Сахненко — далекий і близький

До 90-ї річниці видатного художниказемляка Віктора Сахненка
Володимир Півень,художник, кандидат філологічних наук
У всі часи діячі культури будьякого народу, усвідомлюючи себе у невпинному потоці часу і намагаючись визначити своє місце в історії культуротворення, скласти критерії та оцінні показники свого внеску в цей процес, не могли обійти таких ключових проблем, як спадщина і спадкоємці, традиції й новаторство, історичні набутки та їх сучасне використання. Особа, яка відчуває відповідальність за долю художньої культури (незалежно від масштабів – країна, область, район, місто, селище тощо) не може оминути ключову категорію пам’яті.

Логіка розвитку матеріальної чи духовної культури полягає в тому, що без засвоєння базових набутків минувшини неможливо торувати шлях до прогресивного майбуття. Простіше кажучи, без історичної пам’яті (у будь-якій галузі чи ділянці життя) ми, сучасники, нічого не варті.

Тож згадаємо, що ми, мешканці Дружківки, маємо яскраву й неординарну постать художника-земляка, Заслуженого діяча мистецтв Білоруської РСР Віктора Сахненка (1923 – 1973), згадки про якого подекуди надибуємо в поодиноких публікаціях місцевих часописів та відповідного сайту в інтернеті.

7 січня ц.р. виповнюється 90 років від дня народження мистця, який, безперечно, є одним із тих, хто у 60-80-ті рр. минулого сторіччя складав нашому місту добру і заслужену славу.

Певно, найдокладніший на сьогодні життєпис мистця зроблено Любов’ю Карпіковою в «Музейному альманасі» (Донецьк, 2009). У стислому переказі це виглядає так: народився 1923 року в родині робітника-коваля Івана Дмитровича та Феодосії Михайлівни Сахненків, які до того переїхали на Донбас із Сумщини. Малювати Віктор почав зі шкільної лави, де знайшов потужну підтримку від учителя малювання Мефодія Федоровича Речмана; далі було дворічне навчання у Дніпропетровському художньому училищі (1940 – 1941), котре обірвала війна. По звільненню Дружківки, добровільно записався на фронт, служив і працював художником і поетом у редакціях газет «В бой за Родину» і «Советский воин»; по демобілізації (1947) вступає до Київського художнього інституту, котрий успішно закінчує 1953 року; відтоді живе в Донецьку й працює в обласному відділенні Художнього фонду УРСР; 1957 року очолив обласне відділення Спілки художників УРСР, а 1963 року переїздить до Мінська, де викладає в Мінському театрально-художньому інституті, а 1973 року несподівана смерть обриває життя 50-річного мистця у фазі його найвищого творчого злету.

Звичайно, такий пунктирний виклад життєпису видатного земляка – це лише знак заохочення до подальших розвідок наших краєзнавців задля докладнішого висвітлення життєвого і творчого шляху цієї яскравої особистості.

Гідним вшануванням пам’яті В.Сахненка, як на мою думку, було б ще й створення мистецтвознавчих досліджень засад його малярської й графічної стилістики, філософії образотворення тощо. Зрозуміло, такий величезний обсяг робіт під силу лише організованій спільноті фахівців, однак варто починати вже сьогодні, не відкладаючи цю справу до кращих часів, котрі можуть і не настати.

У Дружківському художньо-краєзнавчому музеї зберігається автопортрет митця, датований 1957 роком. Академічна манера виконання (як данина панівному на той час у країні реалізму) вступає в суперечність із непевно-обережними спробами внести в семантику твору певні знаки-символи: у вечорових сутінках праворуч палахкотить невидиме глядачеві багаття, що кидає відсвіти на обличчя й білу сорочку, а вдалині, під лісосмугою, ледь жевріє вогник ще одного кострища. Невидимий вогонь сприймається як його власне творче горіння, прагнення зреалізувати накопичений життєвий і мистецький досвід, а дальній вогник – туманними, непевними й розмитими перспективами особистого й творчого життя.

Ймовірно, автопортрет написано не в Донецьку, бо пейзажне тло нагадує ландшафт поблизу батьківської оселі. Певна амбівалентність думок і почуттів відбивається й на обличчі: вольові, міцно стулені губи й підборіддя контрастують із виразом очей, де читається рішучість і сумнів, впевненість і хиткість, готовність до дії й вагання – «що день прийдешній принесе?..». Чорнота за спиною (воєнне лихоліття) контрастує з чималою за розміром (близько чверті площі полотна) світлою плямою сорочки. Вчорашнє – вже у минулому, а нині – готовність служити святому (символ білого) – мистецькому творенню – заради добра (духовної культури) у відновленому повоєнному світі.

Колористичну рівновагу і гармонію холодного вечірнього оточення порушує тепла пляма обличчя й рожеві відсвіти на сорочці, та цей колірний контраст є виправданий ідейним задумом твору. Ще попереду складнощі в особистих і виробничих взаєминах із колегами-донеччанами, Крим і зустріч із музою, мисткинею і майбутньою дружиною Лесею Послідович (Мінськ), Михайло Савицький тощо. Є мистець – сильний, цілеспрямований, сміливий, чесний і відвертий, а перед ним – шлях у складний, суперечливий і такий привабливій світ. Світ, котрий створили наші попередники, і котрий слід сприймати як даність, бо іншого немає.