Тисяча і один спосіб перетнути кордон

Микола ШВЕЦЬ, заслужений учитель України
(Закінчення. Початок в №№ 13, 14)
Блакитний килим цієї дернистої рослини  і сьогодні справляє на людей приємне враження, а тому вона ще у XIX ст. була завезена до Західної Європи як декоративна рослина для альпінаріїв. Не маючи конкурентів, вероніка нитковидна дуже швидко почала розповсюджуватися у новій для неї місцевості. Вперше її помітили у здичавілому стані поблизу Марселя на півдні Франції. Місцеві екологічні умови добре відповідали її вимогам до життя. У 1913 р. її помітили в Швейцарії, в 1925 р. – в Німеччині, в 1927 р. – в Англії, в 1931 р. – в Швеції, в 1932 р. – в Австрії, в 1834 р. – в Данії, в 1936 р. – в Нідерландах та Польщі, в 1938 р. – в Бельгії, в 1940 р. – в Чехословаччині та Норвегії, в 1941 р. – в Фінляндії, в 1947 р. – в Югославії, в 1948 р. – в Ірландії, в 1949 р. – у США, в 1971 р. – в Канаді. На теренах України у здичавілому-таки ж стані вона була вперше помічена в 1900 р., зокрема в Криму. У 80-ті роки минулого століття вона помічена вже  на території Львівської області. Тут вона, щоправда, майже не утворює  насіння, здатного до проростання. Зате вона здатна до вегетативного розмноження, що дає їй змогу дуже швидко розповсюджуватися по Україні. Якщо ця рослина потрапляє на луки, з розрідженим травостоєм, вона дуже швидко  пригнічує всю іншу рослинність. Знищити її дуже важко, бо шматочки її гілочок легко відламуються і розносяться разом із сіном, заносяться водою на заливні луки, пасовища, трав’яні місцини по берегах численних струмків та річок. Налипаючи на копита тварин, чіпляючись до підошов взуття та коліс транспорту, вона дуже швидко розповсюджується по стежках і дорогах нашої країни. Тому в місцях її появи слід встановити пильний нагляд за рослиною, з метою запобігання її подальшого розповсюдження.

Верби на Україні можна побачити майже скрізь. Вони оспівані в піснях, легендах, оповіданнях, народних переказах, а тому стали невід’ємною частиною нашого рідного краю. Всім добре відома народна приказка «Без верби і калини нема України». І донині ставки обсаджують вербовими кілками, щоб через деякий час над ним зашуміли верби, щоб краще ловилася риба, щоб можна було посидіти біля ставу ввечері, помріяти…

Поновити сьогодні історію заселення Європи цим видом рослинного світу майже неможливо. Немає тих достовірних відомостей про те, коли, як і куди саме потрапила верба ламка до її теренів. Більш за все, що її свідомо завезли до Європи з метою культивування ще у візантійські часи, а може, й у римську епоху. Вчені вважають, що, можливо, первісним центром проникнення верби до Європи були Балкани або Італія. Вона швидко призвичаїлася до нових місць проживання і легко здичавіла, поступово завойовуючи нові країни. На території Середньої Європи верба ламка легко розповсюджувалася гілками, схрещувалася з місцевим видом – вербою білою, і утворювала гібридні форми. Багато таких форм росте нині і на Україні.

Вперше про існування на території Європи верби ламкої згадується у 796 році у старовинних саксонських земельних грамотах. Зокрема в них мова йде про те, що в графстві Вилтшир як межові знаки висаджуються верби. На той час подвійних назв рослини ще не мали, тому сьогодні важко було б стверджувати про який саме вид цієї рослини йде мова в грамотах, якби не такий факт про межові розподіли. Сьогодні в тих місцях, про які йде мова у грамотах, ростуть верби ламкі, тому цілком вірогідно, що саме  вони й беруть свій початок від тих древніх межових саксонських верб. А збереглися вони тому, що межові верби у ті давні часи постійно оберігалися і відновлювалися.

Згодом верба ламка потрапила із Західної Європи на терени України. А ще пізніше українські та інші переселенці розповсюдили її вже до Сибіру, Казахстану, Південного Уралу тощо.

Той, хто має власного города, не один раз лаяв і проклинав і таку рослину, як щириця звичайна. Адже сьогодні це один із найрозповсюдженіших і найзлісніших бур’янів нашого краю. Щириця трапляється скрізь: вздовж доріг, коло жител, на пустирях, цвинтарях, вокзалах, залізницях, городах, виноградниках, баштанах – словом, скрізь на розораних землях, насипах, берегах річок. Сьогодні нам дуже важко уявити, що наші предки свого часу не знали цієї рослини. А воно ж саме так і було. Щириця в дикому стані росла собі тихенько лише в Північній Америці і гадки не мала, що окрім цього краю існують ще безліч інших, не зайнятих нею. Але от у XVI столітті разом з мандрівниками  вона легко перетнула Атлантичний океан і вперше з’явилася у Європі. Скільки років вона мандрувала собі теренами країн Європи, не відомо. Зате відомо, що вперше вона згадується вже у 1733 році в Венеції. А в 1750 р. вона випадково була завезена до Швеції, і знову ж таки з Америки, до ботанічного саду в м. Упсала. Саме звідси «чужинка» почала свою переможну ходу по всій Європі. Одну за одною підкоряла щириця країни нового континенту. Вже у 1855 р. вона потрапила і до нас. Не  зустрічаючи на своєму шляху опору місцевої флори та людини, вона швидко завоювала простори України  і стала злісним бур’яном нашого краю, хоча молода щириця є гарним поживним кормом для свиней. Але ж одна рослина щириці дає 500000 насінин, які можуть довгий час зберігатися у землі, не втрачаючи своєї схожості!

Про рослин-«переселенців» можна говорити й говорити. Можна згадати про дворядник муровий, дурман звичайний, паслін рогатий, нагідки лікарські, рожу рожеву, водяний гіацинт, боже дерево, кукіль звичайний чи лободу карликову. Все це рослини, які ми з вами звикли вважати своїми. Але ці «свої» рослини, виявляється, звідкись-то прийшли, приплили, прилетіли до нас і стали звичайнісінькими бур’янами, з якими ми сьогодні нещадно боремося і які нам ніяк не вдається побороти. З ними веде нещадну боротьбу і карантинна служба України, агрономи і селекціонери, але, нажаль, часто ця боротьба закінчується невдачею з боку вчених.

Одним з найефективніших засобів боротьби з небажаними переселенцями є охорона природи рідного краю. Якщо на ділянках з порушеною рослинністю припиняється дія антропогенного фактору і встановлюється охоронний режим, через деякий час, як твердять про це вчені, рослинні угруповання знову стають монолітними і витісняють «чужинців» із своїх природних територій. Це явище добре просліджується поблизу заповідників. Тут немає ні високих стін, ні глибоких ровів, не використовуються гербіциди та інші засоби боротьби з «переселенцями», але  бур’яни, поширені навкруги, зупиняються на межі, немов натрапляють на невидиму перешкоду. От і туляться невеликі колонії бур’янів здебільшого поблизу кордонів, на піщаних косах річок та інколи уздовж доріг, що ведуть до заповідних місць.

Зупинити наступ «чужинців» можна і в тих місцях, де майже не залишилося на сьогодні природної рослинності, місцевої флори. Для цього необхідно штучно відтворити на землях, що не використовуються в господарстві (яри, придорожні смуги тощо), багатовидових рослинних угруповань, які б за своїм видовим складом і структурою наближалися до притаманній цій місцевості (ті, що були зведені людиною). Такі угруповання стануть на перешкоді розповсюдження бур’янів, а, взагалі, поліпшать екологічну ситуацію в регіоні, що на сьогодні має дуже велике значення.



Понравилась статья? Оцените ее - Отвратительно!ПлохоНормальноХорошоОтлично! (Нет оценок) -

Возможно, Вас так же заинтересует:
Загрузка...

Комментариев еще нет