Історія українського прапора в Дружківці

Владислав МАРКО

У 1986 році я розлучився. Настрій кепський, і мені було однаково куди податися— хоч в Афганістан, хоч в Чорнобиль. В Афганістан мене не взяли, бо я в армійській характеристиці були такі слова: «Склонен к организации отрицательных микрогрупп», тож подався на ліквідацію Чорнобильської катастрофи. Працював там з серпня 1987 р. по квітень 1989 р. помічником машиніста тепловозу вахтовим методом: 15 діб в зоні, 15 — відпочинок. Завдяки цьому добре познайомилися з Києвом, котрий полюбив всім серцем. Вечорами на колишній площі Жовтневої революції збиралася творча та наукова інтелігенція, різноманітні «неформали», небайдужа молодь і ті. Обмінювалися інформацією,думками, читали вірші, міркували про перспективи «перебудови». З деякими з них я обмінявся адресами і через деякий час почав отримувати від них «самвидав»: «Хроніка опору», «Інформатор» та інше. Shestvie На своїй друкарській машинці я робив багато копій, розклеював по місту та роздавав тим людям, яким, мені здавалось, можна довіряти. Згодом зі мною зв’язались члени УГС від яких я отримував інформацію про заходи УГС. Саме від них я отримав вказівку зв’язатися з кореспондентом «Радіо Свободи» по Донецькій області Володимиром Марковичем Мазанковим, колишнім військовим та щирим патріотом України. Саме в нього після звільнення з табору зупинився Вячеслав Чорновіл. Вночі, зламавши вхідні двері, у приміщення вдерлися кедебисти з метою арешту Чорновола, Володимир Маркович кинувся йому на допомогу, та його побили і зламали руку. А самого Чорновола вивезли у посадку, де імітували розстріл. Згодом його відпустили, наказавши покинути Донецьк. Володимир Маркович познайомив мене з одним з колишніх керівників Кенгірського повстання Стахієм Ковальчуком, який проживав у Краматорську. Цей перший мною побачений «бандерівець» вразив мене своїм розумом і палким патріотизмом. Він гарно грав на скрипці та займався різьбою по дереву, ще й до того писав вірші. Через нього я познайомився з іншим вояком УПА, який мешкав у Дружківці.
У 1941 році на зборах, присвячених відновленню Незалежності України (м. Львів), він був у почесній варті. Чув промови Я.Стецька, який наприкінці свого виступу зауважив: «Німці нам цього акту не вибачать, тож можливо нам прийдеться йти у підпілля. Не видавайте жидів та комуністів, бо, німцям все одно кого стріляти». Згодом мої зв’язки з патріотами України на Донбасі розширилися. Треба розширяти діяльність, залучати людей, тож я взявся за фарби і пензель, щоб патріотичними роботами привернуті до себе увагу людей, небайдужих до України. Працювалося легко, і після моєї персональної виставки до мене звернувся Півень, а згодом два інженери газової апаратури С.Чаленко та Є. Дорошенко. Так поступово збільшувалося коло патріотично налаштованої громади. Спектр думок був різний — хто вже тоді стояв лише за повну державну незалежність, а хтось наполягав на просвітницькій діяльності.
Паралельно у місті з’явилася ще одна неформальна організація, яку очолювали брати Карпенки та Зеленков. Здається, вона називалася «Движение в поддержку перестройки»,.Вони заявляли, що «українська мова неважлива» — головне посунути партократів від влади. Як тільки у Києві з’явилося Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка, ми відразу ж приєдналися до цієї організації. Установчі збори відбулися у колишньому будинку піонерів. Були присутні гості з Донецька: поетеса Г. Гордасевич, Оліфіренко та інші. Легалізувавшись, ми кількісно збільшили коло людей, які були налаштовані проукраїнські. В той час по Донеччині котилася хвиля шахтарських страйків. Біля обкому партії проходили мітинги шахтарів, які висували вимоги до влади здебільше економічного характеру. Одного вечора зателефонував Мазанов і попросив щоб я уранці був в нього. Він жив на Університетській у однокімнатній квартирі, яка слугувала для багатьох штабом українського визвольного руху. Тут зупинялися колишні дисиденти, тут був прес-центр «Радіо Свободи», сюди стікалася інформація з усіх куточків Донецького краю. Коли наступного ранку я прибув до нього, то побачив, що квартира переповнена людьми. Багато українських прапорів стояли під стінами. Серед присутніх було декілька киян, але більшість це були вихідці з Донбасу. Було вирішено йти під жовто-синіми стягами до обкому партії, де в той час страйкували тисячі і тисячі шахтарів. Вийшовши з будинку ми розгорнули прапори та пішли колоною по Університетській.
Вперше Донецьк побачив українські національні знамена та ще у такій кількості! Для багатьох дончан це був справжній шок. Але ворожості до нас не було. Нарешті ми дійшли до площі перед обкомом партії, де як раз відбувався велелюдний шахтарській мітинг в оціпленні міліції. Було прийняте рішення: якщо будуть перешкоджати нашій колоні прапороносців приєднатися до мітингу — діяти рішуче та йти на прорив. Коли до зціплення залишилося кілька кроків, міліція розступилася і ми, розпорошившись, просунулися ближче до епіцентру подій. Мітинг замайорів національними кольорами. Виступи шахтарів носили здебільше висуненя економічних вимог. Попросив слова і я. Болдирєв (один з лідерів страйку) — не хотів надавати мені слово, але шахтарі, дізнавшись що я є кандидатом у депутати обласної ради, змусили Болдирєва (який, як ми згодом дізналися, був агентом КДБ і російським шовіністом) надати мені слово. Я виступав українською мовою і закликав гірників не обмежуватися лише економічними вимогами, але й вимагати багатопартійності та скасування статусу «руководящей и направляющей КПСС», конституційного права націй на самовизначення. Мій виступ був сприйнятий цілком лояльно, лише один вигукунув: «Гавари по - руски, мы ничего не понимаем». У м. Дружківці ми побачили прапори 1 травня 1991 року. Два перші прапори з’явилися в мене ще у 1989 році. У Краматорську я придбав жовту і синю матерію, і мати пошила мені з них два прапори. Один з них потім майорів над міською радою (серпень 1991 року за рішенням міськради), який вночі згодом вкрали місцеві комуністи. А другий я подарував учасникам походу «Дзвін-до». Так ось, 1 травня 1991 року на розі вулиці Чапаєва та Енгельса ми сформували колону патріотичних сил міста (було багато гасел, транспарантів та 6 українських прапорів — два моїх та тих, що принесли брати Чаленки Карпенко). Колона виявилася цілком пристойною. Там були люди різного віку, навіть діти. Святкування 1 травня комуністи вирішили проводити на площі Жовтневій, біля Будинку піонерів. Революційні марші грав духовий оркестр з газової апаратури. Коли наша колона ступила на площу Жовтневу, усі там присутні були приголомшені, оркестр замовк. І сталося щось незрозуміле: усі швидко почали згортати червоні прапори і багато хто швидко зазбирався додому. Але багато хто з присутніх підходив до нас, тис руки, цікавився хто, ми, з яких організацій. У той день наші патріотичні організації зросли кількісно і якісно. Ми ще довго залишалися на площі, співали пісні, фотографувалися, зав’язували контакти. Цей день я завжди згадую як свято. Ніхто з нас тоді ще не здогадувався, який попереду ще важкий, а подекуди і страшний шлях нам прийдеться пройти.
Багатьох з тих, хто вийшов 1 травня 1991 року, вже немає в живих: Павлов, Підгорний, Шайдюк, Скібінецький, Москалюк та ін. Є. Дорошенко живе у Німеччині, хтось подався до різноманітних сект «рятувати безсмертну душу»…але, але. До речі, того ж 1 травня 1991 року вночі Леонід Чаленко на куполі будинку по вул. Леніна вивісив величезний прапор України, який повісив до наступого дня. Його зняли пожежники, скориставшись пожежною драбиною.