Тітонька Марія. Оповідання.

Надія ОНИЩЕНКО

(Продовження. Початок у №25)

Ви, навіть дні порахували.
— Часу в мене багато було. Все життя день за днем багато разів пройшло у пам’яті в безсонні ночі. До того ж, з 6 класу я вела щоденник, записувала всі важливі події свого життя. Небагато щасливих днів дано мені долею і Богом. Але я вдячна за те, що ці дні були в моєму житті: кожен з них пам’ятний, яскравий.— А щоденник зберігся?— поцікавилася Ірина.
— Ні. Почалася війна — не до щоденника було. Загубився десь.
— Шкода. Щоденник — цінна річ.
— Мені дуже шкода, що не встигли ми з Петром дитинку народити. Вона була б моєю втіхою, окрасою мого життя. Попереду старість і самотність. Нікого в мене немає, крім Іллі, Зої і Антона, Андрійка і Варі.
— Коли взяти до уваги те, що є люди, у яких зовсім нікого немає, то це не так уже і мало. Сподіваюсь, вони не кривдять вас?
— Ні, ні, ні! Вони уважні і турботливі.
— То вам немає чого впадати у відчай я розумію, чому ви сумуєте. На жаль, змінити нічого не можна.
— Гляну на себе в дзеркало — постаріла. А Петра не можу уявити старим. Бачу таким, яким він був в пору нашого щасливого життя: вродливий, стрункий, життєрадісний. Я не бачила в нього жодного недоліку. Боже! Який він був гарний!
— Ви не бачили недоліків тому, що дивилися на нього закоханими очима. Ви любили і його недоліки.
— Ні, про нього говорили, що він ідеальна людина.
— Ви молодою овдовіли. До вас сваталося багато чоловіків, а ви обрали самотність. Чому?
Вісім чоловіків сваталося до тітоньки Марії. Такою кількістю женихів не могла похвастатися жодна жінка в окрузі. Хороші, порядні люди, вдівці, які бачили ній вірну дружину, гарну господиню. Всім відмовила. Жонаті, охочі до «лівих заїздів»,»утішники» самотніх молодиць, не наважувалися навіть наблизитися до неї: знали, який гострий у неї язик і як вона відноситься до подібних розваг.
— Я завжди знала,що іншого чоловіка, схожого на Петра, немає, — заговорила тітонька Марія. — Можливо, я була, як тепер висловлюються, закомплексована. По-перше, не могла я переступити через надію. Чекала — повернеться мій єдиний, мій неповторний. По-друге, не могла я уявити себе в обіймах іншого чоловіка. Завжди поруч зі мною був мій апостол, мій Петро, закохано дивився на мене. Як лягти в ліжко з кимось іншим? Як дозволити цілувати себе, роздягати, дивитися на мене роздягнену? Не розуміла тих жінок, які це могли. Я не засуджувала їх, ні, але не могла чинити так, як вони. Від думки, що поруч зі мною буде сопіти, хропіти чужа людина…
— Петро теж міг хропіти, — сказала Ірина.
— Петро мій, рідний, а інший завжди був би іншим, чужим, другим.

***
Довго, наполегливо домагався прихильності Марії Михайло, тракторист із сусіднього села: воно входило в той колгосп, де працювала Марія.
— Як ти все оце собі уявляєш? Сьогодні я пересплю з тобою, а завтра мій Петро прийде. Що він нам скаже? Що ми йому скажемо?
— Так і прийде завтра!
— Ну, післязавтра. Через тиждень…що буде? Зрозумій: ти можеш зруйнувати, зіпсувати наше життя.
— Будь би живий — уже прийшов би, або якось озвався. Пробач, що кажу тобі ці жорстокі слова. П’ять років минуло після війни. Скільки листів ти отримала, в яких чорним по білому написано: «Пропав безвісно»? — помовчав. — Я не потішитися прийшов. Я одружитися з тобою хочу. Щоб на все життя.
— Одружитися тобі давно час.
— Ти одна винна, що я неодружений. Виходь за мене заміж. Одружитися я дуже хочу.
— То ти сватися прийшов? А свати де?
— Ти згодна? — зрадів Михайло. — Я завтра із сватами прийду.
— Приходьте втрьох і візок візьміть: я найбільшого гарбуза не пошкодую.
— Найбільшого — це якого? — поцікавився залицяльник.
— Ходімо покажу, — відповіла Марія, — літрів на 30.
— Як на тридцять? — здивувався Михайло.
— Якщо вибрати з нього насіння і м’якоть, то можна влити в нього літрів 30 води. Ходімо! — і хотіла відчинити хвіртку, щоб вийти на город, а вона розсипалась.
— Краще винеси мені цвяхи і молоток: я відремонтую хвіртку, бо ця вже розвалилася, а та, що з вулиці, завтра розпадеться.
— Іще чого, не вистачало! Сусіди побачать — миттю тебе в приймаки запишуть.
— Нехай записують. Я згоден. І ти погоджуйся: виходь за мене заміж. Підемо до мене і заживемо знаєш як!
— Не знаю і знати не хочу.
— Я два роки будинок зводив. Хазяйкою в ньому тільки тебе уявляв. Ти молода, вродлива жінка. Невже тобі не хочеться сімейного затишку, люблячого чоловіка, діточок?... Я люблю тебе, Маріє…скажи, чого ти хочеш, я…
Марія не дала йому договорити.
— Єдине, чого мені зараз хочеться, щоб ти замовк, пішов звідси, і щоб я тебе тут більше ніколи не бачила.
— Небагато тобі хочеться. Але немає в мене сили це зробити, може, не треба?
— Треба, — відповіла Марія і пішла в хату.
Наступного дня, коли Марія пішла на роботу, Михайло прийшов у її двір зі своїми інструментами, полагодив усе, що чекало чоловічих рук, і теж пішов на роботу. Собака спочатку гавкав на нього, з ланцюга рвався, а потім заспокоївся. Михайло умовив його не сердитися. Пес ліг біля будки і уважно стежив за незнайомим чоловіком, не спускаючи з нього розумних очей: він пам’ятав, що хазяйка вчора була не дуже привітна з цим чоловіком, а йому чоловік сподобався. На прощання дав Михайлові лапу і дозволив погладити себе.
Другого дня Марія і Михайло зустрілися на роботі. Привітно посміхаючись, жінка сказала:
— Не втримався. Прийшов, похазяйнував. Візьми цей дарунок в знак щирої вдячності, — і подала йому згорток у газеті.
— Що це?
— Рушник і сорочка.
— Петрова сорочка?
— Для нього купила, коли війна скінчилася. Носи на здоров’я.
— А як Петро прийде?
— Я йому іншу куплю. Не відмовляйся, — лагідно сказала Марія, і Михайло взяв згорток, запитливо дивлячись на жінку. Надія ворухнулася в серці..
— Хороший ти чоловік: щирий, працьовитий, надійний. За тебе заміж піде будь-яка з жінок, яку ти покличеш. Облиш мене і будь щасливий.
— Без тебе?
— Без мене. Тобі треба повірити в це, і все в тебе буде добре.

***
Михайло не повірив її словам. В той день після роботи він так напився, що Олена ледве ждовела свого найближчого сусіда до його будинку. Вона уклала його в ліжко. Роздягти посоромилася, лише фуфайку зняла і чоботи. Вправилася по господарству.
Вранці принесла розсолу і сніданок. Докірливо дивлячись на Михайла, сказала: «Горя в пляшці не втопиш, а сам втопишся. Господь через всю війну провів тебе і повернув додому живим, здоровим не для того, щоб ти власноручно себе загубив», — важко зітхнула і пішла поратися по господарству.
«Як ладненько все в неї виходить,» — думав Михайло, дивлячись у вікно і попиваючи розсол. Дивився на Олену, а бачив Марію. Почував себе кепсько і від перепою, і від сорому, і від усього іншого. Перед Оленою було ніяково. Так перебрав!
Похмілля він завжди переносив дуже важко. Тому уникав заходів з присутністю спиртних напоїв. Він навіть на рибалку не ходив з чоловіками, бо вони брали спиртне, а відмовлятися від чарки було неможливо — так наполегливо пропонували. Михайлові це не подобалося. Він запрошував на рибалку Олениних синів. Йому подобалися і походи. Хлоп’ята були в захваті від них. А Олену непокоїла думка про те, що її сини звикають до Михайла. Їм дуже хочеться мати батька: Яків, їх татко, загинув на війні.
Старенька хатинка, в який жила Олена з дітьми, двома хлопчиками, поруч з новим, красивим будинком Михайла, мала вигляд не просто старенької, а жалюгідної Олена прикладала чимало зусиль, щоб її оселя була чепурненькою: білила її вапном, фарбувала вікна і двері. У дворі насіяла квітів. Пильно стежила за кожною дощечкою у паркані. Синів привчала господарювати. Говорила їм:
— Я не впораюся без вашої допомоги.
— Матусю, було б дуже добре, якби дядя Михайло з нами жив. Ми би його татом звали, — сказав Сергійко, старшенький. А Юрко, молодший, підтримав: — Ми б усі разом тобі допомагали. Нам дуже подобається бути з ним.
— Цього надто мало, — сумно відповіла мати. — Треба, щоб і йому подобалося бути з нами. Хлоп’ята вирішили обговорити це питання з Михайлом, не відкладаючи розмову у довгий ящик. По-дитячому щиро, без лукавства вони запитали у нього, чи подобається йому бути з ними і їх мамою. Отримавши позитивну відповідь, запропонували Михайлові одружитися з їх мамою і запевнили чоловіка, що вони дуже люблять його. Неочікувана і смілива пропозиція приголомшила Михайла. Його думки и почуття зайняті іншою жінкою. Та як пояснити це дітям, яким дуже хочеться бачити свою маму щасливою, мати бітька, і вони обрали тебе?
Всю ніч Михайло не міг заснути.
То Марія гарбузом йому погрожувала, то лагідно говорила: «Будь щасливий без мене». То діти запевняли, що люблять його, будуть слухняними і працьовитими. Пригадалась одна з останніх розмов з тяжко хворим батьком. Він говорив: «Дуже мені хотілося дожити до Перемоги, повернутися до мирної праці. Ці бажання здійснилися. А оженити тебе і дождатися онуків… засидівся ти в женихах. Мене дуже непокоїть те, що твоє особисте життя не впорядковане. Клин клином вибивають, синку. Всі твої ровесниці або заміжні, або вдови. А твоя половинка десь чекає тебе, сумує. Не пройди мимо своєї долі. Можливо, вона вдова, діточок має — не бійся: діти щастю не завадять».
«Де вона, моя доля, моя половинка? Заблукала десь…Невже я стукаю не в ті двері? — думав Михайло. — Вранці діти прийдуть. Що їм казати?»

***
Олена поралась в хаті. З ночі дощило. Ні в полі , ні на городі працювати неможна. Глянувши на годинник, накинула на себе плащ і пішла до Михайла по синів: вони після сніданку відпросилися у матері до нього. Біля хвіртки погукала: «Сергійку! Юрко!» Сергійко виглянув із сарайчика. Веселий, збуджений.
— Майте совість! Засіли тут зранку…Чи у вас своєї домівки немає?!
— Мамо, ми стільчик робимо. Закінчимо і прийдемо.
Робили вони не лише стільчик. Вчорашнє питання обговорювали і обмірковували план подальших дій.
Прийшли з Михайлом. Поголений, святково одягнений. Приємний, ледве-ледве вловимий запах одеколону «Красная Москва» наповнив маленьку кімнату. Михайло поставив перед Оленою стільчик, посміхнувся, сказав:
— Присядь, Юхимівно. Приміряй, чи зручно. Це тобі від нас на згадку про цей дощовий день, — і обняв хлопчиків за плечі.
Вона сіла на стільчик і весело вигукнула:
— На такому зручному я ще зроду не сиділа! Вставати не хочеться, та треба ж майстрів пригостити! Пообідай з нами, Михайло Терентійовичу, — запросила сусіда і хотіла встати, але він зупинив її:
— Посидь.
Сини стояли поряд з Михайлом. Були серйозні, стривожені. Поглядали то на матір, то на Михайла. Він теж помітно хвилювався. Олена занепокоїлась, встала.
— Зізнавайтесь: що трапилось?
— Ще не трапилось, але має трапитись, — сказав Михайло і легенько підштовхнув до матері Сергійка. Він запитливо глянув на Михайла. Той ледь помітно кивнув головою. Син заговорив, дивлячись на побліднілу матір:
— Ми прийшли сватати тебе, мамо. Скажи, ти згодна стати дружиною дяді Михайла?
— Ну, і жарти у вас! Сьогодні ж не перше квітня!
— Нам не до жартів: все дуже серйозно, — сказав Михайло, а Юрко, смикаючи Олену за поділ спідниці, благав:
— Матусю, погоджуйся швидше, бо я вмру від хвилювання…
Олена погодилася. Їх шлюб урочисто зареєстрували в сільській раді, і зажили вони у щасті і злагоді. Згодом у Сергія і Юрка появилися братики Василько, а потім Богдан. Сергій і Юрко обожнювали їх.
…Так закінчилося холостяцьке життя найнаполегливішого залицяльника Марії. А вона так ні за кого і не пішла заміж.

***
Не відпускав її Петро від себе, — якось сказала Зоя.
— Як не відпускав?, — здивувалась Ірина.
Зоя зітхнула. Помовчала і заговорила сумно-сумно:
— Марія виросла біля річки, а плавати не вміє: вона води чомусь панічно боїться. Але протягом багатьох років вона час від часу бачить один і той же сон. Вона вдягнена у свою весільну сукню і плаває під водою серед айсбергів. Про айсберги і північне сяйво їй розповідав Петро: він служив у морфлоті на Півночі. Не знаю: бачив він айсберги і північне сяйво, чи йому хтось розповів про них… Отже, плаває вона. Їй не холодно у крижаній воді. У підводній частині одного з айсбергів вона бачить Петра. Він окутаний прозорим льодом, нерухомо стоїть у повний зріст. На ньому форма моряка. Лише безкозирки немає. Озброєний. Руки його упираються в кригу. Він сумно-сумно дивиться на Марію і мовчить, нічого не говорить. Вона намагається зрозуміти: живій він чи ні, але прокидається, так і не отримавши довгоочікуваної відповіді на хвилююче її питання. Їй дуже хочеться побачити продовження цього видіння, а воно кожного разу обривається тієї миті, коли їй здається, що вона от-от знайде розгадку цієї таємниці.
Побачене уві сні довго стоїть перед очима, непокоїть, навіває спогади, збуджує уяву.
Вона іде у військовий комісаріат, розповідає воєнкому про свої сни, зворушливо просить пошукати Петра, сподіваючись: за час, що минув, з’явилися якісь новини про її чоловіка. З’являються ж про інших.
Сивоголовий воєнком знав: Марія наймолодша вдова в районі. Судно, на якому служив Петро, було потоплене. Та мало чого…Всяке буває… і він, розчулений її простотою і щірістю, вражений подружньою вірністю і наполегливістю, з якою вона шукає свого коханого, виконує її прохання. На жаль, немає бажаних новин, а роки йдуть…
Кожного разу, коли в її житті з’являється чоловік, готовий одужитися з нею, між ними стає Петро, і все закінчується відмовою.

Продовження в наступному
номері