Тітонька Марія. Оповідання

Надія ОНИЩЕНКО

(Закінчення.Початок у №25)

—Ви сильна, мужня... Скільки у вас урядових нагород! Ордени, медалі, почесні грамоти... Ви все могли... – крізь сльози сказала Ірина.
— А цього не змогла... Не плачте, моя хороша. Ви щаслива, слава Богу. Цінуйте те, що маєте, і бережіть. Я теж по-своєму щаслива.***
Вечоріло. Ірина готувалася до від’їзду; вона складала в сумку свої речі, коли прийшла тітонька Марія.
— Хочу зробити вам подарунок. Приміряйте, — сказала і подала Ірині туфлі. Чорні, лаковані, на невисоких, незвичайних, витончених каблучках, вони були дуже красиві і сподобалися гості. А головне — були якраз вміру.
— Я таких не бачила в магазинах, — промовила здивована Ірина.
— Я давно купила їх в Москві, коли мені там орден вручали. Та майже не носила їх, берегла... Потім хотіла Зої подарувати, а вони їй малуваті. А на ваших ніжках так гарно сидять. Носіть на здоров’я, — відповіла жінка, така щаслива, ніби їй самій зробили подарунок.
— Мені незручно: туфлі дорогі, а в мене нічого немає, щоб подарувати вам.
— А мені нічого не треба: у мене все є, — засміялася тітонька.
— А от і не все: кришечок для консервації у тебе немає, — втрутилася в розмову Зоя і пояснила Ірині: — У нас це дефіцит.
— Не обтяжуйте себе. Я знаю, що це і в місті дефіцит: мода на консервацію. В черзі за ними стояти у вас не буде ні сили, ні часу...
Вранці тітонька Марія прийшла з пакуночком.
— Це вам гостинець від мене. Попросила Іллю забити кролика. І рецепти, по яких я кролятину готую.
— У мене вже сумки повні.
— Та приладьте якось...
— Іро, не засмучуй тітоньку, — сказала Зоя. — Знайдемо ми йому місце. Нехай проїдеться в Полтаву, а то, крім клітки, ніде не був, нічого не бачив.
— Анекдот пригадала! — засміялась Марія. — Біжить півень, а сусідський побачив його і питає: «Куди це ти так поспішаеш?» Півень відповідає: «Ходімо зі мною в магазин «Кулінарія» — на голих курочок подивимось». І кролик наш голенький.
На той час, коли Ірина, повна яскравих вражень від почутого і побаченого, повертался до Полтави, випав сніг і надійно накрив ожеледицю.
В Колотак, до поїзда, Антон її одвіз на машині.
Вона навідалася до Тетяни з гостинцями від сестри і Антона, подякувала за допомогу і дізналася, що Толя благополучно повернувся додому, коли відвозив її в село.
Антон тим часом купив квиток на поїзд, дізнався, о котрій годині Ірина приїде в Полтаву. Строго - настрого наказав:
— Не здумай сама нести ці сумки: вони дуже важкі для тебе. Зателефонуй подружкам і попроси, щоб зустріли тебе. Зрозуміла?
— Можна було не накладати стільки...
— Не комизися, дівчинко. Слухай старших і не вчи рибу плавати.
— Від Зої ти старший. Не забувай: у нас двоє дітей, і ми краще тебе знаємо, що тобі потрібно зараз їсти. Це по-перше. А по-друге, де ти купиш такі продукти, як ті, що лежать в цих сумках? Ось іще трохи грошей. Це на здійснення неочікуваних бажань.
— А, якщо лікар не рекомендує того, що мені забажається?
— Лікаря треба слухати. Але й до себе прислухайся.
— Ой, і хитрий же ти...
У вагоні, дивлячись у вікно, на фоні всього того, що пропливало за ним, бачила то рідні обличчя Зої і Антона, то їх діточок — Андрія і Варю. Тітонька Марія, то заплакана, то усміхнена і щаслива, закохано дивилася на неї голубими очима.
Пройшли роки. Вони зробили свою справу: забрали у Марії молодість, сили, здоров’я. Сивиною припудрили русяву голівоньку, розсипали морщинки по обличчю, але крізь них проглядали сліди колишньої вроди. Не змогли роки відняти у жінки веселої вдачі, душевної краси, щедрості, доброти, оптимізму і непримиримості з усім тим, що суперечить законам Божим.
Як раніше, любила вона порядок у всьому.
Зрубавши останню бур’янину біля жоржин, Марія, задоволено посміхаючись, сказала:
«От і ладненько... Ну, болить поперек — це й не дивно у 78 років. Притомилася — так багато ж роботи зробила: всю картоплю підгорнула. Зараз квасу вип’ю, відпочину — і все владнається». У відрі з холодною водою, що стояло в тіні під вишнею, взяла пляшку з квасом, напилася і, накривши її кришечкою, знову опустила у відро. «Все добре. Картопленька цвіте, жоржини ростуть, ластівки літають, півні співають. Слава тобі, Господи. Присяду біля вас, мої красуні, відпочину», — сказала жоржинам. Обіпершись на сапачку, сіла на лавочку біля квітів, промовила:
— Як добре, що Ілля лавочку із спинкою зробив — зручно сидіти.
По спинці, нагрітій сонечком, розкинула руки і, знявши капці, простягла ноги по приємно прохолодному шпоришу. Дивлячись у небо, яке голубіло крізь маленькі хмаринки, блаженно поспіхаючись, сказала: «Господи, як гарно!» — і заплющила очі.
Під повіками попливли безкрайні лани, багато разів виполені нею, випестовані за довгі роки життя і праці, кров’ю і потом захисників Батьківщини политі в роки воєнного лихоліття, рідні і дорогі з дитинства.
А за ними ліс, повний грибів, горіхів, різної живності. Він завжди викликав у Марії почуття тривоги, здавався їй повним несподіванок, таємничим.
Потім річка, яку вона дуже любила, але ніколи, жодного разу, не плавала в ній, бо чомусь дуже боялась води.
І Петро, її апостол, молодий, щасливий, впевнений: все буде добре...