Одісея одного донбасівця

Віталій КЕЙС, професор Ратгерського університету, США

Я не знаю походження мого прізвища. Казав моєму батькові професор Оглоблін — відомий історик, який помер на еміграції, — що якийсь Кейс служив сотником у війську гетьмана Мазепи, але я не зміг цього перевірити. Зрештою, це й не пояснює, як мій рід був закріпачений на Донбасі.

Мої прадіди Кейси походять з Новогригорівки, що біля Дружківки, власне хутора Сади. Незважаючи на наше ніби-то неукраїнське прізвище, наш рід — корінні донбасівці, українці, ще батько мого прадіда (тобто мій прапрадід) був кріпаком пана (Мергуна? — ред.) Мій дід, Дмитро Кейс, розбагатів під час непу і був пізніше розкуркулений. Про мого діда по матері я нічого не знаю, крім того, що його прізвище було Комашня, і що його розстріляли більшовики, відтак моя мама залишилася сиротою ще маленькою дівчинкою.

Коли мого діда Кейса розкуркулили, він переїхав з цілою родиною до Дружківки. Тут мій батько, Олексій Кейс, одружився з Олександрою Іванівною Кузнєцовою — мама прибрала прізвище свого вітчима. Я народився в Дружківці 24 листопада 1936 року

Цілу нашу рідню переслідували посіпаки з НКВД. Дядьки мого батька опинилися на засланні тільки тому, що відмовилися закріпоститися в колгоспі. Мій дід також був арештований, але уцілів тільки чудом. Мій батько сидів у тюрмі за єжовщини, але коли цього ката розстріляли його ж таки спільники, мого батька випустили, але встановили за ним нагляд. Ми переїхали згідно з розпорядженням енкаведистів у Слов’янськ, де мій батько улаштувався на працю в авторемонтнім заводі недалеко від станції «Вєтка». Кожної п’ятниці він мусив зголошуватися в НКВД як «соціально-чуждий елемент». На цих «побаченнях» він мусив описати їм все, що робив кожен день протягом тижня. Якщо він щось забув, вони завжди йому пригадували.

Коли фронт був майже під боком, завод готувався до евакуації. Одного разу в ці тривожні дні мій батько побачив у вікно, як крізь браму заїхав «чорний ворон». Оскільки батько знав усі ходи й переходи, він утік із заводу і скрився. Якраз у той час ми з мамою були у Дружківці. Я добре пам’ятаю, як приїхали якісь озброєні люди, як допитували маму, діда й бабу, як лазили на горище, у погріб, у стайню; як проколювали якимись залізними прутами («щупами») скирту сіна, кучу гною, перешукували увесь город і навіть ходили по бур’янах — від хати аж до берега Торця. Не знайшовши мого батька, вони пообіцяли, що приїдуть ще раз. Але замість них прийшли німці.

Пізніше мій батько розповідав, як він та інші люди ходили в будинок НКВД в Слов’янську. Вони бачили тіла розстріляних, покидані на кучі. Всі стіни, підлога і стеля були забризкані кров’ю. Серед розстріляних батько знайшов знайомого робітника з авторемонтного заводу. Йому, бідоласі, не вдалося втекти.

Коли фронт повернув на захід, тобто стали наближатися «наші», батько вирішив, що залишатись дома означатиме певну смерть. Ціла наша родина подалась на захід. Мій дядько Іван Кейс, його дружина Катерина, дві сестри мого батька — Віра і Марія, дід Дмитро Кейс і бабуся Одарка поїхали кіньми раніше. Натомість мій батько відремонтував якусь залишену радянськими вояками машину. Так ми розминулися з родичами на деякий час. Зустрілися знов на «збірному пункті», десь, наскільки пригадую, біля Олександрії на Кіровоградщині, коли німці впакували нас всіх з іншими людьми у «кінські вагони» і відправили до Німеччини на роботу.

Чи ви бачили коли-небудь кіно, яке б показувало війну такою, якою вона була насправді? Я такого фільму не бачив. Усі сценарії показують наступи і відступи добре зорганізованими. Все, так би мовити, йде мов за планом. Насправді, війна — це хаос. Між наступаючими і відступаючими військовими колонами плив¬ло море бездомних цивільних біженців. Люди ішли пішки з клунками, з мішками, а більшість навіть з порожніми руками. Інші їхали на волах, ще інші — на машинах, а то навіть на грузовиках. Кожний раз, коли на горизонті появлявся танк чи воєнна машина — незалежно від того, чия вона — люди в паніці розбігалися на боки. Коні, машини і грузовики з’їзджали в рови, щоб очистити дорогу. Але воєнні — як німці, так і совєти, — не звертали на них увагу доти, доки вони не блокували дорогу. Фронтовики занадто були зайняті своїми клопотами. Крім того, цієї черні було забагато, щоби витрачати на неї час.

Раз уночі нас освітив прожектор і згас. Біля посадки над дорогою стояв совєтський танк. З нього виглянув танкіст. Ми не встигли проїхати і півкілометра, як догнали німецький кінний обоз. Раптом засвистіли снаряди, і ніч перетворилася в день. Горіли вози, іржали поранені коні, кричали незрозумілою мовою люди. Це, мабуть, був доставчий обоз, бо крізь дим і вогонь закружляла завірюхою мука. По землі повзли на животах солдати, присипані мукою, мов снігом.

Ми ледве вирвались звідтіль, як попали у другу халепу. Пригадую, як учора: якась річка, а через неї міст. Ззаду нас мчала німецька танкетка, і батько з’їхав убік, щоб пропустити її. Як тільки вона виїхала на міст, він перетворився у вогняний клубок. Раптом десь появилися три перелякані німецькі солдати. Один з них притиснув батькові до голови наган. Другі стали витягати маму і мене з кабіни. Аж ось засвистів снаряд, відбився від землі, як камінь від води, і вибухнув десь метрів п’ятдесят від нас. Німці кинулися в ноги. Ми також розпрощалися з машиною і пішли понад річкою пішки. Пригадую, як крізь сон: батько казав, що ми йдемо в сторону якогось села Золотий Колодязь.

Чи ми дійшли до того села, чи ні, я не пам’ятаю. Пригадую тільки натовп людей — скільки їх було, я не знаю. Ми йшли з ними пішки. Фронт залишився десь позаду, судячи по тім, що вибухи звучали притишені і небо то загоряло зеленими і червоними вогнями, то гасло далеко на горизонті. Повз нас їхали колони німців-фронтовиків. Так ми зайшли аж до «збірного пункту». Тут ми зустріли своїх родичів, які приїхали сюди без пригод. Нас повантажили у вагони, замкнули їх ззовні і повезли на захід аж до Німеччини. Мої батьки були молоді. Саме таких німцям було потрібно на роботу.

По дорозі на захід нас декілька разів обстрілювали літаки. Пізніше ми довідалися, що в деяких вагонах погинули люди. Ми бачили крізь щілини, як з вагонів на станції виносили трупи. Поїзд зупинявся декілька разів. Німці перевіряли замки на вагонах, але не відчиняли їх ні разу. Перший раз нам дали їсти, коли ми вже приїхали в Німеччину. Пригадую, то був дуже ріденький суп. Мені кухар підкинув кістку.

Тут ми пройшли лікарський огляд, і після того, як нас обсипали дезинфекційним порошком, ми були поділені на групи. Більшу групу було призначено працювати на заводах. Як я пізніше довідався, ці люди були нещасливці. На заводах люди працювали, як невільники: їх били, давали їм мізерний харч, а крім того, вони цілий час жили у небезпеці, їх бомбили майже щодня аліянтські літаки. Нам повезло подвійно: по-перше, ми попали працювати у «бауера», тобто у німецького господаря. Але і господарі були різні. Деякі дуже знущалися над чужинцями. Ми ж попали до людяного господаря, який сам ненавидів фашизм. Отже, аж до кінця війни ми прожили у глухому селі Бевербеку. До школи я не ходив, бо школа була лише для німців. Але принаймні над нами не знущалися, як знущалися над нашими земляками інші «бауери». Ми навіть їли ті самі харчі, що їла родина «бауера».

Хоч до школи я й не ходив, тут почалося моє справжнє перевиховування, яке мало велике значення в мойому дальшому духовному розвитку. До семи років життя я був російськомовний. Ще в Слов’янську я ходив до російського садочка, вивчав напам’ять тільки російські «стіхі», співав «Пошла Маша в лес гулять», «стріляв» дитячою рушницею умовних «врагов народа», не розуміючи, що я стріляв умовно свого рідного батька. Коли я відвідував діда й бабу, то дуже часто їх не розумів, бо вони розмовляли українською мовою. Тепер мої батьки перейшли виключно на українську мову, і я мусив переучитися.

Справа в тім, що мій батько, як і багато «землячків» ще й сьогодні, вважав, що українська мова — це мова села, яка надається хіба лише, щоб заспівати «Ой, за гаєм зелененьким» після того, як ціле товариство за столом вип’є другу або третю чарку. Натомість російська мова у його уяві була мовою грамотних людей. Та все це змінила тюрма. До тюрми мій батько пішов «хахлом». Звідти він повернувся українським патріотом. Як він сам любив казати, тюрма була йому за університет,

У радянській дійсності, як оповідав мій батько, люди почувалися вільними лише у тюрмі. Особливо ті, яких засудили. Під час єжовщини тюрми були переповнені українською інтелігенцією. З батьком сиділи поети і професори, інженери і лікарі, колишні директори великих заводів і заслужені революціонери. Та між допитами та побоями зникав страх. Люди відверто вже говорили в камерах про все те, що наболіло в їх серцях. Тому, моєму батькові камера була свого роду семінаром, який змінив його на ціле життя, який виробив у нього перший раз в житті національну свідомість.

Перед війною моя мати була учителькою української мови і літератури. Вона викладала і в Дружківці, і в Слов’янську ще перед тим, як позакривали українські школи по цих містах. Тому мої перші учителі були мої батьки.

Коли закінчилася війна, я вже вільно розмовляв українською мовою. Пізніше я російську мову цілком забув. Я цим не хвалюся, бо на заході, де я виріс, вірять, що немає ані гіршої, ані ліпшої мови, є лише мови, якими розмовляють інші люди. Цей погляд лежить у засадах сучасної лінгвістики, від дескриптивної до трансформаційної, і характеризує усі цивілізовані суспільства. На заході ніби читали Шевченка: і чужого научаються, і свого не цураються.

Кінець війни приніс ейфорію цілому світові, для нас же приніс нові небезпеки. Хоч ми опинилися в англійській зоні, скрізь по селах і по містах чигали енкаведисти, в’язали людям руки, кидали пов’язаних на грузовики і вивозили на схід. Це були часи репатріації. Згідно з підписаним договором у Ялті, аліянти дозволяли совєтам виловлювати своїх колишніх громадян і силою вивозити їх до Союзу. Тоді ми пережили наново все те, що переживали наші предки під час татарських нападів. Бувало і таке: схопили дітей, а батьки осталися; або схопили чоловіка, а жінка осталася. Одним словом, хапали всіх, кого тільки змогли і де тільки змогли.

Нас англійці перевезли до порожніх бараків на окраїні міста Целлє, що біля Ганновера. Тут зібралися вже й інші наші земляки, серед них Северини і Суходолови з Краматорська, Швайки з Сергіївки. Не маючи радянської ментальності, англійці не додумалися поставити свою охорону навколо бараків. Мабуть, вони справді вірили, що ми добровільно вернемося до дядька «Джо», як вони ласкаво називали Сталіна. На другий день мали приїхати по нас радянські грузовики, а ми ще вночі повтікали хто куди.

Спочатку ми скривалися в якомусь дуже глухому селі. Німці ховали нас не з доброти, а тому, що ми їм були вигідні. Наша родина мала багато дорослих, і всі вони працювали, як воли, лише за харчі. (Одинокі гроші тоді, гітлерівські марки, вже не мали ніякої вартості). Та чутки доходили до нас все частіше і частіше про те, як енкаведисти ловили наших людей по навколишніх селах. Отже, треба було знов тікати.

На цей час по цілій західній Німеччині поутворювалися табори біженців, або, як ми їх тоді називали — «діпі»-табори. Ці табори були зорганізовані по національностях: були польські табори, литовські, латишські і т. д. Найбільше, здається, було українських таборів. У всякому разі, українські табори були найкраще зорганізовані, що свідчило про високу духовність тодішніх українців. Це був час голоду і холоду. Все ж таки українці зорганізували по своїх таборах школи, гімназії, інститути, церкви і безліч товариств і організацій. Почали виходити українські газети, журнали, книжки; почали творитися танцювальні колективи, хори і театри. Дуже активними були молодечі організації — такі, як «Пласт» і «Спілка Української молоді». Треба згадати, що переважна більшість українців по цих таборах походили з Галичини, які до 1939-го року рахувалися польськими громадянами і тому репатріації не підлягали. Між галичанами почали ховатися і «східняки». До такого табору в Гайденаві, що біля Гамбурга, переїхали і ми. У таборовій картотеці було записано, що ми походимо з Галича.

Все це не означало, що ми більше не боялися репатріації — навпаки, ми жили цілий час в страху. Дуже часто до нас приїзджали «лютенанти» — це так чомусь люди називали енкаведистів, які швендяли по англійській зоні, шукаючи жертв. Але таборова охорона не впускала їх крізь браму. Ходили чутки про те, як до одного з таборів приїхали війська і вивезли всіх «східняків» силоміць. Отже, треба було приготуватися і на таку можливість.

Страх приводить до крайностей. Так сталося і в нашому таборі. Пригадую, у таборовій майстерні поробили списи для всіх чоловіків. Поприготовляли фляшки з бензиною вони мали служити за гранати. Визначили дерев’яні бараки, де поставили бочки із запальним матеріалом. (Це ж було зразу після війни, і в нашім таборі був цілий склад такого матеріалу, який лишили німці). План був такий: чоловіки мали боронитися, скільки зможуть, діти та жінки мали сидіти в бараках. Якщо англійці не припинять кровопролиття, то останній акт мав бути — масове самоспалення. Але до цього не дійшло. Напад на табір не відбувся.

Замість фронтальної атаки англійські власті виробили другий план. Вони вирішили спершу відокремити східників від галичан. Це були повоєнні часи, і багато людей прийшло до табору без документів. Щоб установити, хто є справді з Галичини, а хто лише удає, до табору приїхала комісія, в склад якої входили по¬ляки, які добре знали Західну Україну. Почали викликати людей на перевірку по списку, який сконфіскували у таборової управи.

Але і це їм не вийшло. Ми жили у «бандерівському» таборі, де організація була дуже сильна. Зразу ж були «прикріплені» до кожного східняка і східнячки галичанин і галичанка, які пішли замість них на комісію. Наприклад, коли мою матір викликали, замість неї пішла жінка з Галича, яка знала це місто дуже добре. Таким чином, з нашого табору не репатріювали ні одного східняка. (У 1994 році я приїхав на Україну перший раз після тривалої перерви і спеціально заїхав до Галича, щоб побачити те місто, яке врятувало нас). Десь наприкінці 1946 року або на початку 1947-го репатріацію було, нарешті, припинено. Ми, українці зі східних земель, змогли дихати вільно.

(Далі буде)