Такі загадкові майя

Микола ШВЕЦЬ, заслужений вчитель України
Шановні читачі НД вже давно подивилися кінофільм «2012» та склали свої власні враження і думки відносно всього, що бачили на екрані. Дехто з них (а, можливо, й багато хто) заглянув до енциклопедій, словників чи інших довідників і більш детально ознайомився з відомостями про те, хто ж такі насправді ці майя, де живуть (чи жили), що поробляють тощо.

А діти вже давно питають своїх учителів-географів та істориків про таких собі загадкових майя – їм, бачте, дуже цікаво знати, що то за люди такі – майя! Учитель теж небагато знає (не ображайтесь, любі колеги!) про них, їхній побут, життя, творіння, всесвітньо відомий і такий загадковий календар. Але все ж таки, підчитавши довідкову літературу, дає їм відповідь, і більш-менш задоволені діти йдуть від нього, жваво обговорюючи отриману інформацію, згадуючи колізії кінофільму, його перипетії і співставляючи різні факти між собою. Діти гадають, як і більшість людей на Землі, чи дійсно ж буде кінець світу у 2012 році, як то говорять пророцтва древніх і таких загадкових нині майя… А, дійсно, що ж все-таки ми знаємо про цих таємничих майя?! Давайте-но, шановні колеги, розберемося більш детально в цьому питанні і спробуємо хоча б трохи розставити крапки над деякими «і».

Тлумачні словники говорять про майя так: «Майя (точніше – майя-кіче) – група споріднених за мовою племен і народностей, які живуть у Мексиці, Гватемалі та Британському Гондурасі. Чисельність – 2,6 млн. чол.. (станом на 1963 р.). Мови належать до мовної сім’ї соке-майя. В середині I тисячоліття у майя існували рабовласницькі міста-держави – Кірігуа, Яшчілан та інші. Поряд з ацтеками та інками до іспанської колонізації досягли найвищого серед індіанців ступеня розвитку. В перших століттях нашої ери було винайдено ієрогліфічне письмо.

В результаті іспанської колонізації (XVI ст..) винищувалася давня культура майя. До наших часів збереглися кам’яна архітектура майя (Храм Сонця в Паленке збудований не використовуючи сучасний манипулятор), скульптура, розписи (фрески в бонам паку). Основне заняття сучасних майя – землеробство. Частина майя працює в промисловості та на плантаціях. За релігією майя – католики, у яких ще зберігаються дохристиянські вірування» (29).

Відносно ієрогліфічного письма майя словники та енциклопедії говорять, що «найдавніший датований напис – від IV ст.. н. е. збереглося 3 рукописи з письма майя: Дрезденський, Мадридський і Паризький. Частково письмо майя розшифрував у середині 50-х років XX ст.. радянський вчений Юрій Кнорозов» (29).

У підручнику географії для 6-7 та 10 класів про майя згадується так: «До приходу європейців материк Північна Америка населяли численні племена, що відносилися до різних мовних груп. Прибули ці племена до Америки близько 27 – 15 тис. років тому з північно-східної Азії через льоди Берингової протоки. Найбільш високого рівня розвитку досягли племена півдня Північної Америки – ацтеки та майя, які створили землеробські держави.» (28). «Латинська Америка славетна великими доколумбовими цивілізаціями: ацтеків – на Мексиканському нагір’ї, майя – на півострові Юкатан, інків – у Центральних Андах» (28).

Тому давайте-но помандруємо з мореплавцями XVI ст.. і спробуємо при їх допомозі та з допомогою визначних археологів світу дещо більше дізнатися про цих загадкових майя.

Деякі сучасні гіди Мексики, проводячи екскурсії для різних контингентів зарубіжних туристів і відвідувачів поселень майя, говорять, що «в їхній країні ніщо не змінюється, і не суттєво, хто нами править. Це пов’язано з нашим відчуттям життя та кліматом. Мексика – дивна країна, у нас є нафта, золото, срібло, дорогоцінні камені і до того ж великі запаси урану. Ми багаті. У нас є пустелі, ліси і високогірні масиви. Тут ви знайдете все – від палючої спеки до вічного льоду. Одне лихо: тут живе надто багато мексиканців». У багатьох населених пунктах Мексики ще й досі жителі мають мало холодильників, працюючих приладів у готелях, а в магазинах немає достатньої кількості зубної пасти. Щоб європейці зрозуміли менталітет мексиканців, жителі розповідають таку реальну історію: «Потяг на перегоні Вільяермоза-Кампече (міста Мексики - авт.) завжди, щодня, прибуває із запізненням, і нікому це не шкодить. Мексиканці, білі та індіанці терпляче сидять на пероні, розмовляють, розповідають анекдоти, палять, п’ють Теклу, вкотре прощаються зі своїми родинами. Одного разу трапилось диво – потяг прийшов до Кампече на 2 години раніше. Всі схвильовано забігали: де дружина, де діти, де валізи?! Згодом з’ясувалося, що це був вчорашній потяг».

Але повернемося у 1528 рік. Сьогодні всі знають про те, що древні ацтеки й майя дуже добре грали в м’яча. А повідомив європейців про це у XVI ст.. кмітливий, успішний, непереможний Фернандо Кортес. Окрім великої кількості дорогоцінної здобичі він привіз своєму королю Карлу (1519-1536) для розваги команду ацтекських гравців у м’яча, яка й повинна була продемонструвати придворній знаті свої видатні здібності у цьому виді спорту. Майданчик вибрали на королівському подвір’ї, розмірами 40 х 15метрів, який до того ж був обнесений досить високою стіною. Розбещена численними, майже щоденними, різноманітними атракціонами, публіка на чолі з королівською родиною та почтом нудьгуючи всідалася на свої місця. Глядачі, за звичкою, голосно розмовляли між собою про свої справи, плели плітки. Але незабаром розмови панства затихли, дами поклали свої віяла слонової кістки на коліна і захоплено дивилися на те, що відбувалося на ігровому полі. А там відбувалося щось неймовірне, небачене, що захоплювало подих. Ще ніколи до цього спекотного осіннього дня 1528 року Старий Світ нічого подібного не бачив. Індіанці були дуже добре натреновані у цій грі і грали п’ятифунтовим м’ячем із незвичного матеріалу, який вони самі називали каучуком. Згідно суворих правил гри не можна було торкатися кистями рук та ступнями ніг до важкого м’яча, не можна було дати йому торкнутися землі і хоча б на одну лише мить залишити його там. Гравці повинні були відбивати м’яч у грі лише рухами стегон, ліктів та колін і мати при цьому надзвичайно швидку реакцію. Учасник гри, який не зміг таким чином доправити м’яч на половину поля суперника, втрачав свої бали. Кульмінацією боротьби та бажаною метою було закинути каучукового м’яча через кам’яне кільце, вмонтоване в стінку на досить великій відстані від поверхні ігрового поля. То була вбивча гра! Кістки носа гравців розбивалися вщент, що дуже лякало багатьох витончених панянок і вони, збліднівши, падали на руки своїх кавалерів. Іспанські очевидці того матчу згодом писали у своїх листах чи згадували у розмовах про те, що «деяких гравців виносили з поля замертво, а інші отримували важкі ушкодження колін та стегон».

Цю гру «тлачтлі» ацтеки перейняли від майя. Гра має тисячолітню історію. У майя масивна куля м’яча символізувала рух планет, бо за їхніми віруваннями космос – це священний майданчик для ігор богів, у яких м’ячами служили планети. Дієго де Ланда, хроніст того часу, іспанський монах, писав, що згідно вірувань майя, спершу гравцями у тлачтлі були самі боги, і лише після їх зникнення жерці майя почали імітувати гру богів. Тому не дивно, що у земному варіанті небесної гри в м’яча мова йшла про життя та смерть: капітана переможеної команди приносили в жертву богу гри – Ксолатлу і його серце заживо виривали з грудей. До того ж, при щасливому збігові обставин, його товаришів по команді віддавали у рабство, але могли також принести у жертву богам. Переможців віншували як героїв, даруючи їм багаті прикраси та одяг. Глядачі кидали переможцям на поле боби какао, тому можна зробити висновок, що ці плоди тропічної Америки вже тоді були відомі древнім майя і користувалися в них попитом.

Христофор Колумб у свій час ледь не став першовідкривачем цього аж занадто суворого племені Центральної Америки. Під час своєї четвертої мандрівки влітку 1502 року до берегів Нового світу він плив вздовж берегів Гондурасу і зустрів індіанське торгове судно. Хоча зовнішній вигляд і оснастка судна індіанців і здивували іспанців, Колумб не став у дрейф, щоб оглянути його зблизька, і продовжив свій шлях на схід у Карибське море, яке йому на той час вже було знайоме. Так того разу майя залишилися невідкритими. Через 9 років, у 1511 році, з Панами до Санто-Домінго плив з волі вищого повелителя Іспанії капітан Педро де Вальдивія, щоб передати губернатору міста секретне повідомлення про інтриги Панами і подарунок королю у розмірі 20000 золотих дукатів. Але на широті Ямайки його каравела налетіла на кораловий риф. Врятувалося лише 20 людей, серед яких і був капітан Вальдивія. З розірваними на клоччя парусами, без їжі та води, зі зламаним стерном каравелу віднесло вітром та течією до східного узбережжя Юкатану. Дорогою восьмеро матросів померли і їх відправили на корм акулам. На берег висадилися лише 12 чоловік, схожих на скелети. Дієго де Ланда про цю пригоду пише так: «Ці нещасні потрапили до рук злісного кацика (вождя племені – авт.), який приніс у жертву своїм ідолам Вальдивію та ще чотирьох, а їхні тіла віддав своєму народу, щоб влаштувати бенкет. Агілара та Герреро (священика та матроса), а також ще 5-6 чоловік залишили, щоб відгодувати їх. Вони зуміли втекти зі своєї тюрми й потрапили до вождя іншого племені, який ворогував з першим вождем і був набагато милосерднішим. Їх перетворили на рабів і поводилися з ними люб’язно. Але згодом вони померли. Живими залишилися лише Херонімо де Агілар та Гонсало Герреро. Агілар був добрим християнином, у нього молитовник. Так що він не забував про святкові дні…» .

Згодом Херонімо Агілар та Гонсало Герреро вивчили мову майя, завоювали довір’я і дослужилися до радників місцевого правителя. Через 8 років, весною 1519 року, до порту острова Косумель, де серед майя жили наші бранці, зайшло 10 кораблів Фернандо Кортеса, завойовника Мексики. Як тільки Кортес ступив на берег острова, гостинні індіанці одразу ж доповіли йому, що на материку утримуються у полоні двоє бородатих іспанців. Енергійний Кортес одразу ж спорядив рятувальну експедицію з визволення своїх співвітчизників, але змушений був прислухатися до порад капітанів інших своїх кораблів про те, що підводні камені та рифи у цих невідомих водах будуть непереборною перешкодою для подібної операції. Розуміючи, що двоє його земляків будуть йому неоціненною підмогою у його завоюваннях, бо знають мову майя та звичаї місцевого населення, Колумб написав листа правителю, в якому прохав його відпустити полонених іспанців. У листах до співвітчизників він прохав їх приєднатися до його загону.

Виконати роль посередника у звільненні полонених зголосився один знатний індіанець. Його доставили на материк на човні, щоб він там з допомогою мізерних подарунків, з точки зору європейців (скляних бус, брязкалець тощо), викупив обох іспанців. Священик Херонімо Агілар відгукнувся на прохання Кортеса і в подальшому вірно служив йому перекладачем та важливим інформатором. А от матрос Гонсало Герреро відмовив Кортесу. За той час, що він провів у полоні, все змінилося. Його вже давно звільнили від рабства, він поселився в місті Четумаль, що поряд з Тулумом, був гарно прийнятий правителем міста, який належав до царського роду, і навіть одружився з дочкою цього правителя, справжньою принцесою. Тому він написав Кортесу: «Я одружений, маю трьох дітей. Мене настановили командувати воїнами. Моє обличчя вкрите татуюванням, мої губи проколоті, тепер я ношу сережки. Що скажуть про мене іспанці, побачивши таке?..»(18). Гонсало Герреро став злісним супротивником іспанців. Він закликав майя до супротиву, відчайдушно намагаючись втлумачити довірливим індіанцям, якими були справжні наміри білих богів. На протязі 17 років Гонсало воював проти іспанців. Лише у 1536 р. іспанці вбили білу бородату людину в західній частині Гондурасу, яка відчайдушно воювала на стороні майя. Ця людина була гола, вкрита татуюванням, носила сережки та індіанські прикраси. Це й був Гонсало Герреро.

Ще за два роки до Фернандо Кортеса, у лютому 1517 р., іспанський адмірал Франсиско Ернандес де Кордоба, маючи всього 3 кораблі та 110 матросів, вийшов з Сантьяго-де-Куба, щоб будь-де набрати рабів. Через три тижні іспанці побачили місто Екаб. Захопивши місто, іспанці варварськи пограбували його, знищивши довірливих майя своєю потужною зброєю, не зважаючи на чудові храми та піраміди міста, які створили на іспанців сильне враження. Зруйнувавши місто, Кордоба віддав наказ всім кораблям взяти курс на захід до затоки Кампече. Довірливі й сердечні майя збиралися юрбами, по-дитячому вітаючи чужоземців, пригощаючи їх всім, чим могли. Шпигуни адмірала сповіщали його про те, що південніше на цьому ж узбережжі розташоване велике й багате місто Чампотон, яке було важливим центром майя-іца, царського роду, який знаходився під впливом тольтеків (тольтеки ще з доколумбових часів, як і ацтеки, переселилися в Мексику). Але трапилося так, що хитрий і недовірливий та розумний правитель Чампотону віддав наказ про відправлення 100000 воїнів майя до порту Екала і оточення іспанців. Єпископ Дієго де Ланда писав про це так: «Щоб не набути слави боягуза, Франсиско Ернандес де Кордоба вишикував своїх людей у бойовий порядок і наказав відкрити вогонь з корабельних гармат. Хоча індіанці раніше не знали гуркоту, диму та полум’я від ядер, вони не припиняли своїх атак, супроводжуваних гучними криками. Іспанці оборонялися і наносили індіанцям страхітливі поранення, багатьох вбили. Та все ж вождь продовжував підбадьорювати своїх індіанців, так що вони врешті-решт розбили іспанців: 20 з них вбили, 50 поранили, двох взяли в полон, а потім принесли їх у жертву. Франсиско Ернандес де Кордоба отримав 33 поранення і після битви повернувся на Кубу…» (17). Через декілька днів після повернення адмірал Кордоба помер у своєму маєтку на Кубі. Перебуваючи при смерті, він показав своєму товаришу Дієго де Веласкесу, губернатору Куби, фігурку із золота та декілька культових предметів, привезених ним із плавання до міста Екаба. Будучи досить розумним та хитрим, маючи чуття іспанських завойовників, Веласкес взяв слід золота. Весною 1518 р. він відправив свого племінника Хуана де Грихальву на чолі добре озброєного загону з метою захоплення для Іспанії території, де побував Кордоба. Прибувши до острова Косумель, де рік тому воював Кордоба, іспанські священики відмовилися навертати непокірних індіанців майя до віри в Христа. Індіанці, скориставшись цим, втекли на материк. Знайти індіанців означало знайти золото, і Грихальва відплив далі вздовж східного узбережжя Юкатану. Незабаром він добрався до Тулума, пречудового міста імперії майя. Іспанці милувалися його чудовими білосніжними храмами та баштами. Це місто нагадувало їм рідну Севілью. Але місто було надто серйозно укріплене у військовому відношенні, і Грихальва не наважився напасти на нього. Майя називали це місто по-своєму – Зама, місто Ранкового світанку. Від Тулума багатокілометрові шляхи вели до таких центрів майя, як Коба, Яксуна та Чичен-Іца. Злякавшись добре укріпленого міста, Грихальва поплив далі на південь, твердо впевнений в тому, що Юкатан – великий острів, а значить він коли-небудь знову повернеться у висхідну точку своєї мандрівки. Він віддав флоту наказ зайти в затоку, а оскільки у цей день було релігійне свято Вознесіння, то він і присвоїв цій затоці ім’я Вознесіння. Так вона називається і понині.

Слід сказати, що й сам півострів Юкатан теж одержав свою назву через непорозуміння. Іспанські завойовники, намагаючись дізнатися від місцевих жителів, що це за земля, на якій вони перебувають, та як вона зветься, завжди отримували чемну відповідь від майя: «Ci – utban!», що означало: «Ми не розуміємо. Що ви говорите ?» Так відповідь майя була трансформована іспанцями у Юкатан, який і потрапив до всіх атласів світу. Але ця назва звучить ще не так складно, як вона звучить мовою самих майя: «ulumil cuz yetel ceb» - земля оленів та індичок.

Далі буде