Тітонька Марія. Оповідання

Надія ОНИЩЕНКО

Хто вмер, але не забутий, той безсмертний.

Лао ЦЗИ, китайський філософ

Зоя і Антон, її чоловік, запросили до себе в гості на зимові канікули Ірину, страшу сестру Зої. Успішно склавши заліки та іспити, винесені на зимову сесію, і обговоривши це питання з чоловіком, який жив і працював у Донецькій області, студентка-п`ятикурсниця з чистою совістю вирушила із Полтави, де навчалася у сільськогосподарському інституті, відпочивати у село на Харківщині. Після канікул на неї чекало багато роботи: останній семестр, весняна сесія, державні іспити і — найголовніше для заміжньої вагітної жінки — народження дитини.У вагоні приміського поїзда, зручно влаштувавшись біля вікна, Ірина дістала з сумки клубочок мохерової пряжі, крючок і журнал «Крестьянка» з візернуком шапочки, яку їй дуже кортіло за канікули подарувати собі. Вона захопилася в`язанням, шапочка була її першою серьозною роботою. Їй нетерпілося розібратися в описі візернука. Вона поринула в роботу і відірвалася від неї, лиш почувши оголошення про те, що наступна зупинка Коломак: все, приїхала...
Поклавши в`язання в сумку, глянула у вікно і завмерла від побаченого: красиво, як у казці! Блідоблакитний сніг виблискує під сонцем, переливаючись різнокольоровими іскорками. Кожен кущик уздовж залізничної колії, кожна бур`янинка стоять вбрані у розкішні білі шати.
Ірина вийшла із вагона на перон. Тут на неї чекала велика неприємна несподіванка: ожеледиця. Правда, доріжки для пішоходів посипані піском. Потихеньку пішла на «п`ятачок надії» — місце, де підловлювали попутну машину, щоб доїхати до села. Автобус туди не ходить. Десятикілометрова дорога пролягає через ліс, в якому і дикі кабани, і вовки, і лисиці. Страшнувато... І далеченько.
До «п`ятачка надії» Ірина йшла по алеї. Над нею височили, мабуть, столітні тополі. Кожна гілочка покрита льодом. Легенький-легенький вітерець колише їх, і вони, мов кришталеві, тихенько видзвонюють. Захоплена чарівністю цього передзвону, жінка майже заспокоїлась. Але на неї чекало нове розчарування. Від «п`ятачка» дорога нічим не посипана і дуже нагадує каток.
Місцевий житель, проходячи мимо, зупинився і сказав: марно стоїть вона, чекаючи попутку. Ніхто сьогодні не їде і не йде по цій ковзанці. І додав, що їй треба іти на молокоприймальний пункт, щоб під`їхати на попутній машині до села.
— Там ви будете в теплі. Тетяна вас чаєм пригостить. А, стоячи тут, замерзнете, бо чекати доведеться дві-три години.
Молода жінка на молокоприймальному пункті привітно зустріла Ірину. Подала надію: машини повинні привезти молоко. Пригостила чаєм з домашніми пирогами. Але машина, на яку Ірина так сподівалася, не приїхала. Тетяна запропонувала йти шукати когось, хто її виручить. Біля чайної побачили трактор. Тетяна зраділа, сказала:
— Толя в чайній. Тільки б не встиг випити.
Жінки домовилися, що Тетяна відрекомендує Ірину як свою родичку. Прощаючись, вони обіймуться, і Тетяна передасть вітання родичам.
Толя, на щастя, не встиг випити те, що стояло перед ним у стакані. Тетяна умовляла його відвезти Ірину в село. Він вагався: дуже слизько. Вона приводила свої аргументи:
— Скоро темніти почне. Що жінці робити? Їй дуже треба. Відмовляти не можна — вона вагітна. Ти встигнеш засвітло повернутися. Їхатимеш тихенько — все буде добре.
Умовила.
Вони без пригод доїхали до будинку Ірининих родичів. Вона дістала гроші, але Толя категорично відмовився їх взяти і вже зібрався їхати, коли з будинка вийшла Зоя. Вона швидко зорієнтувалася в ситуації і сказала: «Зачекай хвилинку», — і пішла в будинок. Повернулася з півлітровою пляшкою самогонки і весело проомовила: «Оце те, що тобі потрібно більше, ніж гроші. Дорога — що ковзанка: знервуєшся, поки доїдеш. Вип`єш — заснеш, як немовля, і проснешся, як новенький... Тільки зайвого не пий».
Ірин рятівник засміявся, подякував, взяв пляшку і поїхав.
А Ірина опинилася в обіймах родичів, які з нетерпінням чекали її приїзду. Андрійко і Варя не зводили очей з улюбленої тітоньки. Обіцяли вранці показати їй телятко, яке народила корова Марта. Пригощали молозивом, нахвалюючи його смакові якості і корисність, ділилися шкільними новинами і враженнями від новорічних свят, милувалися подарунками, привезеними Іриною.
Коли тато об`явив відбій, діти знехотя пішли спати. Дорослі продовжили посиденьки, але недовго: розуміли, що гостя втомилася, бо день у неї був нелегким.
Провалившись у теплу м`яку перину, Ірина відчула себе втомленою, але щасливою. Зоя вкрила її легкою пуховою ковдрою і, поцілувавши, побажала приємних снів. Малятко ворухнулося під серцем, і Ірина, гладячи живіт, сказала: «Будемо спати, крихітко моя». Засинаючи, згадала всіх, з ким звів її минулий день, і подумала: «Скільки добрих, небайдужих людей я сьогодні зустріла!»

***
Вранці, надівши на взуття «їжачки», які захищають від сковзання у випадку ожеледиці, діти пішли до школи, а Зоя і Антон — на роботу. Ірина залишилась на господарстві. Поливаючи квіти на підвіконні, виглянула у вікно і побачила людину, яка по-пластунськи переповзала через вулицю в напрямку до будинку сестри. Подумавши, що людина упала, травмувалася і потребує допомоги, Ірина, швиденько одягнувшись, вийшла до хвірточки саме в ту мить, коли людина вже підповзла до неї і встала. Це була тітонька Марія, сестра Зоїного свекра Іллі Федоровича. Вона жила на протилежної стороні вулиці. Жінка стояла перед Іриною задоволена, усміхнена. Радісно вигукнула:
— О, тут такі бажані гості! А я не знаю!
Вона засипала Ірину запитаннями: коли приїхала? Як добиралася до села? Погостює чи затра поїде? Ірина, рада, що тітонько жива та здорова, задовольняла її цікавість.
— А Зоя дома?
— Вони з Антоном пішли на роботу.
— По такій дорозі треба йти! Шкода, що Зої нема, — зітхнула тітонька.
— А я не можу вам допомогти? — запитала Ірина.
Тітонька завагалася. Помовчавши, сказала:
— Зібралася я снідати...І так мені захотілося... Не знаєте: сто грам у неї знайдеться?
— Сто грам чого? — запитала Ірина.
— Самогонки, — зніяковіло відповіла жінка.
Ірина не стрималася — засміялась.
— То це заради неї ви так штурмували дорогу?
— Заради неї, — сміючись, відповіла Марія. — Захотілося, як перед смертю.
— Так не можна казати. Не знаю, чи є в Зої сто грам: снідали без чарки. Ходімо до нас снідати, — запропоновула Ірина, і тітонька погодилась.
Сніданок вона майстерно поєднала з розмовою. Розпитувала про студентсьвке і подружнє життя, давала поради. Розповіла сільські новини. Ірина не знала нікого з людей, про яких говорила тітонька Марія, але слухала. І їй здавалося, що вона живе серед них, радіє і сумує з ними. Кожну подію тітонька коментувала. Про найгарячішу» так висловилась:
— Ну, вимазала ворота дьогтем, за чуприну потягала Катерину. І досить. Ні! Вона ще й всі шибки у вікнах повибивала. Для чого? Зима. Холодно. А там же діти! Вони у чому винні?
— А винуватець як себе повів? — запитала Ірина.
— Достойно. Молодець Семен. Дусі, дружині своїй, сказав: «Ти сама винна: від хорошої дружини чоловік до іншої жінки не піде. Вона перед тобою нічим не завинила. А ти так зганьбила її.
— Як не завинила?!
— Ніяк. Між нами нічого немає.
— Так я тобі і повірила!
— Я тобі коли-небудь брехав?
— Ні. Але ж ти...
— Я ж... А не вона! Ворота сьогодні ж пофарбуй. Гарно, не як-небудь. А ще зачепиш її — дуже пошкодуєш».
Купив скло, найняв чоловіка, який позастеклював вікна.
— А звідкіля вам відомо про цю розмову між ними?
— Дуся розповіла. Всім жаліється. Співчуття шукає.
Семен пішов жити до своєї матері. Розбирається в собі: як і з ким жити далі. З роскішною красунею Дусею, яка і чути не хоче про дітей, пелюшки і інші клопоти, пов`язані з цим. Чи з Катериною, з її чарівними синами.
Олексій, чоловік Катерини, вмер від саркоми у 36 років. Вона відчайдушно боролася за його життя, а після смерті мужньо долалаа всі всі випробування, які увірвалися в її вдовине життя. Приваблива, стримана, поступлива, вона не підпускала Семена ні до дітей, ні до себе, просила: «Не ходи за мною: самотню жинку легко знесловити. А вмене діти підростають». Та ноги самі несли його до неї. Тітонька посміхалася: «Є таке прислів‘я: «Як голова йде обертом, то ноги не втримають»
Дуся тепер ломає голову над питанням, чим Катерина краща за неї? А Катерина у відповідь на співчуття тихо промовила: «Вона впевнена, що свою сім‘ю захищає».
— Як на мою думку, — сказала тітонька Марія, — сім‘ї там уже давно немає.Що за сім‘я без дітей? Коли жинка не хоче мати дітей, для чоловіка це принизливо і образливо.
— Як, на вашу думку, закінчиться ця історія? — запитала Ірина.
— Все село два тижня з нетерпінням чекає заключної дії цієї драми. Мені дуже хочеться, щоб всі прийняли правильне рішення.
Гостя завершила свій візит подякою за сніданок і цікаву бесіду. Запросила Ірину до себе обідати і, пообіцявши приготувати щось смачненьке, по-пластунськи поповзла до своєї домівки.
Коли Зоя і Антон повернулися з роботи, Ірина розповіла про візит тітоньки Марії і запрошення на обід. Сестра, посміявшись, сказала: «Треба понести сто грам. Напевно, дуже хочеться, якщо по-пластунськи повзла. Не подумай, що вона зловживає. Вона людина компанійська. Самотність важко переносить. Мабуть, дуже засумувала. Весною почнуться польові роботи, і тітонька наша оживе серед людей».
Зоя зробила піщані доріжки до тітоньки і свекрів, навідалась до них, і сестри пішли в гості.
Ірина бувала у дворі тітоньки Марії влітку. Тоді він утопав у квітах. Під вікнами росли матіоли, неповторний аромат яких розносився навкруги. Біля паркану, перед вікнами — бузок і мальви. Подвір`я, ніби килимом, застелене споришем. За ними — по рядочку айстр і чорнобривців. А далі височать різнокольорові жоржини. Окремо — рядочки гладіолусів і хризантем.
Всі, кому в урочисті миттевості життя потрібні квіти, ідуть до тітоньки Марії з проханням виручити. Вона нікому не відмовляє, не дорікає, мовляв, і самі могли б виростити. Щедро ділится з усіма, хто просить. Николи не бере за квіти грошей і не зрізає, щоб поставити в хаті: навіщо вкорочувати їм віку?
В хаті у тітонькі Марії Ірина була вперше. Побілена, святково прибрана хата дивилася на світ Божий через сяючи чистотою вікна, завішені білосніжними занавісками, прикрашеними вишивкою рішельє. На підвіконнях — квіти: популярні в селі калачики, фуксії, вогник. На стінах — фотографіїї в рамочках і рушники із домотканого полотна, вишиті тітонькою Марією хрестиком, червоними і чорними нітками, з мереживом, зв‘язаним крючком. Все це було зроблено зимовими вечорами при гасовій лампі. Електричне світло прийшло в село після війни.
Появі Ірини і Зої тітонька Марія щиро зраділа.
— Принесли вам нагороду за мужність, з якої ви покоряли дорогу від своєї до нашої хати, — урочисто проголосила Зоя і поставила на стіл пляшку з самогонкою.
— Та я ж вже й перехотіла, — відповіла хазяйка.
— Ну, тоді я понесу додому: у мене там є бажаючи.
— Та чого ж її носити туди-сюди? Щиро дякую за нагороду, вип‘ємо, як що принесли, — сміючись сказала тітонька.
На столі миттю з‘явилася щедра закуска, і тітонька Марія, і Зоя люблять і вміють вести розмову за столом, на якому є що випити і чим закусити. Все було таке смачне, що Іра боялася: з‘їсть лишнього, пагано їй буде. І хоч пила вона лише узвар із сухофруктів, сміялася від душі, бо було з чого. Жінки пригадували веселі бувальщини із життя села, доречно вставляли в розмову анекдоти.
***
За час гастювання в селі Ірина,часто спілкуючись з тітонькою Марією, зблизилася з нею і багато чого взнала про її минуле. Тут вона народилася і все життя прожила, прошла через все, що випало на долю країни, її села і сім‘ї. Батько вмер з голоду у 1934 році. Мати чудом вижила і зуміла врятувати життя Марії і молодшого брата Іллі.
— Він маленьким був, як колобок. А в голодні роки став худий-худий: шкіра і кістки. Так ми і залишилися на все життя. Чим тільки не годувала його мамо, а потім дружина...Ніби вчора з Бухенвальду вийшов. Як він усю війну пройшов? Де брав сили, щоб витримати всі її тяготи? Не розумію... — говорила тітонька Марія і плакала.
— Ви теж худенька, — зауважила Ірина.
— Я завжди такою була, як тріска! Мені подобається бути саме такою: все у мене в нормі і тут, і тут, — сказала, сміючись і приклавши руки до грудей і до сідниці.
Закінчивши семіричну школу, пішла з мамою працюваті у колгосп. В полі, коли допомагала мамі чистити цукрові буряки, її вперше побачив Петро, демобілізований моряк: відслуживши на флоті на півночі, він повернувся додому.
В поле прийшов прямо з поїзда: з листів знав, де маму шукати. Так, у полі, сонячного дня зустрілися їх погляди і серця.
Весною, коли сади цвіли і солов‘ї в них виспівували на всі лади, в селі народилася нова сім‘я. Відшуміло обрядовими піснями і запальними танцями їх веселе весілля, на якому гості бажали молодим довгого і щасливого подружнього життя.
— Петро, мій апостол, любив носити мене на руках. Цилуючи, говорив: «Крихітка, моя... Зіронька моя ясная... Трішечки подростешь — і ми діточок народимо. Я хочу троє: двох синочків і ясочку дочку... А ти що думаєш про це?» «Я — як ти», — відповідала я.
Він був високий, кремезний, вродливий, приязний. Дівчата задивлялися на нього, заздрили мені, а він чув і бачив лише мене одну! Які щасливі ми були!
Тітонька Марія теж не сіра мишка. Гострий погляд її голубих очей, кинутий з-під густих, чорних вій, поранив серце не одного юнака. А язичок... Парубки говорили: «Краще не потрапляти під цю шрапнель». А вона, юна, без життєвого досвіда, не вміла ні лукавити, ні прикидатися. І ніколи цьому не навчилася. Була щира, доброзичлива, смілива, працьовита. ЇЇ поважали і ровесники, і люди похилого віку.
Якось тітонька Марія сумно-сумно промовила: «Як жаль, що не збувається те, чого нам щиро бажають в день народження, на весіллі, в новорічну ніч... Ми з Петром планували наше майбутнє. Яким щасливим і безхмарним ми його уявляли!...Все зруйнувала війна. Десь чула, чи читала, що війна — найжорстокійший злочин проти людини, людяності і людства. Правильно сказано...
Двісті сорок два дні ми були нареченим і нареченою. Кожен з цих днів був для нас святом. Сорок три дні я була щасливою дружиною коханого чоловіка. Це були незабутні, неповторні дні. Потім я, як тисячі жинок, була солдаткою, з третього дня війни. В березні 1944 року отримала приголомшлене «пропав безвісно». 23 березня, четвер — найчорніший, найтрагічніший день в моєму житті. Мабуть, море стало його могилою. Не вірила в його загибель. Не знала, як молитися за нього, яку свічку ставити в церкві: за здравіє чи за упокой. О! Як важко мені було... Один Бог знає. Чекала, шукала, довго і терпляче, сподівалася... Сердилася на тих, хто говорив, що даремно чекаю. Надія до цього часу живе в мені. Притихла, принишкла, але не вмерла, не облишила мене».
Продовження в наступному
номері



Понравилась статья? Оцените ее - Отвратительно!ПлохоНормальноХорошоОтлично! (Нет оценок) -

Возможно, Вас так же заинтересует:
Загрузка...

Комментариев еще нет