З історії української мови у Дружківці

Володимир КАЧУР, голова міського осередку Національної Спілки Краєзнавців України

KachyrЯк відомо, першопоселеннями з кінця 17 століття в Дружківці та навкруги неї були запорізькі козаки. Тоді вперше в нашому краї зазвучала українська мова.

Від початку до 1917 року
У 1775 році Запорізька Січ була підступно ліквідована урядом царської Росії. Цим же урядом розпочинається роздача земельних володінь Січі російським чиновникам, офіцерам, поміщикам. Останні, з метою отримання прибутків, засновують села, «деревни», хутори. На місці запорізької маєтності Дружківка царський полковник Аршенєвський засновує у кінці 18 століття села Першаківку (район залізничного вокзалу у сучасному місті Дружківка) та Дружківку (правобережна сторона сучасного смт. Олексієво-Дружківка на Кривому Торці). В останній він будує церкву святого Архангела Михаїла. На лівобережній частини селища з’являється село Олексіївка статського радника Анненкова. На правому березі Казенного Торця село Гаврилівка (сьогодні район ЦМЛ) титулярного радника Смолянинова. На лівому – село Райське прем’єр-майора Шидловського. Селян вони переселяють з українських губерній, головним чином з сусідньої Харківської. Вона починалась вже в Райському і Красногоровці (сучасний Краматорськ). Характерні прізвища першопоселенців та переселенців: Кошові, Кошевенки, Дорошенки, Сіромахи, Василенки, Харківські та аж три сім’ї Шевченків. Отже панування української мови у нашому краї продовжується. Щоправда, мова поміщиків, повітових чиновників – російська.
Відставні солдати царської армії, повернувшись після багатолітньої служби до рідних сіл, спочатку говорять російською, а згодом переходять на українську з домішкою російською. Так з’являються перші ознаки сьогодні пануючого у побуті «суржику».
Перед скасуванням кріпосного права у 1861 році Аршанєвські продають село Дружківку тверському поміщику Карабіну. Останній довозить селян з «деревни Жуковка Тверской губернии». Прізвища їх російські – Воробйови, Жукови… але з часом, знаходячись в україномовному середовищу, вони переходять на українську мову спілкування. Звісно, що як і відставні солдати, з домішкою російськомовних слів.
Закладів освіти, культури у нашому краї до кінця 19 століття ще немає. Тому знамениті укази (валуєвський то емський), спрямовані на заборону в них української мови, дадуть себе знати пізніше – в добу індустріалізації.
У 1869 році повз «Ніколаєвку» (Першаківка) та Дружківку будується залізниця. У 1881 році при залізничній станції Дружківка починає працювати цукровий завод петербурзьких купців Борисовських, а трохи пізніше – металургійний («французький») та механічний («бельгійський» на місці збанкрутілого цукрового). У селі Дружківка – завод вогнетривкої цегли. На заводи, крім селян з українських губерній, прибувають селяни з російських(Орловської, Курської та ін.). державна мова в Російській імперії російська. Українська не визнається взагалі. Тому мова чиновників, заводської адміністрації, пошти і телеграфу, школи – російська.
А на початку 20 століття церковно-приходські школи працюють в селі Дружківка, Райське, Яковлівка і Гаврилівка. В тій же Яковлівці, крім церковно - приходської є заводська та земська школи.
Земські школи працювали також в селах Сурово і Райське та Олексієвці. В першій дружківській бібліотеці, відкритій у 1901 році, жодної української книги з 1173 не тільки за мовою, а й за змістом.
Все це приводило до послаблення позицій української мови в нашій окрузі. Навіть у побуті іде посилення російської та «суржику». У цей же час в Західній Україні, що була у складі більш демократичної Австро-Угорської імперії з державною німецькою мовою, дозволено відкривати україномовні школи, просвітницькі організації. Місцева греко-католицька церква теж україномовна. Тільки вищі навчальні заклади та мова влади – німецька або польська. В центральній Україні позиції української мови слабші, ніж в Західній, але щільніші, ніж в Східній.
1917-1941рр.
Справа стала змінюватися після лютневої буржуазно-демократичної революції в Російській імперії і початком національної в Україні. У Дружківці з’являється Просвіта (керівник Мусінкевич). Вона веде відповідну роз’яснювальну роботу серед населення, організовує український самодіяльний драматичний театр, збирає кошти на утримання українського уряду – Центральної Ради. Але більшість у цей час мріє не про національну державу, а про інтернаціональний «рай на землі», що обіцяє Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків).Комуністичнав майбутньому. Після перемоги більшовики вирішили використати українську мову як інструмент зміцнення влади та побудови комунізму. У 1923 році уряд УРСР приймає декрети «Про заходи щодо рівноправності мови і допомогу розвиткові української мови» та «Про заходи в праві українізації шкільно- виховних і культурно-освітніх установ». Державні установи, преса, заклади культури, школи, вищі навчальні заклади поступово переходять на українську мову. Навіть військові частини, що дислокуються в Україні. Цей процес охоплює і більш складний у мовному відношенні Донбас. Ось свідчення резолюції Артемівського окружного виконавчого комітету з цього питання від 13.04. 1929: «В цьому році намічається величезна тяга з боку робітників і селян щодо приєднання до української культури. Зростає попит на українську літературу, газети, на українське мистецтво. Зростає кількість гуртків українознавства та інших. Збільшується кількість шкіл, лікнепів»
Українізація в Донбасі, як і в інших регіонах, означала повернення до рідної мови, адже у Бахмутському повіті більшість населення була українською
На початку 30рр. 20 століття в селах Дружківка, Олексіївка, Сурове, Райське школи україномовні. І в селищі міського типу Дружківка, на Яковлівці, у Карлівці, в Торецькому і в Гірнику, на Гаврилівці (СШ №6) теж україномовні. І тільки школа імені Комуністичного Інтернаціоналу Молоді (КІМа) на території болтового заводу – російськомовна. Багатотиражні газети машинобудівного заводу «Ворошиловець», болтового «Червоний прес» виходять українською мовою. В селищі працюють україномовні та російськомовні самодіяльні театри, гуртки художньої самодіяльності, а в селах – україномовні. Поряд в Артемівську накладом в 32 тисячі екземплярів виходить українською мовою донбаський часопис «Забой». Знаменитий письменний М. Хвильовий в оповіданні «Юко» описує робітничу Дружківку українською мовою.
Але зміцнілий сталінський режим в Москві вже бачить в українізації небезпеку.
Українці можуть побажати відокремлення – так думають в Москві. І влада починає діяти. В 1928-1929рр. в тогочасній столиці УРСР Харкові проходять судові процеси над «націоналістами» по вигаданим в Державному політичному управлінні справам.
Судять українську безпартійну інтелігенцію. Серед засуджених учитель української мови з Олексієсо-Дружківки Ф.Василенко. Мову він викладав на робітфаці одного з харківських вишів. Згодом справа звинувачень у «націоналізмі» доходить і до українських комуністів. До тих, хто повірив в українізацію, але вчасно не відгукнувся на зміни в політиці Москви. Не очікуючи арештів, покінчують з життям старий більшовик, вчорашній нарком освіти УРСР М. Скрипник та комуністичний письменник М. Хвильовий. Та це тільки початок. Згодом тоталі тарна влада знищить більшість українських письменників, священників Української автокефальної церкви, значну частину українських вчених, викладачів вищої школи, вчителів. Серед них директори Сталінського (Донецького) та Луганського педінститутів Євдокименко А.В. і Цикін К.П., завідуючий Сталінським обласним відділом освіти Василенко І.П., редактор часопису «Забой» з артемівська М. Баглюк, учителі з Дружківки В.І. Мустяц, П.І. Байда, С.М. Сніжинський (по області репресованих вчителів сотні). Їх провина полягала в обговоренні питань тогочасної політики та схвальних відгуках про покійного наркома освіти М. Скрипника. За «націоналізм» до смертної кари засудили священика Дружківської сільскої церкви Єгорова М.П. та голову самоврядування цієї ж церкви Світленко П.Є., члена церковного хору Харківського Д.Л., інші члени церковного хору отримали по 10 років таборів в далекому Сибіру. Вина їх полягала в тому, що, крім духовних пісень, вони співали українські національні пісні. Ніхто з них не повернувся. 10 років знову отримав вищезгаданий Василенко В.П. Він повернувся завдяки інвалідності – не міг працювати в шахті, де б, безсумнівно, загинув. Влада, преса (у 1940 році починає виходити газета «Дружківський робочий») стають російськомовними. В школах відкривається більше російськомовних класів.
1941 -1960рр.
Під час гітлерівської окупації нашого краю окупаційна влада, в свою чергу, вдає з себе прихильницю українців. Преса знову стає україномовною. Працюють україномовні школи (зокрема на Яковлівці, в Олекієво-Дружківці), самодіяльний український театр при БД машзаводу готує вистави заборонених радянською владою українських авторів. Відновлена робота церков, в тому числі автокефальної Олексієво – Дружківської. Дозволена робота «Просвіт». Щоправда, як тільки просвітянці заходять далеко, на думку окупантів, в пропаганді самостійної української державності – їх переслідують і навіть знищують. Таке відбулося в 1943 році і в сусідніх Краматорську та Костянтинівці. (А після визволення просвітян почав переслідувати радянський НКВС. З тієї ж причини – «за належність до націоналістичної організації», наприклад, 10 років таборів отримав учитель Олекієво- Дружківської школи Чайка О.І.). В свою чергу Й. Сталін теж грає на національних почуттях українського народу. У фронтових частинах виступають українські артисти і письменники, є україномовні газети, література.
Навіть вводиться нова військова нагорода – орден Богдана Хмельницького (поряд з орденами Суворова і Кутузова). В 1945 році з’являються Міністерство Закордонних Справ УРСР та Міністерство Оборони (тимчасово) УРСР.
Перші роки після визволення в Дружківці збереглася довоєнна мовна ситуація. Перший наказ по Дружківському міському відділу освіти від 22 вересня 1943 року про відновлення роботи шкіл – україномовний. Наступні теж.
Школи 1 (Яківлівська), 4 (Суровська), 10 (Донська), 9 (в Гірнику), 11 (Райська), Олекієво- Дружківська – україномовні. Решта (2,3,6) – російськомовні. Ще надходить україномовна художня література, преса до бібліотек.
Але в 50-і роки з подачі московської влади в Україні знову борються з «націоналізмом». За вірш «Любіть Україну» нещадно критикують поета В. Сосюру – нашого земляка з Дебальцевого.
У різних закладах, установа, на підприємствах Дружківки, як і по всій Україні, проходять збори трудящих по засудженню поета та висловленню подяк московській газеті «Правда» за розкриття «чорних замислів» поета.
1960-1989рр.
В 60рр. з’являється в Москві установка на « відмирання націй і національних мов» в зв’язку з побудовою світлого майбутнього – комунізму. На 22 з’їзді Комуністичної партії Радянського Союзу в 1961 році проголошено: «Нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі». Це була приваблива заява. На неї схвально відгукнулись мілліони людей, особливо молодь. Не розуміючі (в умовах односторонньої державної комуністичної пропаганди) хибності такої теорії. Мовою майбутнього комуністичного суспільства мала стати російська мова, а в числі «відмираючи» —українська та інші мови.
Така державна політика СРСР пришвидшила русифікацію України, як і інших народів. Найбільш сміливі представники української інтелігенції виступили проти асиміляції свого народу. Серед них і вчитель Олекієво- Дружківки Олекса Тихий.
В своїх статтях 70-х рр. «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», «Слово рідне, мова рідна», «Думки про рідний донецький край» та в «Словнику мовних перекручів» він з гіркотою констатує, що на Донеччині все (дитячі садки, школи, виші, музеї, театри, установи, підприємства) стали російськомовними. В тому числі і в Дружківці. А населення розмовляє переважно на «суржику», тобто на скаліченій, покрученій мові.
За відомих причин такі статті не друкують. Але це не зупиняє О. Тихого. Він вважає подібний стан української мови в рідній землі протиприродним, аморальним. На доказ своєї правоти укладає збірку «Мова-народ» з висловлювань відомих особистостей (вчених, письменників, політичних діячів, теоретиків марксизму-ленінізму).
Всі вони, до речі, виступають за збереження рідних мов.
Праця зроблена настільки професійно, що отримує схвальний відгук Академії Наук України. Але влада думає інакше. В справжньому інтернаціоналісті О. Тихому вона бачить «націоналіста». На її замовлення експерт з Донецького університету робить подібний висновок. Олексу засуджують і він загине в концтаборі для політв’язнів, як і його попередники в 30рр., і сучасники-земляки В. Стус та Ю. Литвин.
1989-2015рр.
Через кілька років після їх смерті в кінці 80 рр. в СРСР починається соціально-економічна та політична криза. В Україні посилюється національно-визвольний рух. Верховна Рада УРСР законом «Про мови УРСР» (1989) проголошує українську мову в Україні єдиною державною мовою.
Починається відродження української мови. В Дружківці та її окрузі теж.

Далі буде 


Понравилась статья? Оцените ее - Отвратительно!ПлохоНормальноХорошоОтлично! (4 голосов, средняя оценка: 3,00 из 5) -

Возможно, Вас так же заинтересует:
Загрузка...

Комментариев еще нет