Правда про війну крізь призму морально-етичних принципів Олекси Тихого

Когда присутствуешь на таких мероприятиях, как «Олексины читання», очень жалеешь о том, что газетная полоса не в состоянии передать того богатства человеческих чувств и красок, которые их сопровождают.

Шановні краяни! Всім нам відома своєрідна духовна сповідь Олекси Тихого «Для чого я живу?». Пропоную поглянути на події в Донбасі крізь призму морально-етичних принципів нашого знаменитого земляка.
1. Щоб жило людство, мій народ, мій рід.
Другий рік ми не живемо, а виживаємо, бо опинилися в зоні АТО. У нашому місті на одному з мікрорайонів зруйновано близько 80 % житла. Коли в мене запитують, яку з сторін ми звинувачуємо в зруйнуванні, пробую відповідати запитанням: «А кого би звинувачували ви, якщо одні влаштувалися за спинами цивільних, та ще й бігали навколо будинків з пушками, стріляючи, викликаючи вогонь на нас, а інші гатили, та так, що 17 серпня 2014 на мікрорайон було випущено понад 1000 снарядів?» Один водій із Красного Лиману, казав що «починали захисники в тому ж Слов’янську з того, що стояли на блокпостах із палицями, а по них — важкою артилерією. Так хто розпочав війну?»
До відома, у нашому місті 70 % мешканців під час референдуму проголосували за те, щоби лишатися в складі України — можливо, тому пан Захарченко не нагородив нікого з ясинуватців 9 Травня 2015 року, бо не дали «потрібної» статистики?
2. Щоби не робити нікому ніякого зла, не проявляючи ні до кого ніякоЇ байдужості й несправедливості в його долі, тяжкому становищі, горі.
Небесна трійця. 1 лютого 2015 р. в Горлівці загинули троє дітей.

Святая трійця янголят,
на небо душечки летять:
Даринка, Настя та Кирилко.
Два дні до миру... Вибухівка...

Чи злочин, гріх який вчинили?
Чи, може, владі не вгодили?
Що із підвалу вийшли в хату
І так хотіли пустувати...

— Настя, сестличка, а мы где?
И почему нет папы и мамы?
— В небе, у Бога и — везде,
земной лишь нет панорамы.

— Два дня до мила, так дядя сказал, — зачем же они нас убили?
— АТО — не «война», подвал — не вокзал,
и тысячи так уходили.

— Я — мальчик, ел кашу, я не телолист,
и так хотел выласти, велишь?
— Судьба наша, брат, как осенний тот лист —полета его не изменишь...

— Где плюшевый мишка, подалок лодных,
«люблю», — говолил косолапый?
— Игрушки немеют от взрывов земных,
от горя и слез мамы, папы!

А журналисты гавкают (1),
туристы налетят (2),
ведь 200 тысяч — тьфу для них,
порадуем ребят ( 2 раза)
1 - в Минске журналист «гавкнул» на коллег.
2 - турбюро решило продавать путевки в зону АТО.
На сьогоднішній день відомо про 78 убитих дітей…
3. Я – свідома частка Всесвіту, людства, свого народу.
Щодня в ЗМІ ми чуємо про «визволення». Українці прагнуть визволити нас, а ДНР-івці — ту частину Донецької області, яка зараз є українською. Як свідома частка свого народу я запитую: «Це що, двічі визвольна війна?» Про те, що в зоні є українці, бідкається, здається, тільки Руслана. Що діти беруть активну участь в конкурсах знавців мови, говорять пошепки. Що студенти запитують: «А чому в нас не запитали, якою мовою би хотіли складати іспити ми?» Що зараз група активістів працює над створенням підручників із української мови та літератури нового покоління? І чи не як плювок оцінювати нам слова тих, хто говорить: «А з ким там говорити?»

Хизувався Петрик знову:
— Знаю я англійську мову,
Й уряд language знає теж,
(крім одного). Yes, егеж!

Поліглотний Президенте!
Як лінгвіст Ви — хоч в доценти!
Тільки мовою Донбасу
Ви ні слова! Часом з квасом,
Часом будете з водою,
Як народ мій із бідою…
Мову знать — і говорити —
Й слухати. Щоб мир творити!

4. Я маю людську гідність, національну гордість, нікому не дозволю топтати ні перше, ні друге.
Людська гідність запитує: «Як назвати українку, яка на прохання юнки-біженки з Донбасу дати води, нічого не відповіла (й звісно, не дала води), бо почула російську мову?» Чи національна гордість не червоніє від розпалювання ворожнечі між народами?
5. Зневажаю смерть, голод, бідність і саму зневагу.
Я бачила палаючі машини, безсило спостерігала за тим, як горіли шість поверхів сусіднього будинку (коли вийшов перший пожежник МНС із машини — його розстріляли). Я бачила нерозірвані на узбіччі міни. Мене душили сльози, коли, тікаючи від цього жаху, у вантажівці, водій попередив: «Ставте сумки за спины детей — машины расстреливают». Розповідаючи про це в Полтавській області — почула: «Мы рады, что у вас так. Вы же этого хотели!»
6. Прагну, щоб моє «я» було гідне наймення «людина».
Як людина, я боюсь не встигнути сказати правду, щоб і ці рядки стали колись історією:
Народжена в підвалі дитинка через півтора місяця потрапила до лікарні з інсультом.
Перше слово хлопчика – ні «мама» чи «тато», а «бах».
Дворічне дитинча плаче від вибухів, а старша на рік сестричка заспокоює: «Они же не сюда летят».
7. Щоби поважати й цінувати працю, переконання й культуру кожної людини.
29-го січня 2015 року поховали диспетчера газової котельні, снаряд застав її на робочому місці.
1-го лютого 2015 рік, як загинув водій хлібовозки — поруч розірвалася міна.
Мама п’ятирічного хлопчика на запитання, чому не виїхала з сином, сказала: «А кто людей будет снабжать водой?»
8. Щоб до останнього подиху вчитися.
За місяці війни всі, хто не знав, вивчив одне слово: люстрація. Та події в Донбасі — закономірні наслідки помилок усіх років незалежності.
Хто викладав історію України? Хто не визнавав і ненавидів цю державу всіма фібрами: «Украины, как таковой, просто нет. Банды — бандеровцы отстаивали идеи-фикс» (Тетяна К., дві вищі освіти, учитель історії), «Мои родственники в Западной Украине (г. Холм, Люблинский уезд) были убиты бандеровцами, потому ассоциации самые негативные. Не считаю их героями войны. Москаль – Донбасс – Россия – очень многим связаны. Не считаю русских своими врагами» (Лариса Р.), — запис 2008 року. (Ось коли — і ще раніше — потрібна була люстрація!!!)
9. Щоби зневажати сильних, багатих, авторитетних.
Нас, мирян, знищують, назвавши спочатку сепаратистами, потім — федерастами, зараз — терористами. А як назвати тих можновладців, хто дозволив розкрадати банкомати, казначейства, військкомати? Коли суверенна держава заарештує всіх винних у скупченні на моїй землі «Градів», «Буків», танків, ПЗРК, бронетранспортерів, БМП? Як держава Україна дозволила ввозити зброю? Якщо надходила вона з інших країн — де були прикордонники? Нас, свідомих українців, закликають створювати загони. Уявіть: із гімном і прапором проти артилерії.
Усі прекрасно знають, хто збільшив за час війни свої статки, а жодне «елітне» житло зруйноване не було…
10. Байдужим до тих, хто живе тваринним життям.
Колишні й теперішні мешканці Донбасу — дуже різні. Як і за часів Василя Стуса — «шопта» проукраїнськи налаштованих людей: творили посестри Союзу Українок, є товариство імені Олекси Тихого, був музей «Смолоскип». Є старенька жінка з Крутої Балки, яка врятувала чотирьох українських солдатів із Івано-Франківська (до речі, вояки повідомили, що приїхали на навчання, а не на війну). Проте є медсестра, що стрибала від радості (на дивані , в лікарні), коли збили український літак…
11. Щоби вивчати, підтримувати, розвивати мову, культуру, традиції народу.
Один мій учень відмовився вчити вірш українською мовою. Не переконала, тільки зрозуміла: а для такого — українська мова — завелика, культура — недосяжна. Не торкайся таким брудом найчистішого!
12. Щоби позбутися всього низького, підлого, чужого духові людства.
Влітку зрозуміла деякі відмінності між нами: ті, хто йде сюди воювати, ставлять питання: «За що?», ніхто не поцікавився: «Проти кого?»
Знаю, що ніхто не почує слів однієї мудрої жінки: «Ми не хочемо жити краще. Дайте нам жити погано. Як раніше».