
Взявшись за руки, вони йшли додому. Малюнок Ганни Селищєвої
Надія ОНИЩЕНКО
Якось я прочитала в газеті листа однієї жінки. Вона ділилася з читачами своїм горем і застерігала від необдуманих слів і вчинків.
Вісім років прожили вони з чоловіком у коханні і злагоді. Лише одна обставина затьмарювала їхнє життя: не було діточок. Коли вони з чоловіком уже зважилися взяти дитину в дитбудинку, жінка народила хлопчика. Не важко уявити, якою великою і світлою була їх радість.
Але один із співробітників, вітаючи колегу з народженням сина, пожартував: «З матір’ю все зрозуміло, а хто батько, треба розібратися...». Після цього чоловік запідозрив дружину в зраді, засумнівався, що він батько дитини, подумав, що він не знає чогось, що відомо всім. Як не божився, чим не присягався колега, що його слова — безглуздий жарт, сім’я була зруйнована. Довгоочікувана дитина залишилася без батька. Безвинна жінка — без чоловіка.
Лист закінчувався такими словами:
— Жартуйте на здоров’я, але не забувайте, що слово — не горобець. Жарт повинен веселити, а не псувати чиєсь життя: то вже не жарт. (далее…)