Сьомий полюс

«Зі старих архівів»

(Продовження.
Початок дивись в № 41, 42, 43, 45, 48, 49)

Вранці в їдальні ми почули, що пропала прибиральниця в нашому лабораторному корпусі. І її досі не можуть знайти. Вся сторожова служба на ногах. Старший подивився на мене переляканими очима, а шеф ще нічого не зрозумів. По дорозі в лабораторію я повторив шефу свою версію, основану на його описах подій, що з ним сталися. Він навіть зупинився з подиву: «Так що, вона вже там, куди вчора ледве не попав я?». «Та, мабуть», — ствердно кивнув я.
Прийшовши в лабораторію, ми виявили, що інструмент прибиральниці лежить серед кімнати. А мильниця-пульт уже не під стіною, куди я його відбуцнув, а прямісінько перед Бабою. Шеф вирішив, що нам потрібно іти до професора. А перед цим ще раз осмислити усі події вчорашнього вечора. Вся надія була на шефа. Вірніше, на його об`єктивні спогади. Щоб не трапилося ще одної біди, я взяв відро прибиральниці, вилив з нього воду у раковину умивальника, і перевернувши догори дном накрив пульт.
Ми довго з пристратю буквально допитували шефа про його вчорашню подорож, записуючи всі його відповіді, як і наші запитання. Виявилося, що на схилах кратера не було рослинності. Значить це може бути не Земля, а якась друга планета, де відсутня рослинність, чи може навіть Місяць. Якщо космічний корабель стояв на стартовій плиті, то є вірогідність, що під кратером знаходиться цілий завод чи навіть комплекс по виробництву космічних кораблів. А ота плита є частиною підйомного механізму, що доставляє кораблі на поверхню перед стартом, де і формується екіпаж, вже відомо яким способом. З тим і пішли до професора, повісивши перед тим на двері лабораторії табличку «Не влезай-убьет».
Докладно розповівши професору про наші висновки, складені на основі допиту шефа, ми помітили, що очі його робилися все круглішими і круглішими. Під кінець доповіді вони, здавалося, випадуть з очниць. А коли повідомили, що, напевно, прибиральницю украла Баба, бо відро швабра та ганчірка знаходяться в нашій лабораторії, то професор ледве не втратив свідомість. А прийшовши до тями, наказав нам не виходити з його кабінету, а сам десь хутенько побіг. Мабуть, дзвонити у відповідні органи — припустив шеф.
Чекали ми довгенько. Від нічого робити почали згадувати маловідомі широкому загалу факти із документів прадавньої історії Землі. Шеф згадав, що у Махабхараті(індійському епосі прадавніх часів) згадується, що боги брали із числа землян людей на науку, забираючи їх на літаючому кораблі, і вчили десь у себе тридцять три роки. Після чого ці люди уміли використовувати нечувану по могутності зброю. Описано також, як один з учнів, прибувши до земляків, вирішив похизуватися перед ними своєю силою і «випустив із себе силу, що рушила гори». Випустити то випустив, а ввібрати потім не зміг. І призвав на допомогу Богів, які зарадили лиху і припинили дію зброї. В науку брали лише хлопчиків і, як видно, готували з них воїнів, які разом з богами билися проти ассурів (противників богів). Старший згадав, що в горах Китаю віднайдена була археологами могильна плита, на якій було викарбувано схему ракети, пілотованої людиною. Учені до цього часу не можуть навіть приблизно вирішити, якого роду двигуном приводилася в рух ота керована ракета. По зовнішньому контуру вона нагадує в перерізі гостроверхий клин. За спиною пілота намальована, вірніше, вирублена на камені камера, навкруги якої розташовані сім сегментів. Тоді вирішили, що там, в середині сегментів, розташований ядерний реактор. Та коли так, то він занадто близько від людини-пілота. А тепер оте число – сім сегментів — нагадує внутрішню будову Баби. Адже у неї на останній ступені нами виявлено також сім полюсів.
Двері різко відчинилися. Ввійшов професор, а з ним майор-командир роти охорони і уже відомий нам особіст. Почався допит.
Ми переказали їм, що коли виходили з лабораторії, то прибиральниця мила підлогу. Двері ми закривали, але ж у неї є свої ключі, що вона бере у охорони. На ранок, прийшовши на роботу, ми знайшли віхоть, відро з водою та швабру. Шеф прибавив на словах, що заходити в нашу лабораторію без нас не можна. Більше сказаного ми говорити не мали права.
Особіст усе дослівно записав і дав нам підписатися під своїми свідченнями, що ми і зробили. Після цієї процедури охоронець і особіст вийшли. І ми залишилися з професором. Всі були у важкій задумі. Хоч прямої нашої вини і не було, але пропала жінка, у якої, напевно, і діти є, і чоловік. Першим тишу порушив професор. Він попросив шефа ще раз в усіх деталях переповісти його вчорашні пригоди. Ми слухали вже вкотре і намагалися ловити всі ньюанси химерної повісті. Вирізнили різні етапи контакту Баби та шефа. Першим ступенем була подача інформації. Під час цієї фази Баба, очевидно, вивчала особистість на предмет подальшої розробки. Друга фаза контакту була схожа на діалог, під час якого Баба виявляла здатність особи виконати певні обов`язки та її зацікавленість в подальшому контакті. І третя фаза була вже схожа на вербовку та пересилку об`єкта на місце призначення. Виходить, що я втрутився в контакт Баби та шефа на другій фазі і попросту зірвав вербовку та персилку матеріальної субстанції шефа на космічний корабель вслід за духовною. А то б ми його тільки й бачили.
У професора виникла цікава думка про те, чи можна домовитися з Бабою про повернення жінки. «Все це добре, але як домовлятися і хто це буде робити? — задумливо промовив шеф. — Баба всього лише прилад, що виконує волю творця цього приладу. Якщо наші припущення вірні і дійсно набирається команда міжпланетного корабля, то ким? Мабуть, з ним і прийдеться домовлятися. А де його знайти? Він може знаходитися як завгодно далеко. Може, навіть у другому вимірі. А ми, вибачте, туди дороги не знаємо. Правда, у нас є можливість заслати до команди космічного корабля наших представників. Шукайте бажаючих».
Після цих слів шефа очі у професора засвітилися. Я чомусь подумав, що він задумав попасти до складу команди космічного корабля чужинців. І правда — професор попросив шефа ще раз детально розповісти про його пригоди. Та був уже час іти на обід, про що я прозоро натякнув нашому очумілому від сенсації колективу. Всі дружно погодилися.
Обідали нашвидку. Мовчки. А коли їси автоматично, то скільки б ни їв, залишаєшся голодним. Так і цього разу. Вставши із-за столу, не зрозуміли, їли чи не їли. Йшли до інститутського лабораторного корпусу не поспішаючи. У мене виникло питання, чому команду набирають із землян? Напевно, набирали і раніше. Адже ця Баба (а, може, і другі її аналоги) стояла в степах України багато сотень років. На що шеф сказав, що і в Махабхараті про це писано: «ассурів» було більше, ніж «богів», і останні тому і набирали людей на навчання, щоб збільшити чисельність своєї небесної армії. Ще там написано про битву в небі літаючих міст, які билися вогняними мечами. Якщо так, то треба чекати небесної війни, промовив задумливо старший.
На вході в інститутський корпус на нас прямо вибіг начальник охорони. Майор повідомив професору, що пропав особіст. Ми, пришвидчивши крок, пройшли до кабінету професора. Майор розповів, що після нашого допиту вони пішли на місце події. Оглянули все. Особіст перекинув відро прибиральниці зі словами: «А де ж вода?» Знайшовши під відром коробочку, він взяв її в руку. Потім, повернувшись до мене, сказав, щоб я йшов, а він тут попрацює. Я й пішов. А тепер шукаю-шукаю, а його ніде немає і ніхто його не бачив. «Все! — промовив до нас професор. — Чекайте на мене тут, а я пішов на червоний телефон». (Для інформації: червоний телефон — це лінія спеціального зв`язку, його не прослухаєш, бо інформація кодується спеціальною машиною). І вони з майором вийшли.
Ситуація накалялася. Баба проявляла неймовірну активність. Практично за одну добу доправила на корабель двох членів екіпажу. Прибиральниці жаль, а ось особіст потрапив туди куди треба. І буде нашим агентом на кораблі. «Цікаво, чи є у нього засіб зв`язку з його конторою? — промовив я. — Їх же навчають там, як притистояти спробам подавлення волі ззовні. А значить він буде постійно контролювати ситуацію». «Ага, — промовив старший, — ще й залучить до роботи прибиральницю. Будуть як Штірліц з радисткою Кет».
На екранах незадовго до нашої поїздки якраз йшла прем`єра цього фільму. «А ви знаєте, — промовив шеф, — можливо, він для цього біля нас і вештався. І його спеціально готували до цього завдання. Адже вони знали все про нашу роботу, будьте певні. Ви пам`ятаєте, адже я попереджав, що заходити без нас до лабораторії не слід. А він пішов».
Так за розмовами минула майже година. Двері, відкрившись, пропустили в кімнату професора. Він приніс неприємну новину. До лабораторії заборонено входити до приїзду високої слідчої комісії. «Ну, що ж, будемо працювати з наявним матеріалом за комп`ютерами», — промовив шеф, і ми пішли до кабінету. Під дверима лабораторії вже стояв вартовий, озброєний автоматом. На дверях біліла контролька. Робочий день наближався кінця. Проговоривши в кабінеті все на ту ж тему ще трохи, ми пішли з корпусу інституту до спального блоку. В головах бурхливо переварюлася одержана за день інформація. А день видався визначальний, як мені гадалося.
Не щодня інопланетяни набирають команди на космічні кораблі прямісінько у вас на очах. Далеко не щодня. В їдальні ми виявили, що всі вже все знали. Ну якщо не все, то багато. Це було помітно по тому, як люди уважно нас розглядали. В їх очах були помітні цікавість і страх. Ось так тобі і зберігаються таємниці. Мабуть, через охорону все і випливло. Бо ми ж жодній душі нічого не говорили. Професор, мабуть, також. А особіст зник. Мабуть, уже освоюється на бойовому міжпланетному кораблі. Нерви вже трохи вгамувалися, і ми з подивом виявили, що у страви є смак. Прикупивши по два чорних кофе, ще трохи поніжилися в їдальні. Після вечері пішли прогулятися по свіжому повітрі. Та і обговорити події дня.
Навколо буяла зелень, розквітали весняні квіти. Була середина весни. Ми провели тут майже місяць. Тягнуло додому в рідні донецькі степи. Набридли оці кубометри дров з зеленими верхівками. Хотілося побачити далекий горизонт, шахтні терикони. А ще більше хотілося побачити рідних. Я висловив бажання, поки буде працювати комісія, з`їздити додому. Старший також мав аналогічне бажання і, не гаючись, виказав його шефу. Шеф розгублено подивився на нас і, трохи помовчавши, махнув рукою — їдьте, мовляв. Але не більше, ніж на тиждень. Ми від радості ледь не застрибали, мов дітлахи. Тут же після прогулянки підписали заяви і, віддавши їх шефу, нашвидку зібралися в дорогу.
На ранок заспішили на автобус, який ішов до станції. Ми розраховували потягом доїхати до обласного центру, а потім літаком три години — і вдома. На прощання шеф попросив нас передати гроші дружині та виказав жаль, що він не може поїхати з нами. Треба було працювати з комісією. В другій половині дня ми прибули на аеродром, купили квитки та пробіглися по магазинах в пошуках подарунків сім`ям та і собі. Але тут, як і у нас, не було ні шкарпеток, ні дитячих колготок, ні чоловічіх трусів. Вибрали з китайських товарів: я – собі штани та сорочку з ієрогліфами та великою китайською стіною, а старший – дві пари китайських кед: собі та синові. Збивши ноги, набігали-таки і дружинам на радість катриджи для принтера, які тоді були в неймовірному дефіциті, цены на картриджи epson в наше время заметно отличаются.
Ледве тягнучи ноги, придибали на аеродром. До літака було ще півгодини. Справивши всі необхідні справи, пішли на посадку.
Політ пройшов нормально, і ми ступили на рідну землю ще завидна, хоч і летіли по ходу обертання Землі. Туди ми летіли дві години, а додому цілих три. Вдома нам були безмірно раді. Дружина довго сміялася над моїми обновками, сказала, що, як вийду в них до міста, то і тролейбуси зупиняться від сміху. Другого дня ми зі старшим пішли провідати сім`ю шефа та передати гроші. Передавши вітання від мужа та гроші, від чаю відмовилися, бо треба було ще навідатися до інституту. Там зайшли до Самого передати привіт від шефа та доповісти про нашу участь у розробці теми, бо він ще тоді, як ми відлітали, про це просив. Правда, про пропажу людей не повідомили, а то мало що... Раптом випливе. Сам аж за живота від сміху хапався, коли старший розповідав про розбитий тягач.
На радощях дружина запрягла мене на дачні роботи. Та так, що до вечора (а дні вже довгі) ледве ноги тягнув. Ні, наукова робота таки легша... Хоч, можливо, і небезпечніша. Тиждень пролетів, як день. І вже пора від`їжджати. На радість дружині, розсада посажена, теща на дачу перевезена. І вона, зладивши дорожню валізу, з легкістю відпустила мене за поріг. До першотравневих свят залишилося менше тижня.
Злетівши, літак ліг на курс. Ми відстебнули ремені безпеки. За ілюмінаторами була ніч. На землі світлими п`ятнами виднілися через розриви в хмарах міста. Таки вдень летіти приємніше. Я вже був задрімав, коли старший, штовхнувши, показав на ілюмінатор. Зліва по борту з землі в небо вдарив струмінь яскраво-рожевого світла. Видно було, як хмари завирували під його дією. Згодом світло набуло тьмяно-рожевого кольору. Воно неначе підпалило хмари. Вони стали переливатися різними барвами Картина була моторошна.