Педагогічна система Олекси Тихого

(штрихи до історичного портрету)

Феня ПУСТОВА, кандидат філологічних наук, доцент
Феня Дмитрівна Пустова — відомий викладач української літератури Донецького державного університету, одним з її учнів був Василь Стус. Після виходу на пенсію жила в Костянтинівці. У 2008 році очолювала журі Перших Олексиних читань в ОлексієвоДружківці. Стаття «Педагогічна система Олекси Тихого» написана нею незадовго до смерті в 2010 році. Наша газета присвячує цю публікацію 22й річниці перепоховання Олекси Тихого, Василя Стуса і Юрія Литвина на Байковому цвинтарі.

О. Тихий, як студент філософського факультету Московського університету, мав можливість спеціалізуватися з марксистськоленінської ідеології, щоб стати дипломованим викладачем ВНЗ. Такий вибір фаху відкрив би йому можливість задовольнити свій потяг до педагогічної діяльності й робити кар’єру науковця. Але Олекса ще молодим вирішив, що в компартію вступати не буде, бо його дуже бентежила доля рідного українського народу, який піддавався жахливій асиміляції. Саме цей фактор визначив життєву долю патріота. Після захисту дипломної роботи про педагогічний досвід А. С. Макаренка О. Тихий повертається на Донеччину, щоб працювати в школі і знаходити засоби протидіяння денаціоналізації.

Як педагог наш земляк сформував свої погляди на величезному опрацьованому в Москві матеріалі: історія світової філософії, історія світової педагогічної думки, спадщина видатних українських та російських письменників і вчених-філологів. Як обов’язкова норма для учнів було сприйняте висловлювання Рене Декарта: «Читання книги — це ніби розмова з найкращими людьми». У статті до «Радянської освіти» О. І. Тихий знайомить своїх сучасників із системою чеського мислителя і педагога Яна Амоса Коменського. Цей видатний учений вважав обов’язковим зв’язок виховання з навчанням різними мовами — спочатку рідною, потім латиною — як мови науки і культури того часу, ділив навчання дітей на 4 етапи. Після першої материнської школи в 7-12 років була школа рідної мови.

У Ф. М. Достоєвського і Л. М. Толстого О. Тихий теж відзначив їхнє переконання, що діти повинні вчитися рідною мовою. З радістю він сприйняв звернення харків’янина Д. Багалія в дорадянський період до прибульців з інших країв: пам’ятати, що український народ заселив цю землю, захистив її під ворогів і довгі часи поливав своїм потом. Цей же вчений пропагував ідею: тільки дикуни не мають національності. Однодумець Д. Багалія О. Потебня доповнював: вивчення іноземної мови (російської теж) слід починати не з другого класу, а з 5-го — 6-го, коли дитина оволодіє рідною мовою і в неї зформується артикуляційна база. Нелегко пережив О. І. Тихий долю К. Д. Ушинського, який вимагав від царського уряду дозволу на відкриття українських шкіл. Патріот був видворений із інституту благородних дівиць у Швейцарію за нововведення в навчанні. Гадаємо, що О. Тихий пам’ятав про цей факт у біографії попередника, бо ж не піддався на численні провокації КДБ до другого заслання і в концтаборі випустити його за кордон. Москва не реагувала на звинувачення навіть зарубіжних журналістів, які побували в Союзі, і твердила, що тут немає політв’язнів.

У радянську добу сформувалася значна кількість педагогічних шкіл: від Ліпецького методу до абсолютно неймовірної системи навчання та виховання М. Щетиніна. Від досвіду А. Макаренка О. Тихий відмовився повністю, і не лише тому, що цей педагог працював із правопорушниками. Олекса не міг погодитися з насильством колективу над кожним його членом: при повній відсутності свободи для колоніста, без найменшого права мати свою думку, свої інтереси, могли формуватися нещирі пристосуванці. Великої популярності в Союзі набула «Школа радості» В. О. Сухомлинського. Новаторством в його системі були уроки мислення дітей у процесі спілкування з природою: школярик, споглядаючи оточення, мусив знайти найпотрібніші слова, описати побачене, почуте. У такий спосіб розвивалася передусім пам’ять. Для того, щоб таких уроків було найбільше, В. Сухомлинський сам проводив заняття в початкових класах, пізніше підключав учителів-предметників. Цей педагог, висловлюючи правильні думки про зв’язок кожної людини з рідною мовою, зі своїм народом, замовчував, яке значення мають знання з історії для формування патріота. Можливо, саме тому В. О. Сухомлинський органічно вписався в радянську дійсність з її принципом інтернаціоналізму, тому й пропагувався владою.

О. Тихий теж був прихильником роботи з учнями і за межами класу. Йому це вдалося впродовж короткого часу в Олексієво-Дружківській школі. Від учнів при цьому вимагалося, щоб вони вдома підготували завдання з усіх предметів. Без сумніву, наодинці з учнями Олексій Іванович проводив патріотичне виховання багатьма засобами, зокрема організовував посадку дерев на двох ярах. Більше того, він просив місцевий орган освіти надати йому можливість читати всі предмети від першого до останнього класу. Це прохання викликало переполох. О. Тихого перевели у вечірню школу з правом читати математику й фізику. Проте, в умовах комуністичного режиму педагогічна праця для нього стала неможливою.

У 1970-ті роки здобув розголосу метод М. Щетиніна. Але він не міг повністю ознайомитися з системою цього педагога. Напевне, він не сприйняв би відсутність програм навчання (навчалися учні різних класів одночасно). Усі школярі оволодівали фахом будівельника, бо власними руками побудували ціле містечко і перебували в ньому цілий рік. О. Тихий не міг би схвалити ізоляцію дітей від родичів, адже вони не отримували певної частки радості й життєвої енергії від спілкування з рідними. Листи Олекси з табору до дружини й сестер свідчать, що він великого значення надавав тому, як розвивалася дитина в сім’ї, а від тих, хто пішов до армії без вищої освіти, вимагав поєднувати службу із заочним навчанням.

Педагог О. І. Тихий докорінно відрізнявся від своїх сучасників передусім тим, що дбав не лише про поєднання навчання з вихованням. Цей абстрактний постулат фігурував у кожного теоретика. Головним завданням для нашого земляка було виховання українців-патріотів, боротьба проти денаціоналізації народу. Найбільш розгорнуто і всеохопно він виклав свою систему поглядів у зауваженнях до Проекту «Основи законодавства Союзу РСР, союзних республік про народну освіту», опублікованого ЦК КПУ в 1973 р. Це було останнє патріотичне зусилля П. Шелеста. Ураховуючи тогочасні політично-культурні обставини в Україні, О. І. Тихий додає в першу статтю «Основ...» п’ять тез про мету освіти. Вони зводилися до вимог: забезпечити «усебічний фізичний, інтелектуальний розвиток дітей та молоді», «ознайомлення з літературою, історією, культурою свого народу» [1]. Ці принципи містять у собі головне завдання освіти — виховувати національно свідомих громадян.

До другої статті «Основ...» О. Тихий додає такі положення: середня і вища освіта повинні існувати для суспільства «ідейних спеціалістів, здатних забезпечити культурний, моральний, науковий, технічний прогрес свого народу, СРСР та всього людства» [Там само, С. 46]. Олекса знав із прочитаного в московських бібліотеках, що українці робили і зможуть надалі робити свій внесок у розвиток цивілізації. У третій статті «Право на освіту» О. І. Тихий наголошує на доступності освіти для всіх і вищої освіти «згідно із здібностями та уподобаннями молоді». А для цього, на його думку, навчання має бути безоплатним, з необхідними кабінетами, лабораторіями, спортзалами, клубами, із розвинутою художньою самодіяльністю і туризмом». Більше того, ще в часи коли не було БМВ у елiтних студентiв, наш земляк вважав, що закон має передбачати пільги та стипендії учням, студентам, аспірантам, а також забезпечувати їх відрядженнями в інші республіки та країни з метою «навчання чи вдосконалення знань» [Там само].

У доповненнях до четвертої статті «Про принципи народної освіти» знову наголошується на головних постулатах педагога: «Навчання рідною мовою»; «Патріотичний, інтернаціональний характер освіти на основі етичного та естетичного виховання» [Там само, с. 47]. У таких формулюваннях слизька теза партії про інтернаціоналізм у суспільстві втрачала той зміст, що його вкладала радянська верхівка.

Геніальність О. Тихого виявилася в його розподілі обов’язків між органами освіти всіх рівнів: від союзного міністерства до школи й батьківських комітетів. Москва мала контролювати дотримання конституції країни (бо ж формально національні мови нібито розвивалися), популяризувати досягнення інших республік, фінансувати органи освіти й забезпечувати найновішими приладами, устаткуванням.

Союзним республікам О. І. Тихий надавав значно більше прав, оскільки вони мали справу зі своїм народом, на своїй споконвічній землі. Кожна республіка сама визначає, які типи шкіл, промислово-технічних спеціальних та вищих навчальних закладів їй необхідні. На цьому рівні розробляють методи, форми й засоби навчання та виховання, складають програми, забезпечують підручниками, визначають заробітну плату для педагогів і технічних робітників. До компетенції місцевої влади входить створення переліку прав та обов’язків кожного фахівця з урахуванням його позашкільного навчання на педфакультетах, в університетах культури, у клубах, на спецсемінарах. Виборні посадовці-освітяни теж затверджувалися на місцях. Дев’яту статтю «Основ...» О. Тихий збагачує своїми принципами патріотичного виховання дітей та молоді, підносячи роль батьків у здійсненні такого завдання. Зокрема й вони мали вимагати високий рівень навчання та виховання, визначати, які напрямки професійного розвитку дітей забезпечувати: фізико-математичиий, історико-літературний, літературно-мистецький та інші. Передбачалося використання фінансових внесків батьків на роботу найрізноманітніших гуртків: від навчання музики до радіотехніки й рукоділля. Рекомендувалося також «максимальне забезпечення потреб учнів у знаннях поза програмою» [Там само, с. 48]. Широкі права надавалися батькам: «від звіту педколективу до вимоги звільнення окремих керівників і вчителів, які не забезпечували навчально-виховного процесу» [Там само]. У системі О. І. Тихого батьки учнів є «національно свідомими громадянами, і саме вони наполягають, щоб навчання проводилося відповідно до традицій народу» [Там само]. А національні традиції сягають періоду Гетьманщини, Запорозької Січі, загалом козацького самоврядування, виборності від кошового і писаря до гетьмана та генерального писаря.

Відверто революційними є пропозиції нашого земляка до 18 статті «Основ...». Вимагаючи проводити навчання рідною мовою на всіх рівнях, починаючи з дитячих садків, він критикує тезу: «надавати можливість навчання рідною мовою». На переконання О. Тихого це «суперечить поняттю суверенності республіки, народу» і фактично означає: «бути патріотом або космополітом (зневажати рідну мову, свій народ)» [Там само, с. 49]. О. І. Тихий вказує на масштабну шкідливість цієї тези. Вона «надає можливість по-міщанськи або шовіністично налаштованим людям відмовлятися від мови союзної республіки», формуватися «міщанами, шовіністами, космополітами» [Там само, с. 50]. А Олекса Тихий усе життя вимагав: приїжджі, як і корінне населення, мають вчитися українською мовою в закладах усіх рівнів, а для національних меншин, крім росіян, має забезпечуватися і вивчення рідної мови.

У 1970-ті роки у своїх посланнях до редакцій газет і високих посадовців О. Тихий вимагав утвердження цих же постулатів. Так, у статьї, надісланій у «Радянську освіту», він конкретизує до чого призводить закриття україномовних дитячих садків, шкіл, русифікація інтелігенції, відсутність українських кінофільмів: дискримінація «веде до зниження рівня культури, моралі» [2]. На думку О. І. Тихого, вчені, письменники, митці мусять оволодівати кількома мовами, щоб знати здобутки своїх колег в інших регіонах, за кордоном. Від інтелігенції, особливо вчителів, Олекса вимагав: «ніде не соромитися говорити рідно мовою...», «щоб послідовно вкладали в душі дітей та їх батьків свідомість приналежності до української нації, розкривали культурні та мовні багатства народу, постійно доводили, що людина без патріотичних устремлінь, без свідомості праці на користь свого народу є віл, вартий лише того, щоб його запрягали в ярмо» [Там само, с. 9].

О. І. Тихий агітував за активне, емоційне сприйняття літературно-художніх творів і відкидав телебачення як пасивне споживання не завжди корисного продукту. Навіть у концтаборі наш земляк постійно переймався проблемами освіти, пошуком шляху порятунку рідного народу. Зі священиком В. Романюком він пише для закордону «Лист українських політв’язнів». Тема його — «Історична доля України». У ньому передбачені «можливі форми спротиву», рекомендації для тих, хто жив під гнітом комуністичного режиму.

Уся система поглядів і героїчна боротьба Олекси Тихого засвідчують його глибоку освіченість, професіоналізм і патріотичність. Його спадщина має стати здобутком Міністерства освіти й науки в незалежній Україні та втілюватися в життя.