Вічна пісня материнська: До 78-ї річниці з дня народження Василя Стуса

Юрій ДОЦЕНКО,
член Національної спілки письменників України

Stys «Перші уроки поезії - мамині. Знала Багато пісень и вміла Дуже інтімно співаті». Пісень було стільки, як у баби Зуїхи, нашої землячки. Найбільший слід на душі — од маминої колискової «Ой люлі-люлі, моя дитино». Шевченко над колискою — це не забувається». А співане тужно: «Іди, сину, на Україну, нас клянучи» — хвилює і досі».

Так писав Василь Стус про свою неньку Ілину Яківну, яка, як рідна Україна, була для поета- борця досконалим, невичерпним джерелом непохитної віри і творчого натхнення в тотальній атмосфері духовної задухи і яничарства, що панувала довкіл. Саме щира материнська пісня допомогла йому вистояти у нерівнім супротиві із тодішньою комуно-концтабірською системою, залишитися гідним, вірним сином свого багатостраждального народу. Куди б не закидала жорстока доля сина, він завжди тепло згадував свою матір, як тільки міг, піклувався про неї.

На подвір’ї його юні

Навесні 1992 року мені дуже поталанило. Я мав змогу зустрітися з Ілиною Яківною Стус. Група активістів щойно відродженого товариства рідної мови у Донецьку побувала у неї в гостях — на тому самому подвірї, в тій самій старенкій хатині, де виріс і стрімко вилетів у вирний світ поет-страдник, майбутній Герой України. Не лунали того разу на маленькій затишній веранді пісні, хоча й привід для уього був вагомий — господарці щойно виповнилося девяносто років, і привітати її з ювілеєм прийшло чимало знайомих,близьких людей. Більше — згадували, розповідали, читали безсмертні Василеві поезії. Звичайно ж, не лишалась осторонь і старенька матір, яка попри свій похилий вік, пам’ятала свого Василька — як живого.

Із чумацького роду

Зі спогадів Ілини Яківни з‘ясувалось, що Василь Стус — із прадавнього чумацького роду. Його далекий пращур мав три пари волів, щороку возив у різні краї із Криму сіль і тарань. Можливо, і від того всі його нащадки, в тому числі і майбутній поет, так полюбляли степові українські пісні, бо, як звісно, чумаки були великими охотцями й майстрами щирого, широкого співу у своїй довгій, важкій дорозі, особливо — під зірками, біля багаття. Були у стусівському родові і бондарі — міняли свої нехитрі, але такі потрібні в господарстві вироби на зерно. Тим і жили — не бідно, не багато, своєю працею у селі Рахнівці, що на Вінниччині. Дід Василя був хліборобом. Сам сирота, він, як міг, підіймав свою сім’ю, родина завжди мала годувальницю-корівку.

З «куркулів» — у «пролетарії»

За радянських часів, які наробили українському народу стільки горя і лиха, роботящі, далеко не заможні Стуси стали, як тоді водилося, «купкулями», а точніше — обездоленими селянами. Про життя за колективізації сама Ілина Яківна сумно згадувала народним прислів’ям: «План — до двору, а господар — з двору». Не від солодкого життя тоді родині довелося полишити рідні края…Після тривалих поневірянь розореною голодомором Україною Стусів «прибило» до Донбасу. Це сталося напередодні війни. У робітничому селищі донецької шахти «Жовтнева» збудували саманну хатину, мали шість соток городу. Невдовзі батько Василя, який працював слюсарем на місцевому заводі, помер від сухот. Загинув від уже повоєнного вибуху недалеко од рідної хати і старший брат, ще зовсім молодий хлопець. Так трагічно для родини Стусів розпочався період їх проживання за донбаською пропискою.

Читав, як суниці збирав

Молодший син Василько, як згадувала того погожого весняного дня його сивочола мати, ріс у скруті, але кмітливим, чуйним хлопчиком. Йому було лише п’ять років, коли одного разу вчителька зустріла Ілину Яківну словами:
— А чому ваш малий ходить до школи босоніж? Вже ж холодно!
— А хіба він ходить до школи?— здивувалася мати. —То я скажу, щоб не ходив!
— Ні, нехай ходить, бо коли вже хтось із учнів не може відповісти, я викликаю Василька, бо він обов’язково відповість! — тепло мовила вона.
Спогади матері про сина стосувалися лиш його дитинства та юності. Можливо, тому, що подальший період його короткого, але яскравого життя викликав у материнському серці лише скорботу, зрозумілий біль…а син, навіть у трагічніші моменти своєї долі згадував тепло свою неньку, з любов’ю сповідувався їй, як ось у цих рядках із-за гратів: «Коли, мамо, ти пишеш листа, я читаю, як суниці збираю»
…Ілина Яківна Стус прожила довге, повне тривог, надій і трагізму життя, завжди залишаючись і назавжди залишившись матір‘ю мужнього поета, вірного сина України. Світла ій пам’ять.

До сина — вгору

А мені вона запам’яталася ось такою: зіпершись на костур, прямує неквапом на город, бере сапочку і тихенько прополює весняну грядку, ніби життя, від бурянів. Угледівши, що правнучата-стусенята обривають поруч ще недозрілу черешню, з напученою суворістю і теплотою в голосі говорить до них: «Ич, капосні, ще ягода не запаліла, а вони вже — тут як тут!»
А вже опісля напасалися ці рядки:

***

Палають ягоди в саду —
Черешня родить!
Сапа зріває лободу —
Бурян городній.
Рука стареча прорива
Чорнозем грядки.
А серце синові слова
Вчува…з-за гратів:
«Не ттреба плакать, сумувать,
Моя матусю.
Як тілки-но заквітне сад,
Я — повернуся!
Полийте вишню, що саджав,
Водою з балки
З криниці тої, що копав
Разом із батьком.
Не треба плакать і тужить,
Моя хороша,
Нам із тобою — жить да жить,
Їй-Боже!
Ми заспіваємо іще
Тієї пісні,
Що навіває радість-щем,
Але — опісля.
Не треба плакать, сумувать,
Ммоя єдина,
Тебе у мене не віднять,
Як — Україну!..
Паліли ягоди в саду
Мов пам’ять в ранах,
Ішли сусіди по воду
До балки зрання.
Онуки бігли по росі —
Назустріч сонцю!
І тихо сліпло у сльозі
Низьке віконце…
Й, підперши костуром літа
І вічне горе,
Йшла Мати,
Сива і свята
До сина —
Вгору!.
ЛИСТ ВАСИЛЯ СТУСА
ДО МАТЕРІ
Дорога моя мамо,

велика дяка Тобі — за Твого листа, якого я читав — наче збирав лісові суниці. То вже Ти вмієш писати листи — аж дух забиває, читаючи!
Усе в мене гаразд, мамо. Був на перевірці на лікарні 2 тижні (вже писав про це), зробили рентген. Чуюся краще, займаюся трохи фіззарядкою. До лікаря не йду ось уже 3 місяці.
Кожну хвильку читаю — аби набратися розуму бодай на старість.
Ти знаєш, певно, що тут день на 2 години раніше. Отож, встаю я, мабуть, разом із Тобою (по-донецьки це 4.30 ранку) і лягаю, певне, теж в один час (по-Вашому це 8.30 вечора). На роботу йду о 5.30, повертаюся о 2.15 (усе — по-Вашому), увесь вільний час сиджу над книжками.
Зима тут сього року в цілому м’якша (всі морози пішли на захід), снігу багато, переноситься легше, ніж минула.
Мав телеграму од Марусі — дякую. Мав і листа. Твої гроші я дістав, мамо. Прошу цього більше не роби, бо мені вони зайві. А Вам здадуться там. Проте — дякую дуже. Потреб якихось не маю. Можна сказати — все в мене є, хоч і не маю нічого. Мною не клопочись, бережи себе, золота моя мамочко.
Цілую Тебе — тісно-тісно. Зичу Тобі щонайкращого. Чи привітали Тебе добрі люди з Новим роком?
Вітаю всіх вас із Жіночим святом, тобто — з весною. Хай вона буде тепла і рання. Адже й Паска буде рання — 14 квітня.
Будьте щасливі —

Ваш Василь

Лютий, 85 року