уривки з поеми-­роздуму

Юрій ДОЦЕНКО, член Національної спілки письменників України
Євгену Шаповалову, його землякам, рідним і близьким
Коли щасно чи то гірко,
В світі ти така одна,
Олексієво­Дружківко,
Люба серцю сторона.

ДО ВИТОКІВ

Кривий Торець, немов козацька шабля,

На сонці сяє між очеретів!...

Чумацьким шляхом, порохом просяклим,

Вертаємо до рідних берегів.

Як дикі гуси, падають з небесся

На срібну гладь вечірніх парників,

Пірнаємо у тепле, чисте плесо

Дитинства повноводної ріки.

У туманах ранкового Лиману

Карасики дзеркальні так клюють!...

До витоків вертаємо, до мами,

Єства життя, де наші сіль і суть.

До пам’яті вертаємо, до хати,

До свіжих і повалених хрестів.

Завжди запізно, вічно винувато

Вертаємо до мовчазних батьків...

Із забуття вертаємо у дійсність,

На береги змілілої ріки,

Де, розпрощавшись з юнню і дитинством,

Лишили незачинені хвіртки…

МАТЕРИНСЬКІ СЕРЦЯ

Там, де у небі – сонцем вибілені хмари,

Під ними – степ в мереживі доріг,

Нас із далечі виглядають мами,

Щоранку підмітаючи поріг.

Із­під долоні споглядають обрій

З надією на лет знайомих крил,

Не припиняє серце вести облік

Всіх запізнілих з ірію птахів.

А ті летять схвильовано над степом –

І якось винувато лине спів…

Порожні гнізда тягнуться до неба,

Немов серця самотніх матерів.

ДОРОЖНЯ СТРІЧКА

Із вікон поїздів, ілюмінаторів

Знайомі види бачаться щораз,

Немов кліше, одноманітні кадри

Зі стрічки чорно­білої «Донбас»:

Відвал породи ­ на змарнілім полі,

Як горб калічний – на плечах землі;

Осліплі вікна кинутої школи

В глухонімім, конаючім селі;

Уздовж дороги – заводські руїни;

Чорнозем – ув облозі бур’янів;

На віях – іній радіаційний;

На переїздах аварійних –сніг…

Раптово на вікні з’явились краплі,

Сріблясті і рухливі, наче ртуть,

Й зійшла веселка в чорно­білім кадрі,

Й озвучив грім гнітючу німоту!

В кулак зібравши нікудишні нерви,

Дивились, як зникала світлотінь,

Й природно зеленіли бані церкви

Біля ставка, як крони яворин.

Гнав відьму півень із червоним пір’ям,

Дівча плело з рай­дерева вінок,

Сушилась вишиванка на подвір’ї –

Це вже із кольорового кіно.

ОСТАННІ ЖУРАВЛІ

На станції Кіндратівка зійдемо,

Торкнемося завітної землі,

Де нас уже угледіли, напевно,

Колодязні останні журавлі.

Живий, курилко! Ген старий заводик

З труби пускає, мов із люльки, дим…

На ясні зорі і на тихі води,

Як завжди, повертаємо сюди!

Пройдемо від Цегельні і до Зуя,

Не оминемо Плани й Житлобуд.

Як добрий привид, характерник Джура

Нас супроводить у подальшу путь.

В Осиновім й на вулиці Садовій

Нас запримітять знані земляки,

Олекса Тихий мовить рідне слово,

Спустивши капелюха набакир.

Перед Янком зупинимось, як учні,

Отець Сахно, мов чад, благословить,

За земляків, загиблих і замучених,

Помолимось, як за близьких своїх…

«СТОЛИЦЯ ПРИЙМАКІВ»

Врожайна на садочки і городи

Земля обабіч мрійної ріки.

Але найбільше на жіночу вроду

Розщедрилась «столиця приймаків»!

Царюють тут неписані красуні,

В яких робота аж кипить в руках!

Палких сердець і тіл, в коханні юних,

Не стримать у торецьких берегах!

Та марно залицятися неробам,

Забродам – до тутешньої краси:

Під осінь для невдах щороку родять

Не ягідки ­ пузаті гарбузи…

Замовлена сюди всім тим дорога,

Кому кувати щастя ­ не з руки…

Коли немає «клепки», ради Бога,

Лишайте берег нашої ріки!

А козаків же справжніх, що не босі

Душею й тілом, легенів таких,

Під осінь любо і ласкаво просим

Не оминать «столицю приймаків»!

У ПОМІЖРІЧЧІ

Зростали ми у вільнім степокраї,

Де пахнуть чебреці в молочаях,

Де квіти кам’яних араукарій

Опісля злив шукають в ручаях.

У ковилах гасали огир­коні,

Свистіли стріли обрів і орди.

Одсіль із половецького полону

Князь Ігор птахом до Дніпра летів.

Тор води ніс до берегів Дінцевих,

Де, ще не славнозвісний, монастир

У крейдяній печері першу церкву

Ховав від косоокої орди.

А тут, у Богом данім поміжріччі,

В тіні дібров бурштинились меди,

Терпким врожаєм опадали дички,

Соми вусаті спали у воді…

КОЗАК ДРУЖКО

Було рукою до Січі подати,

Де так у Лузі пугали сичі!..

Вернувши з Криму, перезимувати

Розходилось козацтво із Січі.

Та це відносно – перезимувати,

Зістаритись у хаті на печі:

Козак чогось та вартий ще на варті,

В степу розклавши ватру уночі!..

Отож під зиму, розсідлавши коней,

Водою напоївши з Тор­ріки,

Осів на запорозькім прикордонні

Ватаг Дружко із гуртом козаків.

Бувалий харцизяка, характерник

Поставив тут бикет сторожовий,

Щоби хистити християнську землю

Від кримської лихої татарви;

Від родичань обридлого сусіда,

Що з півночі глухої ніс щораз

Азійський вірус і ординські біди,

Невиліковні, як собачий сказ…

Опісля вкорінився тут зимівник,

Село зростало упродовж ріки,

Де мешкали, трудилися ще вільно

Нащадки українських козаків.

Віки не тупцювалися на місці,

Летіли стрімко у майбуть роки,

Із селища зросло сучасне місто

На березі козацької ріки.

ВУЛИЦЯ ДИТИНСТВА

Тут рідне все – до радості і болю,

Таке близьке – до усмішки і сліз:

Старі дерева на подвір’ї школи,

Герою невеличкий обеліск,

Бургунський яр у терені й шипшині,

Де повесні співають ручаї;

Литвинів міст, що спогляда і нині

Повільний плин річної течії;

Криниця чиста й Лукашева балка,

Що таємницю у собі трима…

Чудових місць на світі так багато,

Але за це – ріднішого нема!...

Ось і широка вулиця дитинства

Із килимом зеленим споришу,

Де ми колись ховалися під тином,

Як горобці шкідливі, від дощу.

Впізнає нас ще здалеку сусідка,

Зблизька признає на колоді дід.

Ми – вдома! Відчиняємо ту хвіртку,

Яка колись нас вивела у світ.

Материал размещен на сайте 7 сентября, 2012, в рубрике Наш город. Опубликован в газете"№35 5 сентября 2012г"