Ганна. Жінка з мого дитинства

Надія ОНИЩЕНКО

(Продовження. Поч.в № 10)

Чому мою маму не люблять на хуторі? Чому до нас ніколи ніхто не приходить? У твоєї мами завжди хтось є, а у нас ніколи нікого немає. У всіх свої справи, а ми нікому не потрібні.

Я розгубилася. Мені хотілося заспокоїти його. Але як? Що йому сказати?

— Люблять… Не люблять… Потрібні… Не потрібні…, — бубоніла я, підшукуючи слова, щоб утішити його. Нарешті знайшла:

— Сам сказав — у всіх свої справи. Так воно і є. Ось ти до мене прийшов у справі: приніс підручник. Я піду до Наталі — понесу Читанку і перепишу вправу з української мови. До моєї мами теж приходять у справах. У неї є швейна машинка, і вона дещо шиє людям ночами: вдень вона на роботі, сам знаєш, і на огороді треба впоратися. До твоєї мами теж приходять. Учора, наприклад, у неї були тітка Тетяна і тітка Варвара. Ти не бачив, а я бачила.

Володя повеселішав і запитав: «Правда, приходили?»

— Правда, — відповіла я. — Мені дуже подобається волосся твоєї мами, хвилясте… Мені б таке. А колір який гарний. І зачіска в неї незвичайна. Я такої більше ні в кого не бачила.

— Мама говорить, що моєму татові дуже подобалася її зачіска. І їй теж подобається. Вона називається «каре».

Помовчав і тихо промовив: — Певно, мама без тата сумує. А я його не пам’ятаю.

— А що вона тобі про нього розповідає?

— Вона не охоче говорить про нього. Каже, що він хороший. Іноді плаче: була війна, з ним могло трапитися все, що завгодно.

Кожна наша розмова про його батька додавала мені впевненості в тому, що і Володя, і його мама люблять і чекають його. Мені дуже хотілося, щоб, нарешті приїхав цей довгоочікуваний чоловік, пригорнув їх до свого серця, покрив поцілунками, сказав Ганні, що не зустрів жінки, кращої за неї. Хотілося, щоб він сказав їй, що жодна жінка не народила йому такого гарного сина, щоб подякував їй за сина, за її терпіння, вибачився перед нею і залишився з ними до кінця життя. Я всім серцем бажала, щоб момент їх зустрічі бачили всі: і ті, що вірили в його існування, і, обов’язково, ті, хто не вірив. В якийсь момент, коли подорослішала, я зрозуміла, що Ганна все своє життя чекала на нього, що для нього вона робила зачіску «каре», долаючи на хворих ногах 12 кілометрів до перукарні в райцентрі і назад...

Час ішов. Ми росли. Наші матусівдови жили надією, що повернуться наші батьки. Ця надія міцніла тоді, коли десь хтось, на кого була отримана похоронка, приходив додому. Виявлялося, що він був у полоні або затримався з інших поважних причин. Надія особливо підбадьорила всіх, коли в кінці 1946 року повернувся додому наш сусід Іван Гармаш.

Наступив голодний 1947 рік. Те, що було приготовлено для посадки і посіву, було недоторкане. Всі розуміли: від того, що посіють і посадять, залежить майбутнє. Те, що можна було їсти, швидко тануло, бо його було дуже мало: минулий рік був неврожайний. Виживали хто як міг. Ходили в «хлібні» місця міняти на продукти одежу, інші речі. Колгосп трохи допомагав.

Діждавшись весни, добавляли в їжу лободу, кропиву, щавель. Були раді, коли вдавалося знайти печериці. З нетерпінням чекали, коли виросте на городі щось, що можна їсти. Не приведи, Господи, ще колинебудь пережити таке страхіття, коли не день, не тиждень, а довгі місяці нічого їсти, коли одні опухли з голоду, а інші висохли так, що дивитися на них було страшно і боляче, коли в очах одне: хочу їсти! Голодним, виснаженим жінкам треба кожного дня іти в поле, виконувати важку роботу і знати, що дома на них чекають голодні діти. Ганна мужньо, терпляче переносила нестатки.

В цей страшний час по хутору, мов гадюка, поповзла новина: Ганна вагітна. Вона приголомшила всіх на хуторі і поповзла в село. Де двоєтроє, там розглядають це питання. Та невже? Не може бути! А, може, це неправда. А хто ж батько? Ні, цього не може бути! Час ішов, і сумніви зникали. Запитань з’являлося все більше. Цікавість розпирала, дуже хотілося знати всевсе: хто? Де? Коли? Як? «Та чим же вона думала: в такий час дитину затіяла». «Може, з чоловіком зустрічалася?» «Ні, не сходиться».

Ганну ніхто ні про що не питав, лише за спиною засуджували, перешіптувалися, глузували так, щоб вона чула. Вона чула і мовчки зносила образи, трималася так, ніби нічого не чує і не знає. Їй було дуже важко. Почувалася самотньою, беззахисною. Коли вирішила зробити це, їй все здавалося простіше, ніж склалося. Жінка розуміла: їй не можна помилятися. Як засіб захисту обрала мовчання, пам’ятаючи, що слово — срібло, а мовчання золото. Сина вона підготувала до можливих випробувань. Але дуже хвилювалася: чи зуміє він гідно витримати все, що їх чекає. Були на хуторі і такі, що не засуджували її, щиро раділи за неї, вболювали і розуміли, як важко їй буде самій виховувати двійко діточок. Мені і сестрі наша мама суворо наказала, щоб не підтримували тих, хто кривдить Володю і його маму, щоб зупиняли «сусідів».

Все молоде покоління на хуторі раділо з того, що появиться маленька дитинка, бо майже не пам’ятали, коли в останнє бачили немовлятко.

З нетерпінням чекали ми цієї події і навіть заздрили Володі. Це зігрівало йому душу. Він підбадьорював і утішав маму. Це надавало їй сили триматися.

Вона працювала в городній бригаді. Якось під час короткої перерви в роботі одна з жінок дуже боляче образила Ганну, і вона не стрималася.

— Ти ображаєш мене, говориш про мене як про повію. А хто ти така? В твоєму ліжку тільки той і не був, хто сам не хотів, хто зневажає тебе. Вся про це знають. Ти молода, здорова жінка зробила аборт — вбила свою дитину. Соромно народити безбатченка? А гріха не боїшся? Спати з чужими чоловіками не соромишся? Крадеш їх у дружин, дітей заради похоті. А я хочу цю дитину. Хочу виносити її під своїм серцем, пережити цей стан — вагітність, народити її, прикласти до своїх грудей, пестити її, виховувати, радіти, дивлячись, як вона росте. Я не вб’ю своєї дитини, як ти, щоб ти не казала. Ти для мене — ніхто. Я хочу цю дитину. Я жінка. Мені Богом дано народжувати дітей. Бути матір’ю — не гріх, не злочин. Я ні в кого не краду ні чоловіка, ні батька.

— Тобі вітром занесло? Чи ти, як свята діва Марія?

— Не вітром, не як свята діва Марія. Я не доповідатиму тобі де, коли і з ким. Ти мене ні з ким не бачила, як я тебе і інших, хто засуджує мене. І у вас вистачає і совісті, і сміливості! Я нікому нічого поганого не зробила. Я всьогонавсього хочу народити дитину для себе. Хочу, щоб поруч зі мною, коли постарію, була близька, рідна мені людина, яка подасть склянку води і шматочок хліба, зігріє мою старість своєю турботою і любов’ю. хочу, щоб я не була самотня, коли стану немічною, хочу, щоб Володя після моєї смерті не залишився одиноднісінький в цьому жорстокому світі.

— Багато хочеш. В тебе є Володя. Досить тобі і одного, — огризнулася нападниця.

— А це не вам вирішувати, скільки дітей мені мати. Так, є в мене син, слава Богу. Але один — що жодного. Сьогодні є, а завтра — як Бог дасть… Скільки їх гине щоденно… То снаряд знайдуть, то бомбу розбирають, то на міні підірвалися. Про Мустафу вже забули? Андрія, дякувати Богу, Ніночка та Надійка врятували — не пустили...

— Як їм це вдалося? Вони ж малі. Кажуть, що Мустафа гукав його бомбу розбирати.

— Вони його за ноги тримали. Він милицями відбивався, а коли вибух прогримів, сів на долівку, обняв дівчаток і гірко заплакав.

Настала тиша. Ганна обвела жінок сумними сірими очима, повними сліз, які ледве стримувала, і сказала:

— Який наш вік… Ми вже забули, як дітей народжувати… Мені нікого чекати. І часу в мене немає відкладати цю справу. Від вас я нічого не вимагаю, крім одного: не чіпайте мене і Володю, не ображайте. Я не завинила перед вами. І не вам судити мене.

І пішла працювати. Всі мовчали. Від небагатослівної Ганни ніхто не чекав такої відвертості, такої зворушливої промови, таких пристрасних слів про матір і материнство. Одна з жінок сказала:

— От вам і Ганна! Отримали відповіді на всі запитання?

Федора підтримала її.

— От так, дівчата. Я думаю — вона в усьому права.

Пройшло кілька днів після цієї неочікуваної розмови. В глибині душі кожна з жінок була згодна з Ганною, але визнати її правоту, так би мовити, офіційно і одразу, було не такто легко. Потрібен був час. Ставлення жінок до Ганни теплішало.

Якось жінки розговорилися про те, кому чого хочеться поїсти. Вони вже давно не доїдали через війну і недорід. Називали невибагливі улюблені страви: борщ, картопелька в мундирах з квашеною капустою, приправленою цибулькою і соняшниковою олією, вареники з вишнями, картоплею, капустою, з сиром і сметаною. Ганна мовчала. Федора звернулася до неї: «А ти чому мовчиш? Зазвичай жінкам у такому стані чогось хочеться? Скажи, щоб ти хотіла з’їсти?» Всі чекали на відповідь. Ганна зітхнула і тихо промовила: «Я навіть вимовити боюся. Мені вже кілька ночей сниться, що я їм суп з курятиною. Чую, як смачно він пахне». В хуторі вже давно не було ні курей, ні яєць.

Наступного дня, коли жінки прийшли на роботу, Федора дістала з кошика литрову банку, замотану в газету і в рушник поверх газети, підійшла до Ганни і сказала: «Ось принесла тобі супу з курятиною. Поки він гарячий, поїж на добре здоров’я тобі і немовляті». Ганна розхвилювалася: це було так несподівано! А Федора взяла її за руку і притиснула банку її рукою. Жінки, розчулені і здивовані, запитали, звідкіля взялася така розкіш.

— Ми з Фотієм (вони з чоловіком жили в селі в своєму будинку і були однією з заможних родин) хотіли зберегти парочку курей до кращих часів. Коли я розповіла йому про бажання Ганни, він сказав: «Та Бог з ними, з курочками. Бажання вагітної жінки — закон. Зроби для неї супу і попроси її взяти мене кумом, коли народиться дитинка. Своїх діточок нам Бог не дав, нехай буде хрещеник чи хрещениця». Передихнувши, Федора схвильовано додала: «І я уклінно прошу тебе — візьми нас хрещеними батьками».

Зніяковіла від неочікуваної пропозиції, розчулена Ганна подякувала Федорі і за суп, і за бажання бути хрещеними батьками, погодилася.

Жінки загомоніли. Всім хотілося бути хрещеною матір’ю ще ненародженої дитини. Нарешті вирішили, що хрещену матір оберуть Ганна і кум, коли дитина народиться.

Після цього дня в бригаді склалися теплі, дружні стосунки, і у всіх був від цього легкий і радісний настрій. Хотілося іти на роботу, приємно було знаходитися разом, долати труднощі. Щось велике, значиме увійшло в їх життя і зробило його щасливішим, осяяло любов’ю, зігріло багатостраждальні душі якимось невимовно прекрасним почуттям.

В ці дні загального просвітлення, душевного потепління, доброзичливості знайшлася «догадлива» особа, яка ложкою дьогтю зіпсувала бочку меду. Вона виразила таку «геніальну» думку: Фотій не просто так велів дружині зарізати курку, зварити Ганні суп і попросити її взяти його кумом. Це він — батько дитини, яку має народити Ганна. Федора провела (як тепер прийнято говорити) власне розслідування і швидко знайшла джерело вигадки. Вона розібралася з пліткаркою посвоєму: темпераментно, рішуче, привселюдно. В лічені секунди плаття жінки перетворилося в лахміття, яке ледве прикривало оголене тіло. Потім вона вчепилася в її волосся і, з силою смикаючи на кожнім слові, виказала все, що думала про неї і її вчинок. Завершаючи «виховний момент», сказала: «Невже твоя мати народила тебе лише для зла? Гнида ти! Хоч раз у своєму паскудному житті зроби добро комунебудь, безкорисно, щиро, від усього серця, відчуй, як приємно від цього, як легко і радісно на душі. Чи так і здохнеш, стерво, не пізнавши, як це гарно — робити добро!» Вона відпустила волосся пліткарки, подивилася на пучок, що залишився у неї в руці, кинула його в обличчя покараної. Підійшла до бочки з водою, ретельно вимила руки, вмилася, напилася води. Після цього ні Федора, ні Фотій, ніяк не коментували подію. В їх сім’ї, як завжди, панували злагода і любов. «Догадлива особа» два дні не з’являлася на людях. Потім прийшла на роботу і вперше у житті відчула, що таке загальна зневага...

Одного звичайнісінького робочого дня жінки побачили, що до них біжить Володя. Хлопчик був збуджений, щасливий. Підбіг до здивованої матері. Вона упіймала його в свої обійми, пригорнула до себе, покрила поцілунками його щічки, оченята. А він гладив її по голові і дзвінко щебетав: «Матусю, ти не уявляєш, яка у мене радісна звістка є для тебе!» «Ну, говори вже, говори», — промовляла вона, дивлячись на його щасливе, усміхнене личко. Жінки припинили роботу, заінтриговані, дивилися на них, чекали, що син скаже Ганні.

— Сьогодні до нашого класу прийшла директор школи і сказала, що я в цьому році пройшов програму другого і третього класу і переведений до четвертого! Я написав усі контрольні роботи на «відмінно». Я і не знав, що навчаюся за особливою програмою. Мене нагородили Похвальною грамотою, ось!

— Хіба таке може бути, синку? — спитала Ганна.

— Може, матусю, може, — говорив хлопчик, дістаючи з полотняної торбинки аркуш паперу, згорнений в трубочку, щоб не зім’явся, і табель успішності, де були самі п’ятірки і було написано, що він переведений до четвертого класу. Жінки все оглянули, щиро привітали Ганну і сина, радіючи за них.

— Добре, сонечко ти моє. Іди додому, поїж. Увечері я ще помилуюся твоїми нагородами. А тепер нам потрібно ще попрацювати.

Володя обняв матір, прошепотів їй у вухо:

— Ти найкраща матуся у світі. Я дужедуже люблю тебе.

І побіг додому не по дорозі, а полем, навпростець. Жінки продовжили роботу. Вони пололи капусту.

Раптом тишу розірвав сильний вибух. В тому місці, де біг Володя, жінки побачили стовп диму і пилу. Хлопчика не було. Всі побігли туди, де мала бути дитина. Ганна прибігла останньою.

(Далі буде)

Не по теме:

Гостинница 'Rudolf Hostel' переехала со своего старого сайта http://www.hostel.sp.ru/ и теперь размещает всю необходимую информацию на форуме http://india-pakistan.ru