Батько мали початкову освіту, були надзвичайно роботящі, завдяки великій кмітливості до різного ремесла уміли робити, мабуть, усе чисто, що тільки потрібне було в сільському житті: хату, рами, крити соломою дах, кросна, терницю, діжки, чоботи, воза, сани, кошики тощо, не кажучи вже про всі роботи в полі, в лузі, саду та городі. Були вельми небалакучі і відразу бралися до діла. Не боялися води, лісу, висоти, ночі в лісі та нечистої сили, але боялися начальників і воліли тікати від влади, аніж вести з нею перетрактації. Любили швидкість, широкі козацькі штани та спогади про козаччину. Вельми шанували знання і не раз замість додаткової півлітри горілки до свята купували книжку. Позичивши граблі сусідці, боялися їй нагадати, щоб повернула, і, бувало, робили собі нові. Часом несли в кишені зернятка дичок і садили в лісі. На запитання: «Навіщо садити не на своєму городі?» — казали: «А нехай зросте. Не ми, так хтось інший колись з’їсть смачну гнилку, все користь і приємність у лісі».
Мати — цілковита протилежність батькові: роботу вміли поєднувати з балачками та поглибленим обговоренням серйозних проблем і не раз розмову вважали за важливішу від якоїсь роботи. Від природи розумні, мали чудову пам’ять, мислили логічно, були принципові і відстоювали не когось, а істину, того в селі їх прозивали «адвокатка». Мати — порівняно освічені (училися в гімназії), любили художню літературу і, хоч читали небагато, прочитане запам’ятовували на все життя. Дітей відвертали від поезії та прочотних книжок, повторюючи: «З віршів хліба не їдять. Учіте арифметику». Любили співати і знали багато пісень. «Ще не вмерла Україна» почув у дитинстві від матері. Ще частіше вони співали пісню «Я сьогодні щось дуже сумую», що все життя мені вельми подобається. Із російських пісень мати співали:
По пыльной дороге
телега несется,
В ней по бокам
два жандарма сидят.
Сбейте оковы,
дайте мне волю —
Я научу вас свободу
любить...
А з іншої повторювали в основному два рядки:
Смелого пуля боится,
Смелого штык не берет.
Уже в дошкільному віці я знав кільканадцять пісень і вельми любив співати. Якщо безмежна любов до пісні не народилася в мені разом з народженням, тоді прищепили її мені мати. Якщо Україну люблю більше за життя, то пісня — величезна частина Вкраїни.
1942 року на Великдень у святково причепуреній хаті мати запропонували поворожити мені на Псалтирі. Я загадав, і мати прочитали: «І омочиш руки твої у кров ворогів твоїх...» Удруге загадав, і мати прочитали: «Якщо не вмреш у 33-34 роки, житимеш 73 роки...» Я хотів ще загадати, але мати сказали: «Доволі».
У кінці 1944 року мене відправили з хрипівської школи до Городнянського райвійськкомату для двотижневого військового вишколу. Потім вибрали трошки більших зростом юнаків і сказали йти до армії. На мене теж указали пальцем. Я заявив, що 1928 року народження. «Принесіть довідку і тоді не підете», — сказали. Мати не змогли добути такої довідки, і мене взяли разом із 1927 роком народження. В армії не звертали жодної уваги на дату мого народження, і років через чотири за чергового перепису я записався 1927 роком, щоб мати підстави для демобілізації разом з 1927 роком. Служив кілька місяців у Житомирі, а потім у Києві.
У жовтні 1945 року спрямували служити до Австрії.
Весь 1948 рік учився в річній школі автомеханіків у м. Мьодлінгу, що за 17 кілометрів від Відня. Позаяк техніку я знав, то цілий рік читав класичну художню літературу. Почав писати повість, та вже десь на десятій сторінці побачив, що пишу таке, за що не похвалять, а можуть посадити. Постало питання: пристосовуватися чи загалом не писати? Я розв’язав проблему за формулою Некрасова: «Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан». Краще загалом не писати, ніж писати неправду всупереч своєму сумлінню.
Там же потрапила до рук збірочка К. Рилєєва. Його поеми «Войнаровський», а особливо «Наливайко» справили на мене вирішальний вплив у тому плані, що в моїй свідомості смерть набула нормального явища для того, «кто первый восстает на притеснителей народа».
Чепурненька Австрія захоплювала мене високим рівнем цивілізації та високими врожаями сільськогосподарських культур і ягід та фруктів на поганих землях, але почував себе в ній чужим і тужив за Україною. Образ неньки з бігом років в Австрії ставав усе миліший і миліший, збагачувався картинами Шевченка, враженнями з Макарівського району на Київщині, де я провів раннє літо 1945 р. на косовиці та вечорницях з чарівними голосами дівчат, крутим київським берегом Дніпра, з якого любив дивитися у зеленкувато-туманну далечінь Лівобережжя, широкою хрипівською нивою від рідного хутора до Чернігово-Стародубського шляху, що від повівів вітру переливався, як море, у високому житі. Як красиво воно переливається, коли половіє! Батько вивели мене одного разу за наш сад, на невеличкий горбок з краю довгого лану — перед нами мов на долоні грали хвилі житнього моря.
— Бачиш? — кажуть батько, показуючи поглядом на величезний житній лан.
— Як красивенно переливається! — кажу. — І шепотить. Про що воно шепотить?
— Шепотить ласкою до людей. А скільки тут хліба! А в нас немає. Усе забирають. І мати хліб пече наполовину з картоплі. Коли б цей хліб наш та був нам, ото життя було б!
— А куди ж він іде?
— У Москву.
— Чого ж віддаєте?
— Е-е, синку, синку-у. Не такі люди, як ми, — професори! — пробували вирвати Україну з-під Москви, і то не змогли...
До другої половини 1949 року я в Австрії так вельми скучив за Україною, що пішов на прямий обман військового командування: коли стали набирати з автомеханіків курсантів до автомобільного училища, що нібито було в Києві, я, щоб потрапити на Україну, пішов до комісії, склав попередні іспити й умовив її зарахувати мене до складу абітурієнтів, хоч зовсім не збирався стати офіцером-автомобілістом. (Обман удався тільки частково: із Австрії я виїхав, та потрапив не на Україну, а в Закавказзя, в Нахічеванську АРСР).
Коли у Чопі, першій совітській станції, прикордонники зняли конвой з нашого військового ешелону і нам дозволили йти у місто, я пішов і заглянув до кількох крамниць. Вони вразили мене неймовірно поганим порівняно з австрійським взуттям і одягом та неправдоподібно високими цінами.
Вийшов на околицю міста і побачив купку дітей. Босі, в брудних штанцях і сорочечках, вони не бавилися, а стояли навпроти одного хлоп’яти і пильно дивилися, як той, трошки вищий за інших, щось їв. Один хлопчик простигає руку і просить: «Дай мені трошки-и!» Я підійшов ближче, подумавши, що вищенький їсть якісь рідкісні ласощі і його товаришам так дуже закортіло, що один не витримав-таки і попросив. Як же я здивувався, коли побачив у руці простий чорний хліб далеко не кращої випічки!
«Ти хочеш їсти? Ти голодний?» — звернувся я до того, що просив. Він нічого не сказав. Великі світлі очі на худому обличчі відповідали найкраще. Інші пильно дивилися на мене тими ж голодними обличчями та блискучими очима. Хтось шепнув: «Москаль. Тікаймо!». І вони побігли геть, озираючись на мою зелену уніформу.
Так ось яка ти, Україно: твоїм хлібом австрійців годують, а ти голодна! А сини твої, такі, як я, у сірих шинелях служать в Австрії та ще бозна-де, захищаючи не тебе, а далеку Москву...
Дітки, дітки, як би хотілося мені розпитати у вас дорогу до лісу!.. Та ви ж самі не знаєте, діти ж бо. А дорослих як питати? Кого питати?
Від Чопа поїзд рухався на Львів. Кожної хвилини я бажав, щоб повстанці зупинили поїзд і взяли мене з собою. Стояв у відкритому тамбурі і вдивлявся у ліс та гори, посилаючи туди найпалкіші благання зупинити поїзд і взяти мене. А потім приходила думка, що, може, підірвуть залізницю перед військовим ешелоном. І тоді ставав на сходи вагона і година за годиною так їхав, надіючись щасливо зістрибнути з вагона і пристати до повстанців. Леле, не зупинили поїзд ні до Львова, ні після Львова.
Ми, транспортовані в ешелоні воїни, вже знали, що автоучилище не в Києві, а в Орджонікідзе. Шкода. Зі своїм товаришем із сусіднього району покинув військовий ешелон і поїхав додому, сподіваючись, що за триденну відсутність судити не будуть. Так і сталося.
З Орджонікідзе незабаром спрямували нас до Тбілісі, а звідти — до Джульфи.
У Джульфі я зрозумів вираз «багато сонця» — воно таке яскраве, що очам людини середньої широти вельми важко пристосуватися, і вони аж болять. У цьому малесенькому містечку була невелика бібліотека, в якій, проте, дивом дивним виявилася енциклопедія Брокгауза і Ефрона. Я прочитав у ній кілька статей, що зовсім не так розповідали, як у совітській літературі, наприклад, про О. Пушкіна.
У чому справа? Адже двох істин бути не може? Звідси виникло підозріння щодо правдивості совітських авторів. Воно посилило критичне ставлення до всього загалом і, крім того, остаточно затвердило мене в думці, що її давно вже почав перетворювати на принцип: не читати совітську літературу про сучасність. Читати треба про минуле, а сучасне треба вивчати власними спостереженнями. Автор — людина. Чого я маю вірити очам другої людини більше, ніж своїм власним? Минуле я не можу побачити власними очима, того у мене немає іншого виходу, як покладатися на свідчення інших людей (авторів книжок), але щодо сучасності, то я є сам її свідок.
Ця засада заощадила мені багато часу і зменшила кількість літературної отрути, що ЇЇ завзято плодили Корнійчуки, Кундзичі, Павленки, Стельмахи...
Друга книжка, що потрапила мені до рук у бібліотеці Джульфи, це «Про війну» Клаузевіца. Вона відкрила мені сферу практичної психології на прикладах диференціації здібностей (добрий ройовий може не дорости до доброго сотенного і, навпаки, добрий сотенний може бути поганим ройовим). Звідси: масштаб і напрямок здібностей залежать від психічних особливостей людини, тобто мають вроджений характер. Завдання полягає в тому, щоб уміти побачити потенційні здібності людини, що в теперішній час через об’єктивні обставини ще є ніким.
За кілька місяців мене перевели із Джульфи в Нахічевань, де служив командиром мотоциклетного взводу в 75-й стрілецькій дивізії.
Тут я прочитав двотомну історію дипломатії, з якої виніс думку: немає інтересів вищих від інтересів національних. Вони вершина, вищої від якої нічого немає.
За 1950 рік після відпустки додому прийшов до таких думок: коли і по Україні, і вдома панували суцільні злидні, треба боротися за самостійну Україну. Це мій життєвий шлях. Цьому я присвячу своє життя. Друге. Найбільше зможу зробити, якщо посідатиму найвищу (відповідно до масштабів своїх здібностей) посаду в державі, а позаяк влада в СРСР зосереджена в партії, то моя посада має бути посадою в партії. Третє. Цього не можна досягти без вищої освіти та членства в партії. А позаяк для молоді шлях до партії лежить тільки через комсомол, то мені треба вступити до комсомолу.
За 1951-1953 роки я вступив до комсомолу, а потім і до партії, закінчив самостійно 7-й клас, переклав усі шкільні науки з української на російську мову і у вечірній школі при Будинку офіцерів Нахічеванського гарнізону здобув середню освіту.
З тих міркувань, що з усіх факультетів університету найбільші знання структури суспільства та механіки управління людьми дає юридичний факультет, я і вступив 1953 року на юрфак Московського університету імені Ломоносова. Там я страшенно активно зайнявся різною громадською працею, готуючи собі шлях уверх. 1954 року голод поклав мене до лікарні, де я сказав собі: «Або здохну, або закінчу університет!» Хто ж би допоміг мені? Батьки самі були голодні. А гордість тоді не дозволяла просити допомоги у знайомих людей.
У 1954 році після першого курсу я одружився. Передчуваючи можливість арешту, не став брати москвичку, шлюб з якою був би побудований майже виключно на коханні. Для тривкого шлюбу самого кохання замало. Потрібні спільні уявлення про багато побутових речей і порядків, потрібні спільні уявлення про моральні цінності. Крім того, сама моя політична мета — причина можливого арешту та її вимушеної самотності — не повинна бути їй ворожа.
(Далі буде)