ЄВГЕН СВЕРСТЮК: “ПРАПОР МАЄ СИЛУ ТОДІ, КОЛИ ЙОГО НЕСУТЬ”

З виступу 18 листопада 1999 року в Київському будинку вчителя на вечорі пам’яти Олекси Тихого, Юрія Литвина і Василя Стуса з нагоди 10-річчя їхнього перепоховання на Байковому цвинтарі в Києві 19 листопада 1989 року

Багато думок викликає цей фільм Станіслава Чернілевського “Просвітлої дороги свічка чорна”, але я зупинюся на двох.

Євген Сверстюк

Упродовж поколінь на совєтських екранах подібні фільми нам показували в супроводі проклять, погроз і закликів до помсти. А тут вражає якась дивовижна середньовічна реліґійність...
Цей збіг мене завжди вражав: треба ж було, щоб саме в дні цього перепоховання лопнула пружина в диявольському механізмі. Такий похорон неможливий був на кілька днів раніше, до зняття Щербицького.
10 років – це ціла епоха. 10 років від часу повернення в Україну синів України. Хтось скаже мучеників, хтось скаже героїв. Але перепоховання – це завжди глибока і таємнича містерія. Це не просто поховання з заупокійними співами. Це було не відспівування, а оспівування. У своїй суті, це було повернення до життя.
Є свідчення про поховання Шевченка в Петербурзі і про перепоховання Шевченка в Україні. Їх не можна порівняти. То було друге народження поета. Справжнє. Воно мало інший смисл, у ньому вже був елемент вічної леґенди, то вже був початок іншого життя. Це був перший збір великої української родини, яка вперше відчула себе народом.
У перепохованні Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого було те, що по десятиліттях погрому знову зібрало нас докупи. Нас єднала їхня вірність до кінця і готовність боротися до кінця, оте лицарське – від Лесі Українки – коли прибитий списом до землі говорив: «Убий – не здамся!»
За 10 років ми всього набачилися і наслухалися. Хтось каже, що незалежність упала з неба. І в цьому є та правда, що сталося це без крови, без барикад і без героїзму. Але, з другого боку, є та правда, що ми за неї дорого заплатили. Я не знаю народів, які могли б позмагатися з нами за кількістю жертв. Майже кожне покоління залишало нас такими бідними після скошування цвіту, що важко було й думати, як ми воскреснемо.

Панахіда на Байковому кладовищі 19 листопада 1989 року

У нас завжди був розрив з гущею народу. Наші подвижники у своєму ідеалізмі були занадто високими, а наші маси у своєму пристосовництві й животінні були занадто низькими: вони кожного разу не могли перехопити заповітної думки подвижників.
Була величезна прірва між тими, хто приносив себе на вівтар, і між тими, які поверталися спиною до вівтаря і оглядалися за вигодами. Власне, це і є головна причина нашої історичної драми.
От і зараз часто чути: досить жертв, досить героїзму, досить подвижництва, пора просто жити. У тому теж є правда: досить жертв. Я й не хотів би говорити про цих людей, як про жертв. Жертва – це категорія свідомості. А ці люди були просто чесними людьми, які мусили вибирати чесну дорогу. Ніхто не збирався бути жертвою, ніхто не приносив себе в жертву. Просто робили те, що кожен повинен, і торувати іншим слід. Це надзвичайно важливо. У нас у кожному поколінні бракує саме тих, які, оплачуючи найвищою ціною, роблять те, що належиться.
Нічого не застаріло в історії цих людей: вони є між нами не як жертви. Вони є між нами з їхніми голосами, з їхніми нагадуваннями, як вічні будителі. Власне, ми для цього сьогодні й зібралися тут, щоб побути в їхній присутності. Бо їхня леґенда надає їхнім словам якоїсь іншої ваги. Нам часом здається, що вони відійшли в далеке минуле, в інші часи. Нічого подібного. Ми ще не відійшли дуже далеко. Між нами досі ходять їхні кати, їхні слідчі, їхні мучителі. Нас, як і їх свого часу, супроводжують ті самі стереотипи, та сама лож, та сама малодушність. І вони відповідають на них своїми словами, за які вони й поплатились. Адже жоден з них не був з кулеметом і жоден з них не влаштовував феєрверків збройного героїзму. Усі вони були людьми Слова і від них залишилося Слово. До речі, залишилося те Слово, якого нам, без’язиким, зараз дуже бракує – це показала остання кампанія виборів і фіяско українських патріотичних сил. Адже були колишні борці за волю, які пішли прислужувати номенклатурним кандидатам у Президенти.
Нічого не змінилося, просто лукавий і підступний чорт, скинувши плебейську маску «борця за світле майбутнє», одягнув пристойний костюм Чічікова і торгує мертвими душами, нашими сумліннями, іменами і голосами.
Що робив би зараз Стус? Марченко? Литвин? Тихий? А робив би те, що й робив. Робив би чесні кроки і давав би добрий приклад іншим. Зрозуміло, не той крок, що для телелекамери, а той, за який треба платити і розплачуватися. Як і завжди.
Бракує нашим патріотичним силам науки, яку залишили Стус, Тихий і Литвин. Бракує їхнього гарту. Щось не чути тієї офірности, тієї безкорисливости, тієї принциповости, без якої не можна організувати жодної партії і втримати її. А залишається ж старе, як світ, від Павла Грабовського:
Сміле слово – то наші гармати,
Світлі вчинки – то наші мечі.
Залишається прапор. Але прапор має силу тоді, коли його несуть. Коли його охороняють. Коли за нього проливають кров. Коли охороняють честь прапора і таким чином зберігають лице.
Це те головне, що нам заповідали і заповідають ці люди. Попри те, що вони були поетами. Я говорю зараз про них як про громадян.