Тисяча і один спосіб перетнути кордон

Микола ШВЕЦЬ, заслужений учитель України
(Продовження. Початок в № 13)
Вона і нині спорадично зустрічається майже в усіх лісостепових та степових районах нашої держави. Після першої світової війни з Південної Америки в Одесу було завезено один із найбільш злісних бур’янів – повитицю польову, яка дуже швидко призвичаїлася до місцевих умов життя і пішла розповсюджуватися далі, переважно з неочищеним насінням люцерни, конюшини тощо.

Ця однорічна паразитична рослина розмножується насінням або частинами стебел, якщо на них є точки росту або присоски. Одна рослина утворює від 15000 до 43000 насінин. Коробочки, насіння й супліддя легко розносяться вітром по полю. Навесні вони змиваються дощами в яри, де й утворюють свої осередки. Насіння вкрите товстою оболонкою і може зберігати схожість на протязі 5 – 6 років. Нині це найбільш поширений вид повитиці на всьому півдні України, який вражає 630 видів рослин. Насіння повитиці польової розповсюджується, головним чином, з посівним матеріалом.

Наступною нашою рослиною є сухоребрик волзький, який проникнув на терени України в роки Великої Вітчизняної війни. Вчені і донині не змогли встановити батьківщину цієї злісної рослини, але вважають, що вона знаходиться на південному сході СНД. Сухоребрик волзький – багаторічна рослина, яка розмножується насінням та кореневими паростками. Лише одна рослина за 5 років утворює куртину діаметром до 3 метрів. Вперше сухоребрик волзький на території України було зафіксовано в Дніпропетровській області у 1948 році (на Правобережній частині території області). А далі разом з насінням зернових культур він потрапив з нашої країни до Голландії, Франції та Німеччини. Для того, щоб рослини-переселенці не потрапили до України, вчені просівають зерно, використовуючи при цьому різноманітні прилади. Але виникає парадоксальна ситуація: удосконалення системи захисту вчених від різних бур’янів призводить до удосконалення пристосувальних можливостей цих переселенців! Деякі бур’яни настільки пристосувалися до якої-небудь культурної рослини, що стають її постійним супутником. Наприклад, рижій завжди супроводжує льон, вовчок звичайний – соняшник, блекота – мак, плоскуха – рис, татарська гречка – культурну гречку тощо. У видів, насіння яких «супроводжує» зерно, виробилися відповідні пристосування. У них утворюється дуже багато насіння, яке надзвичайно легко і швидко осипається, що під час збирання врожаю значна частина його засмічує зерно, а решта – грунт. Слід вказати і на те, що у бур’янів виробився і відповідний ритм їхнього розвитку. Їхнє насіння проростає одночасно з культурним, співпадає також і час дозрівання. Відокремити бур’ян від зерна дуже важко через їх морфологічну подібність. Ось так і «мандрують» вони собі разом з місця на місце. Якщо ж, наприклад, той вид бур’яну, що може причепитися до вантажу за допомогою різних гачечків, зміг це зробити, не дивлячись ні на що, то він матиме при цьому значні переваги перед іншими видами рослин-«переселенців». У нього буде набагато ширший вибір місць розповсюдження його насіння, а відтак і ареалів заселення. Особливо зручно такому «переселенцю» «їхати» у вовні та бавовні. Тому-то ми й зустрічаємо цілі колонії цих «переселенців» поблизу фабрик з переробки цієї сировини. З вовною і бавовною дуже часто «мандрують» такі бур’яни, як нетреба, ценхрус, просо колосовидне тощо. Деякі види перетинають кордони нашої держави, «влаштувавшись» у шерсті тварин, закуплених в інших країнах, або ж «кочують» з місця на місце, коли отари худоби переганяють в інші райони.

Насіння багатьох бур’янів може потрапити до нашого регіону, навіть знаходячись у шлунку худоби, або ж у кормі, яким її годують в дорозі. Деякі види чужих рослин потрапили до нас, супроводжуючи, наприклад, армії. За їх колоніями ми сьогодні можемо встановити шляхи пересування військ. Цим чужинцям, які залишилися в країні як пам’ятка ворожої навали, вчені дали назву «осадна флора». Особливо багато їх було завезено разом з фуражем. Там, де були годівниці для коней чи іншої худоби, виникли найбільші колонії цих рослин. Відомо, наприклад, що аїр і нетреба звичайна попали до нашої країни (і не тільки до нашої, до речі) під час монголо-татарського іга. Згадкою про Севастопольську кампанію залишився ряд рослин з родини бобових. Чимало рослин з Південної Європи з’явилося в Одесі після перебування там іноземного війська. З фуражем на Україну, наприклад, була занесена у роки Великої Вітчизняної війни гринделія розчепірена.

Як бачимо, у чужих для нашої місцевості рослин є тисяча і один спосіб проникнення на неї. Таких новоселів помічають не одразу, а лише через деякий час після їх «прописки» в наших краях. Виникає цілком зрозуміле питання: звідки ж стає відомим увесь хід їх розселення? Для цього вченим приходиться багато попрацювати з архівними матеріалами та документами, звернутись до археологічних розкопок, ознайомитись з описами природи окремих районів, даними ботанічної, географічної та сільськогосподарської літератури, ретельно проаналізувати географію їх сучасного поширення, а також свої власні спостереження тощо. А далі шляхом припущень та зіставлень різних минулих історичних подій і випадків, торгово-економічних контактів з іншими країнами вчені роблять ті чи інші висновки відносно того, як, коли і де саме могли потрапити до нас ці чужинці.

Всім нам добре відомі такі рослини, як Петрів батіг (цикорій), татарник, волошки розлогі. По межах наших городів, дач та різних сільськогосподарських угідь ми неодноразово зустрічали і такі рослини, як курячі очка, ромашка продірявлена, дикий мак. Їх квіточки милують наше око. Вони здаються нам такими своїми, домашніми, невід’ємними частинами природи нашого рідного краю. І все ж таки, якими б рідними вони не були для нас, всі ці рослини в різні часи були випадково занесені людиною і призвичаїлися до умов довкілля у новій для них місцевості. У XIX столітті до нашої країни переселилися такі рослини, як щириці, галінсога дрібноквіткова, розрив-трава дрібноквіткова, а пізніше – череда листяна, енотера дворічна, ситник тонкий, злинка однорічна, аморфа кущова тощо.

Усім нам добре відомі кропива жалка, татарник звичайний, жовтий осот городній, редька дика. А вони ж були завезені до нас із Середземномор’я. Із тропічних районів Азії до нас проник мишій сизий, а з її помірних районів – ельшольція війчаста. Сьогодні в Україні нараховується понад 600 видів адвентивних рослин, що становить майже 15% флори держави. По берегах річок, край тихих стариць та на болотистих луках часто зустрічається аїр звичайний. Це багаторічна рослина з родини ароїдних, яка подекуди утворює великі зарості. Здається, що аїр росте тут споконвіку. На теренах України його ще називають лепехою або ж татарським зіллям. Ще недавно її пахучим листям вистеляли долівки в українських помешканнях, а кореневища й сьогодні використовують для різних лікувальних цілей. Але дуже мало кому відомо про те, що ця рослина є згадкою про сумні і гіркі часи монголо-татарської навали на наші землі. І говорить нам про це її друга назва – татарське зілля. Батьківщиною аїра звичайного є Південно-Східна Азія. Аїр дуже високо ціниться і сьогодні як ефіроолійна рослина. Ефірну олію одержують з кореневищ та листків рослини. Її широко використовують у парфумерії та харчовій промисловості. За звичай з кореневищ варять компоти, варення, готують напої тощо. Вчені вважають, що монголо-татари возили з собою кореневища аїру для виготовлення тонізуючого напою. Для цього їх різали на невеличкі шматки, клали у посуд з водою і одержували освіжаючий напій. Після використання, шматки аїру викидали, чим і сприяли його розповсюдженню. Вчені вважають, що до території України аїр таким чином потрапив в середині XVI століття. Але відомо також і те, що він міг потрапити до України ще раніше з Європи. До Європи аїр потрапив як цінна лікарська рослина з Малої Азії(з Туреччини), де він особливо широко культивувався. Там аїр використовували як засіб лікування цинги, гнійних виразок, холери, сипного тифу, хвороб жовчних шляхів, нервових збуджень та як чудовий дезинфікуючий, болезаспокійливий і протигарячковий засіб. Перші відомості про появу аїра в здичавілому стані на території України відносяться до 1819 року. Аїр не утворює в наших кліматичних умовах плодів. Він розмножується виключно вегетативно, і саме це і є свідченням того, що він потрапив до нас з дуже далеких країв.

Вздовж наших доріг часто можна побачити сіро-зелені щільні зарості рослини, яка своїм листям дуже схожа на соняшник, а суцвіттям – на лободу.

Крізь ці зарості не може пробитися багато інших рослин нашої місцевості. Вони справляють на людей неприємне враження, яке ще більше підсилюється восени, коли в кошиках рослин достигає дрібне чорне насіння.

Його кількість при цьому сягає 80 – 115 тисяч штук і від цього суцвіття рослин здається чорним, обгорілим. Можливо, що й назва самої рослини – чорнощир – походить від цього. Чорнощир нетреболистий походить з Північної Америки, де він здавна був відомий індіанцям як олійна культура. У ботанічних садах багатьох країн його насіння висівали для створення колекцій та дослідження перспектив уведення цієї рослини в культуру. Вперше в Україні він потрапив до Київського ботанічного саду, але хто, коли і як його туди завіз, достеменно невідомо і сьогодні. Цю рослину було вперше помічено в ботсаду Києва у 1842 році. Приживався чорнощир нетреболистий на теренах України дуже повільно. Але лише до тих пір, поки не потрапив на залізничні колії. Він, бачте, в себе на батьківщині росте в преріях, а тому природні умови наших залізниць йому дуже сподобалися. Прилипаючи з брудом до коліс вантажівок на станціях, чорнощир нетреболистий розповсюджувався в різні місця країни. Розносили його й самі пасажири, бо він прилипав і до підошов їхнього взуття. Густі зарості цієї рослини використовувалися, нерідко, й провідниками потягів у якості звичайного віника. Викидаючи на наступній станції залишки віника разом зі сміттям, провідники і гадки не мали про те, що вони цим самим сприяють розповсюдженню чорнощира по території України. Ще у 1939 р. південна межа розповсюдження цієї рослини по території України проходила по лінії Вінниця – Кіровоград – Харків. Про те, що можливості розповсюдження цієї рослини далі ще не до кінця вичерпані, говорила поява її аванпостів у містах Одесі, Кам’янець-Подільську та Маріуполі, а також у північній частині Донбасу. Під час Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 р. р. чорнощир нетреболистий розповсюдився майже по всіх містах і залізничних коліях України, освоївши при цьому ще й нові види транспорту – автомобільний і водний. Нові екотопи з їх місцевими видами флори не змогли побороти агресію прибульця. Сьогодні чорнощир віддає перевагу місцям з родючими і вологими грунтами, де його окремі особини можуть досягати 2 метрів заввишки. Він засмічує поля, городи та пасовища. Худоба його не вживає у їжу, а його високі і густі зарості псують вигляд наших міст і сіл, витісняють місцеві види рослин.

Жителі Полісся можуть пожалітися нам на велике поширення на їх території такої рослини, як розрив-трава дрібноквіткова. Її також добре знають і жителі лісостепової зони України. У своїй більшості цей бур’ян засмічує лише присадибні ділянки і парки України, але на Поліссі він вже давно став незмінним компонентом лісових насаджень. У 40-х роках XIX ст. академік О. Шренк завіз насіння цієї рослини до деяких ботанічних садів Росії, де воно й було посіяне. І все було б дуже і дуже добре, якби чужинка не вийшла із-під контролю. Спочатку ця тіньовитривала рослина завоювала лише парки та сади, потім ділянки попід парканами, а вже затим перебралася й до сусідніх садиб, мандруючи все далі і далі. А в цей час Київський та Львівський ботанічні сади України спокійно продовжували виписувати для своїх колекцій цю ж рослину, яка вразила їх своїм цікавим способом поширення насіння. Справа полягала в тому, що її довгасті плоди – коробочки – при найменшому дотику розкривалися і «вистрілювали» насіння на відстань до 2 метрів. Так вже вийшло, що незабаром ця «стріляюча» рослина стала невід’ємною частиною нашої флори. Розрив-трава на протязі більше 100 років була рудеральною рослиною, а тому вчені не приділяли їй великої уваги. Сьогодні розрив-трава так широко розповсюдилася на території України, що стала своїми заростями заважати розповсюдженню і відновленню природної рослинності. Вона пригнічує і витісняє менш конкурентноспроможні види рослин нашої місцевості, що призводить до їх повного зникнення.

Всім добре відома і така «наша» рослина, як вероніка нитковидна. Це – карликовий багаторічник, рясно розгалужений на нитковидні видовжені гілочки, облистнені дрібними зубчастими заокругленими листками. В пазухах її листочків містяться красиві великі блакитні квітки. Батьківщиною її є далека Колхіда. Там вона росте на протязі від узбережжя до висоти 2700 м. над рівнем моря. Особливо гарно вона росте на луках і вологих галявинах субальпійської смуги. Можливо, що хтось із садоводів, вперше побачивши цю рослину, був вражений її красою блакитних квіток. А потім взяв та й пересадив її до свого квітника.

(Закінчення в наступному номері)