Театр в Трамвае

Анатолий ПАНАСЕЙКО

Як багато на світі горя,
Люди, будем взаємно красивими.
Ліна Костенко.Люди едут на рынок. Одни беседуют, у других хмурая дума на челе: хватит ли денежек хотя бы на самое необходимое?
И я решаюсь спугнуть с них грусть:
— Добрый день, дорогие дружковчане! Желаю вам прожить его так, чтобы вечером захотелось прочитать стихотворение замечательной нашей современницы Лины Костенко.
Вот оно:
Вечірнє сонце, дякую за день,
Вечірнє сонце, дякую за втому,
За тих лісів просвітлений Едем
І за волошку в житі золотому.
За твій світанок і за твій зеніт,
І за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
За те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх,
За те, що можу і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
Котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень,
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
За цю потребу слова, як молитви.
Продекламировав, представляюсь и сообщаю, что заметка о нашем случайном общении и с Линиными стихами будет опубликована в газете «Наша Дружковка».
Когда мы выходим из вагона, колоритный дядько з козацькими вусами пожалкував, що не було телебачення.
— Как в театре побывала, —сказала симпатичная тетечка.
— Приходите ещё, —пригласила меня вагоноважатая.