Такі загадкові майя

Микола ШВЕЦЬ, заслужений вчитель України
(Продовження. Початок в № 38)
Досягнувши північної частини півострова Юкатан, Грихальва зупинився поблизу Чампотона.  Натхненний тим, що йому вже рік тому вдалося відбити атаку іспанців, правитель Чампотона вирішив і цього разу зробити те ж саме. Він не знав, що у Грихальви людей значно більше, ніж було у Кордоби, та й озброєні вони були значно краще. Іспанцям вдалося захопити місто, хоча вони й понесли великі втрати. Та Грихальва ненадовго затримався в ньому, гнаний бажанням приєднати до Іспанії ще який-небудь острів. Він все ще гадав, що Юкатан – острів, і що берег ось-ось поверне на південь. Та цього не відбувалося. Незабаром біля Понточана матроси зійшли на похилий берег Мексиканської затоки. Іспанців зустріли дуже приязні й веселі люди чонтая-майя, що навіть заядлі вояки, на манер Грихальви, не знайшли приводу для сварки. Але все ж таки саме тут, біля мирного міста Понточана, почалося страхітливе винищення царств майя і ацтеків.

У давніх ацтеків та майя з давніх-давен існувало повір’я, що їхній бог вітру, Місяця, ранкової зорі, наук у незапам’ятні часи зник «на сході», «на вранішній зорі» і одного разу повернеться звідти. І тоді для них почнеться ера щастя. Дізнавшись про прибульців «зі сходу», правитель ацтеків Монтесума відправив адміралу Грихальві дорогі подарунки: перли, коштовні камені, цінні тканини та золото. Ні Грихальва, ні будь-хто з іспанців ніколи не чув про ацтекського правителя Монтесуму та його царство, а тому він був дуже вражений і задоволений подарунками Монтесуми. Звичайно ж, чонтал-майя знали про існування далекого царства ацтеків і мріяли про нього, бо там, за їх уявленнями, були гори із золота. Розписуючи яскравими фарбами свої оповідки про царство ацтеків, майя помітили, як стрепенулися прибульці, почувши про золото та золоті гори. Майя відчули, що прибульці можуть залишити їх самих у спокої. Незабаром Грихальва віддав наказ про нове плавання і послав на Кубу радісну звістку – золото! – своєму дядькові, губернатору Дієго де Веласкесу. А в цей час там знаходився і Ернандо Кортес.

За походженням Кортес був дворянином, сином офіцера від інфантерії. Ріс він у місті Меделья, що в іспанській провінції Естремадура, вивчав юриспруденцію в університеті Сала манки, хоча це аж ніяк не завадило йому пізніше творити беззаконня у Новому Світі. Вже тоді він повністю сповідував принцип ієзуїтів XVII століття: «Мета виправдовує засоби!». А оскільки королівські декрети благословляли мету іспанських завойовників завжди, Кортеса ніскільки не лякали його варварські засоби здобуття слави, земель і золота, золота, золота.

На той час, коли він разом з Дієго де Веласкесом брав участь у завоюванні Куби, Кортесу виповнилося 26 років. Він марив про почесті, нові землі та золото, був відчайдушно хоробрим, а тому і був щедро нагороджений королем Іспанії. Шанолюбний Кортес порвав свої відносини з Веласкесом, провів, навіть, деякий час у тюрмі, однак це не завадило йому одружитися з дочкою губернатора Куби. Він просто відступив у тінь губернатора, свого тестя, і наполегливо чекав, коли доля надасть йому шанс здійснити його, Кортесів, великий замисел. Будучи високопоставленим урядовцем та скотарем (ввозив на Кубу європейську велику рогату худобу), крупним землевласником та господарем золотих рудників, Кортес гріб гроші лопатою і хотів ще більшого. Він чекав. І дочекався, коли Грихальва повернувся на Кубу зі свого плавання до Юкатану і сповістив про величезні скарби і золото Монтесуми. Мріючи оволодіти ними, Грихальва і Кортес розпочали атаку на Дієго де Веласкеса. Навернення «дикунів» до християнства слугувало їм лише приводом. У цій гонці верх отримав Кортес. Він готовий був продати усі свої володіння, ризикнути всіма своїми статками, щоб фінансувати цю незвичайну і багатообіцяючу експедицію. Таємні акціонери та компаньйони – друзі Кортеса – дали йому чималу суму для цього. Грихальва не зміг протистояти Кортесу і Веласкес назначив свого зятя Фернандо Кортеса головнокомандуючим нового флоту. 10 лютого 1511 року 11 кораблів вийшли в море. На ці кораблі загнали 110 матросів, 518 піхотинців, 32 арбалетчика, 13 аркебузирів. На палубі стояли 10 важких та 4 легких гармати. У стійлах – 16 коней. Це була гоноровита армада!

Виходячи в море, Кортес ще не знав, що народи майя та ацтеків заплатять за його відомість мільйонами жертв. Він не міг знати, що увійде до історії завоювання Нового Світу як руйнівник величної культури, рівної якій ще не було в цілому світі. Його зовсім не цікавило, як історія оцінить його дії.

Раптовим ударом Кортес захопив острів Косумель, що його залишили у спокої у свій час Кордоба та Грихальва. Здійснивши таїнство хрещення, Кортес об’явив індіанців підданими іспанської корони. Пливучи далі і вважаючи Юкатан островом, Кортес зайшов до порту Понточану і побачив перед собою армію із 40000 воїнів майя. Висадившись на берег і маючи перевагу у гарматах та арбалетниках, посаджених на коней, Кортес у надзвичайно кривавій і жорстокій битві переміг майя. Майя були шоковані незвичайними двоголовими страхопудалами (вершник на коні, – авт.) у блискучих обладунках, які здавалися їм двоголовими демонами. До того ж на той час майя ще зовсім не знали про існування пороху. Постріли з гармат прорубували у рядах воїнів майя величезні коридори, всіяні трупами. На залізні ядра з вогняними хвостами майя дивилися зачудовано: хіба ж це не тлачтлі – божественна гра у м’яча, в якій за бажанням та з волі богів вони готові були жертвувати своїм життям?

Зрозумівши, якій чудесній обставині він завдячує своєю перемогою, Кортес писав своєму королю Карлу V та його дружині Хуані: «Ваші Королівські Величності повинні бути впевнені в тому, що у цій битві ми перемогли лише завдяки волі Бога, ніж внаслідок нашої чисельності, бо супроти 40000 воїнів важко захищатися чотирьомстам, а саме стільки нас і було».

На той час Кортес вже починав розуміти, що хоробрими, добре організованими військами, на які він повсюди наштовхувався, повинен керувати один головнокомандуючий, він не відступався від божевільного задуму – 500 проти мільйонів! Військо Кортеса йшло на бій під чорним прапором, розшитим золотом, з фіолетово-червоним хрестом та девізом під ним: In hoc signo vinces (Під цим знаком переможеш!). Це був девіз римського імператора Костянтина I (286 – 337), який зробив християнство державною релігією. Кожне своє звернення до солдатів Кортес завжди закінчував цим девізом, підбадьорюючи їх і обіцяючи їм золота – на землі, вічного блаженства – на небі. На нього не діяли ніякі неприємності, пов’язані з кліматом, комарами та жорстокі тропічні хвороби.

Першим іспанським містом у Мексиці, яке заснував Кортес, був порт Веракрус (у перекладі – «істинний хрест», авт.). Воно було довгий час основною відправною точкою «срібних флотів» іспанців. Для того, щоб поріділий загін воїнів зрозумів, що назад вороття немає, Кортес наказав спалити кораблі на очах у солдат. Тому не дивно, що  воїни, не маючи шансів на відступ, не зупинялися ні перед чим, ні перед якою жорстокістю. Слава про загін Кортеса летіла попереду нього і наводила острах на всі племена. Кортес  дуже добре вмів зіткнути між собою індіанські племена та знаходити собі союзників, яких він брехливо завіряв, що їхні бажання – це його бажання.

Зрозумівши, що індіанці Мексиканського нагір’я – тлакскалтеки – ворогують з ацтеками і заради своєї перемоги над ними готові, навіть, укласти договір з іспанцями, Кортес використав цей момент для своїх цілей. У той день, коли він на чолі зі своїм загоном виступив у похід на столицю ацтеків Теночтитлан, разом з ним ішли й 6000 тлакскалтеків. Незважаючи на постійні дорогоцінні подарунки і прохання правителя ацтеків Монтесуми, Кортес вже 15 листопада 1519 р. стояв перед ворітьми Теночтитлану. Одягнений в чудовий адміральський мундир, Кортес разом зі своїм загоном іспанців (тлакскалтеків він спеціально залишив у таборі) вступив на широкий проспект столиці ацтеків. По обидві сторони від Кортеса рухались арбалетники на конях, прикрашені різнокольоровими плюмажами та знаменами. Попереду його вже чекав сам правитель ацтеків – Монтесума, стоячи на широкому килимі з бавовни. Кортес зіскочив з коня і не відводячи ні на мить очей від Монтесуми, закрокував до нього. Пізніше цю зустріч описав К. В. Церам у своєму всесвітньо відомому романі з археології «Боги, гробниці та вчені»: «Це трапилося вперше у великій історії відкриттів, щоб людині християнського Заходу прийшлося не реконструювати чужу багату культуру по руїнах, а зустріти її у реальності. Кортес перед Монтесумою – це все рівно, як би  Бругш-Бей у долині Дер-ель-Бахрі побачив перед собою Рамзеса Великого, або як би Колдевей у «висячих садах» Вавілону зустрів гуляючого Навуходоносора, і вони, як Кортес із Монтесумою, змогли б вільно розмовляти». Під проводом Монтесуми було 200000 воїнів, які змогли б, не дивлячись на іспанські гармати, стерти нечисленний загін Кортеса на порох. Чому ж Монтесума не зважився на  такий крок? Що завадило йому його зробити? Чому він виявив покірливість?

Всі ці незрозумілі моменти пояснює релігія ацтеків. Як євреї чекали повернення свого Месії, як магометани покладалися на свого Меді, як інки з нетерпінням  чекали свого бога Віракочу, як полінезійці вперто чекають повернення  бога Лоно, так і ацтеки чекали на повернення свого бога Кецалькоатля. Вони вважали Кортеса за посланця від свого міфічного героя. Згідно з мексиканською книгою легенд і переказів «Кодекс Чимальпопоко» Кецалькоатль перебував серед індіанців 52 роки. Під час свого перебування він вважався жерцем-правителем і творцем людей, користувався славою наставника, творця культури і справжнього посланця богів. У перекладі на нашу мову «Кецалькоатль» означає «пернатий змій». Прикрасами йому слугували зелені пір’їни, а тому на пам’ятниках його зображали у вигляді летючого змія. Його символом була Венера. У переказах говорилося, що тіло Кецалькоатля було міцним, великим і дужим, а з-під його широкого лоба виднілись широко розставлені колючі очі. Головний убір його нагадував феску, на обличчі була борода, а на шиї намисто з морських мушель. На щиколотках він носив ланцюжки, а ноги його були взуті у сандалі. Голос його чути було за 15 кілометрів. Зник він раптово, і ніхто не  може й досі сказати куди. Одні легенди говорять про те, що він спалив себе сам і перетворився на вранішню зорю (Венеру), інші, що рано-вранці – «на сході Сонця» — він відправився на небо, пообіцявши повернутися у далекому майбутньому. Ацтеки й майя жили згідно точним календарним циклам – по 52-річним періодам. У ритмі календаря будувалися їхні споруди, від нього залежали свята. На момент прибуття Кортеса якраз закінчувався календарний період, коли мав прибути Кецалькоатль. Про цю подію вже давно говорили їхні жерці. Довірливий жрець-правитель Монтесума міг і повинен був розпізнати у бородатому білому Кортесі гінця Кецалькоатля! Кортеса прийняли з царськими почестями. Монтесума запропонував йому у якості житла свій палац. Три дні Кортес користувався щедрою гостинністю правителя, а потім зажадав побудувати капличку. Монтесума охоче погодився на це і запросив для цього ацтекських майстрів. Обуреним і розгніваним жерцям та чиновникам він пояснив свої дії так: «Вам, як і мені, відомо, що наші предки родом не з цієї країни, де ми живемо нині, що вони переселилися під керівництвом великого царя». Таким чином, можна зробити висновок про те, що великий Монтесума побачив у Кортесі  посланця «великого царя з дальніх країв». Капличка була споруджена серед величних храмів ацтеків.

Іспанці ревниво слідкували за спорудженням каплички. В одній зі стін вони знайшли свіжо потиньковану поверхню, під якою, як вони гадали, знаходились таємні двері. Потайки іспанці  пробили ці двері і проникли до кімнати, заповненої золотими фігурками, золотими і срібними зливками, прикрасами з дорогоцінними і коштовними каменями та витонченими тканинами із вплетеними в них  пір’їнами. Кортес віддав своїм експертам наказ оцінити цю знахідку: вона склала 162000 золотих песо – за сьогоденними цінами близько 6,3 млн. доларів США. Одразу ж Кортес  віддав наказ про заборону навіть торкатися цих скарбів і змусив замурувати стіну. Час для відправки скарбів до Іспанії був несприятливий: у місті відбувалися заворушення знаті, жерців і народу. Вони протестували проти перебування іспанців у місті. Окрім цього, існувала загроза каральної експедиції з боку Куби : губернатору Веласкесу, тестю Кортеса, стало відомо, що він спалив свій флот. У Веракрусі причалили 18 кораблів з 900 солдатами, 80 з яких були на конях. Це було більш сильне військо, ніж те, яке мав при собі Кортес. Але у Кортеса були союзники: хоробрі воїни індіанці, які з презирством відносилися до смерті. Відібравши 70 найхоробріших своїх воїнів та близько 200 індіанців, Кортес виступив до Веракрусу назустріч 900 солдатам свого тестя. У сміливій нічній атаці Кортес зненацька застав каральний корпус, вбив його керівника, і переможені присяглися йому у своїй вірності. Захопленими у якості трофеїв кіньми, зброєю та припасами він щедро поділився зі своїм загоном.

До Теночтитлану Кортес повернувся саме вчасно. За час його відсутності під час свята на честь бога Теокаллі за умовним сигналом іспанці встигли вбити 700 беззбройних ацтеків та жерців. Ця дика різанина стала сигналом  до повстання. Ще до цього терпеливі індіанці відсторонили Монтесуму від влади, зробили своїм правителем його брата, взяли штурмом палац, у якому закріпилися іспанці. Кортесу вдалося зберегти і врятувати життя своїм солдатам, але Теночтитлан був охоплений кривавим заколотом. Тоді Кортес віддав наказ палити храми і житла. Іспанці кинулися вирізувати ацтеків. У цей час Монтесума – о свята простота! – визвався бути посередником між іспанцями та своїм народом. Це був його останній вчинок, бо 30 червня 1520 року обурений народ насмерть закидав його каменями.

Лише тоді Кортес віддав наказ про вивезення скарбів. Згинаючись під вагою золота, срібла та коштовностей, іспанці пробиралися темними й безлюдними вулицями Теночтитлану: ацтеки уникали нічних боїв і виставляли  пости тільки у ключових місцях. Охорона виявила грабіжників. Запалали смолоскипи, зазвучали сигнальні свистки, місто охопило злісне пожвавлення. Для іспанців настала ніч печалі. Загін Кортеса знищували де тільки могли. Золото й срібло на обладунках іспанців тягло їх до землі. Вони падали, спотикались, тонули у трясовині. Кортес був тяжко поранений, а частина скарбів, які іспанці прагнули отримати, затонула у лагуні. Загін Кортеса за цю ніч печалі зменшився вдвічі.

Лише тиждень потому Кортес зміг дати сякий-такий лад у залишках свого загону. Гармат і припасів більше не було, залишилося всього декілька вершників. Мова йшла лише про те, як вижити, коли Кортес зі жменькою солдат спробував втекти через долину Отумба. А в цей час ацтеки встигли провести мобілізацію серед свого народу. Іспанці протистояли мовчазному війську з 200000 індіанців. Кортес, якому нічого було вже втрачати окрім свого життя, мовчки дивився на на це величезне військо. Він бачив над стіною німих воїнів головнокомандувача цього війська у чудовому, розшитому золотом плащі з пір’я. Тріпотливі прапорці  різних кольорів вказували йому про це. І тоді іспанський адмірал скочив на коня, крикнувши своїм вершникам: «З нами Святий дух!» — і помчав крізь стрій індіанців, які, немов паралізовані, розімкнули і знову зімкнули свої ряди. Кортес підскакав до полководця і пронизав його своїм мечем.

Двохсоттисячне військо стояло нерухомо. Потім величезна армія прийшла у рух. Воїни повернулися до своїх племен. Немов сіра хмара з людських тіл, вони щезли у долинах, у гірських лісах, у непрохідних джунглях.

Це було початком кінця імперії ацтеків.

(Далі буде)



Понравилась статья? Оцените ее - Отвратительно!ПлохоНормальноХорошоОтлично! (Нет оценок) -

Возможно, Вас так же заинтересует:
Загрузка...

Комментариев еще нет